Содержание
Fine HTML
Printed version
txt(Word,КПК)
Lib.ru html
Василь Барка. Жовтий князь
------------------------------------------------------------------------ Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы" OCR: Евгений Васильев Для украинских литер использованы обозначения: ╙, ╨ - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh) ╞, © - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh) I,i (укр) = I,i (лат) ------------------------------------------------------------------------ 1 Наряджа╨ доню: зда╨ться, то власне серце, вибране з грудей, окремо радi╨. А знов лихо: повели чоловiка в сiльраду. Скiльки ©м треба? Чiпляються i гризуть: давай! - як не грошi, так хлiб. - Мамо, скоро? Я на майданi пiдожду. - Скоро, - чого ж на майданi? Потерпи: тата вiдпустять, i зразу пiдем. - Миколи i Андрiйка нема. Тата ждуть: як станеться що... ╞й страшно навiть вимовити. Причiсу╨ Оленку, пильнуючи кожного пасмочка; заквiтчу╨, нiби корону╨ зiрками, зверх блiдого лобика. Нiчого не каже ©й, але невимовленi слова тремтять, подiбнi до сполохiв, насерединi грудей: "Квiтко моя!" - i неозначиме почуття обкинулося, нiби передвiстя з болями; не знати, що, крiм них, прийде. Не хоче пiддатися ©м душа. Втiха коло донi не гасне, як мiсяць - любим серпиком. - Скоро скiнчу, стiй! - стриму╨ доню, чомусь нетерпеливу, з сiрим зошитом на долонях: там ©© наука. - Може, я не пiду? - несмiливо пита╨ Оленка.- З мене смiятимуться. - Хто ж? - Учнi i вчителi: всi. - Нерозумний смiх i грiшний. - Вони глузуватимуть! - Терпи! Це годиною краще, нiж цiлий вiк хвалять. Дарiя Олександрiвна досаду╨, що "вони" смiються з ©© дитини. От-от схопиться гнiв: справедливий був би, але чимсь небезпечний. Нехай зника╨ в обширi серця, де нема йому чим горiти. Зосталась гiркота, звична за довгi роки. I стерпiла! - як завжди. Хмуриться мати. Первiсток ©©, чотирма роками старший за Оленку, пiдкорився страховi. "Навiщо пережиток?" - сказав, напевно, з чужого голосу. Андрiйко, найменший, часом послуха╨. Малi думають, що мама темнiша, нiж шкiльнi, бо тi ходять з новими книжками, а вона старi читала... Так там була правда i серце, а що в теперiшнiх? Зла настирливiсть. Вiдчува╨ мати, як день у день "вони" настроюють дiтей проти ©© думки i волi. Дiти очужiли. Рiзку, аж розпачливу кривду вiдчува╨ з того, нiби рану вiд iржавого ножа, коли впiка╨ться i мучить. А що робити? - хоч кричи, не поможеться; "вони" сильнiшi. Обличчя в не© - з видовженiстю i запалими щоками; з надто звуженими, супроти звичайного, обрисами нижнiх .повiк, як i надто вглибленими очима, кольору темно-сiрого, без гострого блиску. Але ©х яснiсть вiдтiнена бровами i косами - в такому вiдсвiтi, що нагаду╨ попiл вiд згорiлого шовку; i видаються темнiшими, нiж насправдi, через неприродну блiдiсть обличчя. Дарiя Олександрiвна нiби спокуту╨ться в празник, вiдболiваючи провину: з непотрiбно© гостроти до Оленки, що недавно мала в школi декiлька низьких оцiнок; не з-за сво╨© нездiбностi, а з-за пустощiв i недбальства. Чомусь тодi, можливо, з побоювання сорому вiд чужих посмiхiв: мовляв, "дурна дитина в вас",Дарiя Олександрiвна грiзно нагримала на Оленку i мало не вдарила. Хоч не збиралась бити. Однак не сподiвалася, що з того гримання вийде. Дитя сполотнiло, затрусилося плечиками i, ледве не впавши непритомне, вiдступило в куток. Заридало, та так гiрко, в болючому плачi, тремтiвши дрiбною судомою,- що всi в хатi обмерли. А воно раптом стихло, i хоч тодi кинулися всi втiшати, проте було як потеряне i, зда╨ться, занедужало. Потiм старалося i принесло найкращi оцiнки. Радiло за маму, якiй неодмiнно треба бачити гарнi знаки в зошитi. Видно, так i не тямило до кiнця, чому - треба. Глянувши на зошит, Дарiя Олександрiвна вiдчула, як болiсно серце стиснулось: такий жаль на себе! - роки життя вiддала б, тiльки вернути те, що сталося. Оленка пiд маминим гребiнцем стала покiрна; вся в бiлому i сама блiда, з свiтлими очима i високо пiднятими брiвцями - як в тата. Кiлька квiток бiля ©© чола, здавалося, посилали бризкучий промiнчик на всi сторони. Як зоря - жила в хатi, дивна тихiстю. Сьогоднi так пильно мати зачiсу╨ Оленку, збираючися пiти з нею в церкву; стояти поруч i випроситися з провини. I якраз лихо! - причiпливi повели чоловiка i невiдомо що буде. I також: Оленка збива╨ться. Як важко вмовляти, при чужому настроюваннi з насмiшкою. Згодиться; чого ж на майданi стояти? - Оленко, дражнитимуть, що в церкву пiшла, то промовч! ╞хн╨ зло щезне, а правда - нiколи. - Де буде? - З людьми, що живуть скрiзь. А повмирають, буде з ними на небi. - А ми - де? - Коли достойнi, з ними. - Як там живуть? Дарiя Олександрiвна подумала: ось як твоя душа - безвинна i всiм проща╨, люблячи. Так живуть. - Того не знаю, але - щасливi. - Де? - Оленко, все пита╨ш, а я не знаю. - Мабуть, високо! - як птахи. Де дiнуться вiд дощу? - Це над дощем i зiрками. - А що ©сти? - Нiчого не треба. - I хлiба? - I хлiба теж - нi. Оленка дивиться в вiкно, думаючи. - Я вже знаю! - так, як сонце: нi об що не трима╨ться i ходить. Знов роздуму╨, поглядаючи на свiтило за шибкою. - Не розлучаться? - Хто? - Всi - родичi. - Як любитимуться, то - нi: разом будуть; i коли не роздiляться самi, перед брамою. - Де? - Невидима i коло всiх. Як церква. Оленка трима╨ зошит, нiби звiт. Сiра обкладинка з поземними рисами i власний пiдпис - в округлих i нерiвних лiтерах. Думка прив'язана до одного: як будуть разом - "тодi"? Чи так, мов через небозвiд переходить гурток зоряний, нерозлучимо, склавши рисунок? Губиться думка. Гарно - з мамою пiти; в церквi бабуся сто©ть; а вiд посмiшникiв одвернутись, i годi. Чого зошит - в Оленчиних руках, вiдомо, але мати нi словом не вказу╨ здогаду: така хитрiсть любляча. Зошит з милими кривулямi; дорожчий, нiж речi хатнi. Бо замкнено мiж сторiнки спогад i свiтло: подiбно до квiтiв, кладених з весни - радiти ними i смуткувати, вiдкриваючи перед очi. Мов не бачить! - уда╨ Дарiя Олександрiвна. В не© сумнiв: чи не розлiну╨ться доня ще раз i дужче, нiж попереду, коли похвалити? Хай стара╨ться без нагороди. Але - чи гаразд, отак проминути доньчин знак? То ж вiд пошани до мами. - Дай зошит! Оленка зрадiла: мама знов подивиться на працю. Лiтери труднi i непевнi обрисами, нiби будованi з крихiтних кiлочкiв i дугастих сковок. А для Дарi© Олександрiвни краснi - лiпшi, нiж празниковий вiзерунок. - Гарно! - сказала i кладе зошит на поличку, де тiсним рядком стоять книги. Поправля╨ вбрання на Оленцi, пригладжу╨, обсмику╨ або просто торка╨; i все не може вiдiрватися нi почуттям, нi поглядом. Пора. Треба, iдучи до церкви, спитати хлопцiв, чи тата бачили. - Ну, вже! - сказала Оленцi, подаючи дзеркальце, мовляв, дивись, як мама нарядила, i не забудь: нiхто не прибере краще. Шаснули кроки мимо вiкон; тiтка Ганна, перейшовши через город, навiду╨ться: мабуть, спитати про збори. Сусiдка старша вiд господинi; грушуватi зморшки навколо губ. Зразу всмiхнулась до Оленки: - Гожа! - хоч на заручини, а нехай не наврочу... Легко дмухнула, нiби вiдкаснувши злий наплив. Оленка миттю поклала дзеркальце на стiл i, торгнувши дверима, вiдпурхнула через сiни. - Чого в сiльраду ведуть? - Чого ж? Хлiб правити - останнiй. Враз, пiсля цих слiв, нiби тiнь пiдступила: тiнь крiзь весь свiт; здалося - вiкна стемнiли. - Бiда на всiх! - журиться тiтка. Глибоко в платок закуталася, хоч день погожий, з тепло© смуги перед дощами. Платок картатий i тяжкий: закривав, як сутiнок вiд хмари - присохлу вишню. Обличчя, в'янувши, знебарвилось i в брижi пiшло, розвiйчатi при очах, повних думкою. - Снилось менi,- оповiда╨ тiтка тихо, з докладнiстю кожного звуку, мов доспiвуючи,- що отак близько, як он пiч, бачу: кожушанка передо мною; i не видно, на чому висить, на одвiрку, чи що? - кожушанка з ящiрки зроблена, хоч i шерсть ╨, руденька-руденька, а цього не бува на ящiрцi... Таки знати: з ящiрки, i все. Простягла я руку, погладити шерсть, узнати, з чого вона, i аж обпеклась об кригу. Недобрий сон - до чого воно? - Недобрий! - згоджу╨ться Дарiя Олександрiвна. - В ящурину кожушанку або ж нещастя одягнуть. - Одягнуть. Недобрий сон! - звiку такого не бачила. Де ж хлопцi? - На майданi. Вести хотiла в церкву, так опинаються ба в школi ©х соромлять, смiхом мучать. - От ворожа твар! - Наторочено дiтям, що новi книжки церкву перерослi©. А тi книжки мертвi! - Отак з мо©ми племiнниками. ╞м очi прив'язано до нових книжок, хоч бачу: нудно. Стару книжку попадуть, то цiлу нiч коло прикрученого свiтла сичиками сидять. - Бiда; i вчити треба, бо знидiють. - Треба! - згоджу╨ться тiтка.- Аби ж учено, як годиться. Напам'ять нiчого не знають. Колись було... от, я сама: недовго вчилась, а скiльки пiсень i казок знала! - вночi збудять, i прокажу. 2 Хлiбороби, сполохом зiбранi в сiльраду недiльного дня, слухають промовця, як нiколи в селi Кленоточi. Мирон Данилович притерп до стiни, коло крайнього вiкна, i погляда╨ на промовця: "Страшний, ох, страшний! - твердить вiн собi в думцi.- Такий переступить". Стiй i мучся мовчки, а дома рiднi ждуть; i ранок бiлi╨ за тинками, в саду, як люстро - ранок; павутинки обсипанi росою i свiтяться вiд чистого неба. Ти ж мучся безпровинно, бо понурик надумав з кiстками взяти всiх. На думцi знов: "Переступить хоч закон, хоч щоi" Якби тому рудцевi близько в очi заглянув, був би вражений - аж скипiлiстю бiжать поблиски в окунюватих чоловiчках кароокого крiзь масивнi, мов з криги сiченi, скельця окулярiв. Лоб скосистий i бiлявий: рiзнить проти щiк, пройнятих брунатною тiнiстю. Загрозливо, але забарно, руша╨ доповiдчик: вiд самого царизму. Береться до твердих справ: iндустрi©, пiдкуркульства, саботажу, хлiбоздачi i вкiнцi - "корчування". Мирон Данилович огiрчений без краю: "Так би зразу казав - давай весь хлiб, бо вб'╨мо! - як здобичник. А то кружить змi╨м i мучить". - Злама╨м опiр i гнiзда зметем! - промовець пiдвищу╨ виголос до дзвiнкостi; земля здригнеться, так зметем з лиця. Григорiй Отроходiн як промовець звик пiдносити стан почуття - до палючо© погрозливостi проти слухачiв. Мова текла в виразi власно© правоти. Виголошеннями летiв на ницих, що противляться сповiщенню, свiченому з партiйних свiтильникiв. - Трудящi, борючись пiд прапором!..- карбу╨ Отроходiн. В його уявi "трудящi" витiснили присутнiх, що з залiзними мозолями; вiн - про iнших. Папери iнструкцiй дихали квiтнем, коли мрiяв, якими щасливими трудящi стануть. Вiддаленi i невиразнi. Але ©х думання i розвиток - джерело бадьоростi для Отроходiна. Вiд ©х iменi наклада╨ вимоги, як на лезах, до зерносi©в, чужих очима. Перша група зiбрана гаразд; мiлiцiя при дверях: для строю i впливу. Ти партiйнiстю вiдповiдай - чому ж хатники ходять дозвiльно, лишаючи справу в проривi, пiд оргвисновки? Нi, вiн чоловiк мiцнiший, нiж борщо©ди думають. Кип'яч варити - в клiщi ©х! Мертвяки встануть i, насипавши зерно в труни, бiгом принесуть на зернопункт, йому до нiг. Поклоняться надодачу. Постанова ╨ - i виконай! Вона в портфелi, пiд мiдяними заклацками, коло руки. Дужча, нiж ваша впертiсть. На прийомi в столицi один з групи, зготовано© до ви©зду, спита╨: що коли селяни вмиратимуть, противлячись хлiбоздачi? Керiвник, який досi поскiпано жовтiв, з мiною суворо-офiцiйного державця, i стримано ворушив руку, випускаючи з-пiд посмоктаних вусiв камiнно-повiльнi речення, тут сiпнувсь i вiдкрив губи в такий вищир, що Отроходiна пройняло остиглiстю... "Нечисто!" - метнулась думка про "хазя©на", очi якого глянули потiм, спиненi, з крижаною рудiстю, нiби зимнооердна iстота старовини, оживши, крiзь них загрозилась. Отроходiн, вiд недовiр'я до власного враження, зразу ж погасив думку. Боявся за переступ у самосвiдомостi i слухав вiдповiдь, як канон на гранiтнiй сторiнцi. - Взяти хлiб з мертвих - весь! Шана до вождя безмежна; френч замовлено, як в ньогi викрiй пiвфронтовий i - зеленкавiсть, бо справдi вiйни. Вiн зна╨: хоч i зневажливо слухають хлiбороби, але наляканi. "Подума╨ш! - царi... Жуки з поскорузлими мiзками: а глядять, як шляхта: на кого?" З пiдвищення, нiби драматичного кону, видно ©х обличчя: всюди вирази гостро© вiдрази, очi - з огниками; тривога i похмурiсть вi╨ по залi. Дехто збайдужiв. У поглядi одного, що бiля вiкна, вража╨ докiр з фосфоричною гiркотою свiчення, вiд якого трудно вiдхилитись. Перевiрити: прита╨ний! - з "iндусiв"; навколо таких, як правило, гнiздиться опiр. Отроходiн, звично зв'язуючи вислови, придивля╨ться до видовженого обличчя в рiзкiй свiтлотiнi з вiкна. Брови пiднятi, нiби здивовано, хiба - вiд терпеливостi? Очi сiрi, трiшки блакитнястi: в терпких посвiтах. Щось, захоплюючи горючiстю, рухнулось Отроходiну на серцi i вiн скипа╨; говорить суворо - в очi коло вiкна. Мирон Данилович стояв, як до стовпа прикутий. З вигляду - середовий чоловiк; i в прiзвищi сiльська звичайнiсть: Катранник. Враження буденностi пiдсилено, бо небритий: в недiлю схопили нагло. Череп вимiрився в височину, з записками, що коло русяво© чуприни бiлiли над обпаленiстю чола i видовженого обличчя. Аж сивими, на днi западин, виглядають очi, хоч вони з проголубiнню, притiненою вiд брiв: мов землистого тону, як i вуса, опущенi крайцями вниз. Сатинову сорочку, колись темно-синю, а тепер бiлясту, з рештками початкового барвлення бiля комiра, закривав пiджак неозначимо© сiростi, як бува╨ на старих стернях пiд час обложного дощу. Катранниковi видно в вiкно: сто©ть пiдвода, кiнь зiпрiлий - на прив'язi коло штахетин. Намага╨ться помiж ними вхопити бадилину. Ловить, повертаючи голову i посилаючи в протулину попелястi губи... "Вже ми - як той кiнь! - знов мучиться думкою Мирон Данилович.- Прикрутила партлiнiя, бур'янця не вхопим". Дядьки принишкли, як часом соняшники пiд грозою, ще на пiвнеба нависла i цiлить стрiлами в беззахисний збiр. Грозить обома руками Отроходiн, говорячи, а його широкий золотий зуб, вiдтiнений щербинкою поруч, аж жеврi╨, одночасно з товстими скельцями окулярiв без оправи, при самих металiчних зачiпцях. Долонями вдарив об стiл з огнистою накривкою: - Зробимо, як з ворогами,- в разi невиконання! Вiдповiдатимуть i сiм'©... Застиг. Скеля! Партiйцi i сiльрадiвцi з револьверами в кишенях, i також мiлiцiонери з револьверами на поясах наставленi в захист Отроходiна. А впроти - гурт худих дядькiв, з яких тiльки в одного цiпочок: тонкий, мов комишина. Похилив голову Мирон Данилович. Знав: розправляться:; сталося ж так пiд час турення в колгоспи. Штовхнуть на пiвнiч, плачiв повну, як i снiгiв. Проминувши коня, зiр стрiча╨ далеко i протиставне до сонця,- ген, як карб: мiсяць, що спада, весь пошрамований; крейдяна печатка на блакитний папiр. "...Нам зображення,- дума╨ Мирон Данилович. - Брат брата на вилах держить; пiд груди вдарив i пiдняв, поки - смерть; поставлено малюнок, як нагадку проти ка©нства, що дi╨ться, i погiршало, бо з родинами гублять". Недвижне бiлi╨, мов привиддя, моторошний вiдбиток, а близько - тополi вряд, мов свiдки або приреченi. Бiль на серцi в Мирона Даниловича: "Нехай я пропаду,- а чим сiм'я винна?.. I до кого вдатися? Чого з ненашо© столицi лiзуть, сидiли б дома... Ну, частину бери, i нам зостав; так куди там! Весь хлiб дай, а сам згинь. Ми ж не лiзем до них. От пiшли б по Москвi i в хату цього гризуна - теж, i почали ритись: борошно сюди, картоплю сюди - все, все. А тепер спухнiть з голоду! Не йдем же. Коли б i могли, не пiдем. Ох, мордуйся пiд його грозьбою! Чи мати в церквi достоять? Боятимуться, що я тут загрузну в лихо. Трохи лишилось харчiв для дiтей, вiддаси - тодi ©м смерть i нам з ними. Цi ж супостати: давай! - виходить, просто хотять повбивати. Десь дiти, на сонцi, як жайворонята, ждуть, чи тато вирветься з напастi. Бiднi! - хто пожалi╨, як нас не буде". Мирон Данилович вiд думок доповiдчика вiдсторонений. "Ясно, до чого йде! Чули. Тепер тiльки одно - звiдси вирватись; бiда наша: втiшаються нею партiйщикн, як вовки овечим криком... I недiля пропала - золотозубий обгавкав свiт". За вiкном кiнь ловить бадилину. "...Бач, мудру╨. Нi, дарма! - губи короткi проти загорожi". Катранник зустрiв позирк промовця: пронизливий! От вiдкритi в поглядi один для одного. Як на вузькiй кладцi через безодню, або терпеливо розминутися, або - загибель. Крiзь очi, дрiбнi вiконечка, побачили душi, яка повна вiдвертiсть ©х здiйсниться навiки; а до чого ж недобрi мiж собою, хоч значно ближчi, нiж здасться з ворожнечi! Катранниковi - такий розпач, мов нерви сповненi гiркими iскрами. I враз вiдгорiло. Найтихiша мирнiсть прийшла, мов сновиддя. За нею знов досада, але вже трiшки просвiтлена дивною цiкавiстю до промовця, пiсля незмiренно© вiдрази. Отроходiн вирiшив миттю, що селянин "плохий", можна вивернути. В непокорi кри╨ться м'якiсть. А чомусь розпалився гнiвом: дужим i диким; зiницi в найгострiшому блисковi зверненi до селянина. Густо-брунатi поверхнею, вони - без звичайно© о прозору, ©х мовби щось випинало зсередини в тверду застиглiсть, як часом бува╨ в вiдважних осiб, холодних нервами. При владностi Отроходiн, якiй неодмiнно приналежить, куди б не було! - рушить зразу в крайнощi. Терпкий погляд бува╨ в селянина поступливого! Для нього на життьовiй межi здавна лежав свiтлий камiнь: ознака роздiлених власностей, довiрнiша, нiж правничi папери. Бо взаконена в поколiннях, на межi його душi i душi друго© о, означаючи закон - для бiлого свiту добрих, який, видно, повинен обвалитись. Вирiшено ко©ти ру©ну. Пнеться iнший розпорядок: як хаща. Без жалостi. Рватимуть крихту з дитячих рук! Гiрко на думцi в Мирона Даниловича: "Хтось десь, боговорожий, схотiв швидко нагребти грошi, i переллють сльози в золото, наситять жадобу". Склавши висновок, Мирон Данилович одвiв погляд вiд промовця. Говори! Твоя справа на мiсяцi показана. Кiнь натужно здобува бадилину; всi╨ю ши╨ю тягнеться, протуляючи губи мiж дошками, але i ця спроба марна. Вимучений i зголоднiлий, стрiпував гривою вiд злих мушок,що лiзли в очi "...Прокисли повiки в коня, бач, мошкара ро©ться, зна╨, куди лiзти: на слабi очi; бiда тваринi, бо такi господарi - заморили в роботi, а щоб кинути сiна, того нема; забатожено i нас на гибель,ну, дiждались!" Отроходiн скiнчив. Несподiвано виштовхнувсь наперед, з-помiж сусiдiв, що тiсно стояли, хлiборобик, сухенький i якийсь обгострений рисами лиця i одежi: нiби пташкуватий весь: також i злеглi пучечки волосся були схожi на пiр'я, в нерiвних стрiшках. - Можна спитать? - звернувся вiн до хмурного Отрокодiна. Дядько стривожений, з хрипиком в голосi, теж - подiбним до пташиного скрику. Не дiждавшись вiдповiдi, вискрипнув з обуренням: - Хто ж дiти вiзьме? - Чи©, якi дiти? - осаджу╨ дядька Отроходiн, напружуючи губи в суворостi. - Дитинячi дiти! - з вiдча╨м закричав дядько.- Мо© дiти, ©х семеро, а ©сти нiчого. Хто годуватиме, коли в хатi нi скоринки, а ми з жiнкою вмремо,хто? Отроходiн мовчить, аж мiниться. Тодi серед дядькiв пiднявся гомiн: - Спитав правильно! Куди дiти пiдуть? А як же! Ви скажiть - куди? Хлiба нема: вже забрано. Отроходiн скипiв, скипiв неймовiрно: - До порядку! Арештувати, хто порушить тишину! Замовкло. Враз. В коротку мить зникли голоси: як огники свiчок, що гасить, прохопившись, вихор. Зчинився рух- дядьки посунули до дверей. 3 Тин, як роздiлковий ряд, до якого припав вiд сiльради трикутник шпоришiв, а напроти - здичавiлий сад, його,. скаженi нетрi. Микола ставив крейдою знаки на кiлках, що забiлiли, обгорнутi в рисунок, мов ритуальнi стояки древностi. Андрiй, оглянувши символи, сiв i вчинив перегляд кишенькового добра в складi: лiнзи, що збира╨ свiтло в огненну крапку, орластого гудзика, перламутринки з райдужним свiченням i красновисика в образi оленя. Погляд хлопця вiдхилений до сусiднього дворища: там - дiя з участю трьох. Найменший, намiрившися злiзти на повiтку, попросив помочi в середульшого. Той зчепив пальцi, як пiдпору - ставити ногу. Спина╨ться найменший, руками шарудить по кривiй стiнi... раптом послизнувся набiк i впав. Пiднявся, перейшов до краю стiни, де з попередньою помiччю повторив спробу, тримаючися за рiг повiтки. Вилiз би вiн але пiдiйшов найстарший i потягнув за сорочку - знов пада╨ хлопець. Хоч не так погано, як перший раз, бо середульший, звiльнивши лiву руку, теж потягнув його за сорочку - в протилежний бiк - i зрiвноважив. Вiдходять утрьох вiд повiтки i знаходять велику коробку. Найстарший кинув ©© об землю, аж заторохтiла; пiшов далi в супроводi середульшого. Тодi найменший приставив ©© до стiни; злiзши, як на пiдпору, простягнув руки i вчепився за покрiвлю. Вгору потягнувся, помагаючи собi пальцями нiг, якими на стiнi знаходив горбкуватi мiсця. Став на покрiвлi i зробив крок-другий. Але виходить бабуся з повiтки i кричить: - Злiзь менi заразi - чого посурганився? Вiн, миттю блиснувши наниз, побiг до двох старших; з ними i зник. Андрiй споглядав послiдовнiсть при здiйсненнi намiру, нiби картинку в книзi. Ро©лися марева; сама пустка запала в глибочину: з загрозою, тишиною, мертвiстю, мов цвинтар. Дивна для пам'ятi! Брала очi, його великi очi i темно сiрi, як у матерi. - Що там бачиш? - пита╨ Микола.- Поки нема нiкого, пiди до сiльради, в вiкно заглянь: як - тато? Бiльший ма╨ право посилати, i Андрiйко слуха╨ться. Звик! Шанував брата: той боронив, завжди добрий i справедливий, з тихою i свiтлою думнiстю в худорлявому виглядi. Посланець вернувся, бо з сiней сiльради виступили два сизомундирнi мiлiцiонери i покурюють. Потягнули з перехрестка до сiльради - мiсцевi партiйцi. Микола на них вимовив: - Хлiботруси! - А ми нi: ми хлiботруди,- сказав Андрiй. - В основному вiрно; але хлiботруди не ми з тобою, а старшi. Ми хлiбокуси. Андрiй мовчки згодився; потiм повiдомив: - Я знаю, хто всякi другi. - Що зна╨ш? - ╙ хлiбопроси, i всякi. - Добре! - сказав Микола.- Твiй горщик здiбний варити. А ще? - Ну, ╨... хлiбоноси i хлiбовози. - Ще - хто? - Ще, зараз подумаю, ╨ хлiботорги, i хлiбокупи, хлiбокради. Це все. - Гаразд. А хто - тi, що хлiб дають хлiбопросам? Андрiй думав i вагався, i не мiг сказати; видно, знайшов слово, яке не задовольняло - плечима знизав вiд невирiшення. - Звуться: хлiбодани! - назвав Микола,- ╞х мало; витiснили ©х сильнiшi. Скажи, хто тi, що хлiб беруть? - Хлiбобери, чи нi... Микола поправив: - Вони хлiбохапи. Засво©вши новий термiн, Андрiй показав на збiр коло сiльради, куди прикотили дрожки. - Пам'ятай,попереджу╨ Микола,- щоб замок держав на губi! Десь проквака╨шся з назвами, тата замучать по арештах: через нас. Зрозумiв? - Я мовчатиму Микола перевiрив крейдянi окраси на кiлках, доповнив декотрi. Витяг пожмакану книжку з кишенi i, сказавши братовi: "Гуляй, поки що!" - зосередився на сторiнках з обiдраними берегами. От, спiльно мандрують Правда i Кривда, i мусять, згiдно з умовою, хлiб дiлити. Правда спочатку постача╨, далi - черга Кривди, бо ця друга так запропонувала, i перша згодилась. Як клунок Правди спорожнiв i гинула з голоду, то Кривда вийняла з не© очi - платою за дрiбнi кусники хлiба. Чита╨ i жаха╨ться Микола, i обурю╨ться: як же так?! Страшно ранить його пiдступнiсть. Книжку старшi учнi дали тихцем; звелiли: "Читай i думай! - чим вiдплачують нам, забираючи хлiб". Микола забув поглядати на сiльраду, бiля яко© зграями гайворонiв купчаться бригади, зготовленi рушати. Пережива╨ вiн змiст, нiби самого напасть мучить: з кров'ю вiдбира╨ свiтло очей, ведучи на смерть; вiн - присуджений. Зловiстя грозиться, заступаючи день. Андрiй побрiв через пустош до сара©в,, потоплених мiж бур'яни: самi ру©ни з потрухлими дошками в плiснi. Ходив, як сновида, по садибi, порожнiй пiсля висилок. Саморобна пiч рудi╨: цеглини, складенi в неповний квадрат, i зверху аркуш залiза з круглою вирiзкою. Був якийсь незримий зв'язок мiж знахiдкою i почуттями хлопця, через що рiч видавалася поглядовi значно справжнiшою, нiж довколишнiсть, i пробуджувала болючий неспокiй. Нiби десь бачив закуток, що розкрива╨ться перед очi. Бачив - з iншого обширу, прозорiшого, нiж звичайний. Видiння виступа╨ бiчними обрисами примiтне, а рештою - ледь приуявлю╨ться з незримостi i турбу╨, проситься, свiтлi╨, зневолюючи цiкавитися i стояти тут: без слуху! - тiльки силою душевною вчуватися в значення чогось бiльшого, нiж знаходить погляд серед пустки. А гурти громадилися бiля сiльради, як хмари з грозою: слухали розпорядчикiв, маючи при собi пiдводу, кожен - окрему. Перелiтали птахи над прижовклими верховiттями, знехотя i важко пiдкидаючи крила. Мовчки стежив ©х Андрiй, поки брат скiнчить книжку; коли ж читання згорнуто i впроваджено в кишеню,- тодi спитався: - Хто живе довше, ворон чи змiй? - Могли виздихати, а виходить, потрiбнi. Мабуть, змiй! - Скiльки рокiв? - Багато; вiд змiя залежить. Забув... деякi - сотнями лiт. Можу помилитись. - Ворон скiльки? - Багато десяткiв. Вiн потрiбнiший - прибирати. ╙ також непотрiбнi: он! Вiн дивиться на сiльраду. Непотрiбнi, щось почувши вiд дверей, заметушились i стали до пiдвiд на чолi з розпорядчиками. Враз висипали з сiней дядьки,- швидкою ходою роздiлилися в рiзнi напрямки. А хлопцi, вгледiвши тата, поспiшили назустрiч i побачили смутного, як нiколи; примiтили Отроходiна, що, блискучий окулярним склом, зубом i течкою, показував секретаревi сiльради на тата i про щось довiдувався. Мирон Данилович, очима скинувши на промовця, поясню╨ дiтям: - На смерть вирiзнив! Ми - осiбнi противники. Зажурений, пiшов з хлопцями додому. * Вигляд промовця, замiсть рудасто-зеленкавого, чомусь примарювався полум'яно-мишастий i мiнений в тiнь, з гострими, нiби обкусаними в щипцях, защiпками жорстокостi. За ним тьма i примари височинять: муругi, дедалi в мiцнiшому виходi, i - охрою горить вигляд iстоти, що нiма до сльози i хижа до життя. Жаха╨ться думкою Мирон Данилович: "Ну, ящiр i ╨сть! Скоро - час головного, який вiд прiрви i мучитель..." Кiлька мiсяцiв в уявi - той жовтар з пiдсвiття, де позводив металiчнi нитки пiд нiччю i виставля╨ться, нiби з пошестi, знаходячи очi Мирона Даниловича; влютову╨ться посеред думок, учiпливо, без перерви, при кожному помислi. Навiть коли згадати про справу, i тодi враз, проти волi, влiза╨ привиддя i мучить серце. При стрiчах iз знайомими теж: раптом до сказаного припрядалось кляте марення - завжди. Мирон Данилович недавно питався в батюшки: чого це? - i робити що? - Ви,посумував батюшка,- спокусились про звiра. - Та нi! - перечив Мирон Данилович.- Ним я не спокусився. Батюшка поправив: - Не ним, а про нього; це - друга рiч. Об чiм, а не чим. Стережiть серце i не впускайте оману, воюйте з нею! Вернiться в повну смиреннiсть i живiть любов'ю, як свiтлом: до всiх, до Бога найбiльше. I молiться в кожну хвилину. Молитва - найдужча сила на землi. Вислухав пораду Мирон Данилович i щиро хотiв сповнити, однак, через клопоти i зайнятiсть вiдбився; мара ж лiзла в думки по-старому. От, знов мiниться промовець: говорить речення, мов крук на могилi вiщу╨ розор... ╞дучи дрожками, Отроходiн погляда на двори i обража╨ться: чому тисячники звуть пункт призначення - "муходрянськ"? Даремно! Шкодить в зображеннi ролi на селi. Коли столиця повна вапняно© трути, що повисла в розпаленому повiтрi серед цегли, то жити можна тут: зелень i росянi свiтанки. А зимою полонить столиця! - в завалах снiгiв i грiзнiй свiжостi чистого, мов дiамант, повiтря, в якому камiнь дзвенющою луною вiдда╨ кожен тон довкруги. Скрiзь вiдчайнi розгони з складнiстю: в блiдо-рожево-сизiй мряковинцi далечини, пiдводяться барвними великостями будiвлi, древнi - з вежами, i новiшi - багатовiконнi i краснокарнизнi. Життьовий дух, поривний i могутнiй, пройма╨ i людину, i мiсто в строгостi настрою. Постiйно в спогадi Отроходiна - столиця; там народивсь i п'ястуком окрiпнув: для не© ладен свiт перетрусити - в перемiну або загибель. Меткi очi в Отроходiна! Тiльки раз обтяжився помилкою, залюблений в одну з колишнiх технiчних секретарок обкому. Про ©© зовсiм легенький нахил до бухарiнсько© фракцi© взнав аж при розквiтi в сердечнiй драмi. Почав вiдступати i порвав вiдносини, але тiнь пригоди простяглася на житт╨пис. Приятелi, що коло оргбюро, зрештою, "зам'яли" дрiбний прогрiх. Ретельнiсть вiн виказав несамовиту! Крiм того, промкнувся в дверi двох загадок найглибшого порядкування в "рядах". Легшу загадку збагнув наполовину; труднiшу - тiльки до десято© досади. Половина дивовижно проста: зразу дослiдив i звикся Ти хоч би перепронакомунiстичний i в програмi, i в лiнi©, i в дисциплiнi, i кат зна в чому, а тобi цiна в партi© - копiйка зелена, якщо проморгав ╨ство справи: чоломбитство "хазя©новi"! Якщо ж ти - ну, словом, Отроходiн, вхопивши цi╨© струни, виплив до верхiв грання i наприкiнцi вiдiрвався вiд прозоро© тiнi. Iнша половина в тих дверях аж надто некришталева, i навiть вiн, весь небiлий, зупинився, вважаючи, що досить. Що ж до труднiшо© загадки, то гiрко сприкрила: в побудовi лабiринту мала постiйну лукавiсть. Нiби грали з тобою в "кiшку-мишку". Зробив сюди крок, готувавшись надзвичайно, а успiху нема, бо негайно зверхники пересунули справу в iнший напрямок, i видно, що тiльки з потреби ставили перепону. Весь час! Незмiренна чужiсть i гостра ворожiсть приходить - з далекостi, роблячи страшний замокi... зда╨ться, рiднi сосни в туманi збожеволiли б i закричали, обливаючись кровавою смолою. Дещо вiн схопив, дякуючи швидкостi думки, але вони, "згори", маючи партiйний механiзм i снiг, змусили приморозитись. Вивчав ©х крючки, i петлi, i пiдойми, перед якими печiнки болiли. Однак без жодного ключа i навiть номера на обiдок. Тiльки досвiд набуто: в полi "парткаверз", як вiн собi означив. Аж тут можливiсть i поштовх дано - "просунутися" через низову мережу. Вiдпочивши вiд численних неводiв, якими дрiбна рибка партi© вiддiлена вiд смачних мiсць, зайнятих рибищами,- вiн офiцiйно зрадiв нагодi. Надiявся довести, в ореолi знавця мiсцевих обставин, ентузiазм до слуху "хазя©на" понад сiтчастi заслони. Йому "вгорi" нададуть великориб'ячу луску: ордени, "путьовки", абонементи на видовища, грошовi конверти тощо... "Вгорi" - означа╨ в столицi, в апаратi; так життя в дiйсному сенсi: з багатством змiсту, а передусiм без сонностi "низу", де загрузли в побут, як тварини! - сорокаградусна, котлети з мухами, сiмейнi зради, духовна порожнеча i нудьга! нудьга, хоч повiсся. Щоправда, i "згори" раптом страшно була вкусила за середину душi - нудьга, скручена кiльцями в партi©, мов змi©ний вузол з навколишнього непросвiтку. Пощастило "розвiятися"! Зрештою, кинули в село: тут столичнi партробiтники прибирають нiмб подвижництва i пнуться наверх з останнього сухожилля; або хоч мрiють виплисти. Бiг дрожок по немощенiй землi, як завжди заспокоював Отроходiна пiсля засiдань: м'який i рiвний бiг, з дружними коненятами, що дiстати собi в розпорядження було сподiванкою вiддавна,- слабо вплива╨ тепер. Збурила непокiрнiсть дядькiв: вiдмовилися мовчки вiдходити в землю. 4 Недiля випала найнещасливiша для Кленоточi i сусiднього села, звiдки приходили богомольцi, втративши свiй храм, коли обернено його в склад городини i пиляного лiсу. Неодмiнно приходили, хоч вiддаль - бiля семи верств. Давня церква. Кажуть, будована спершу з дерева, до навали татар, при яких нерушимо встояла, бо тi хоч трохи поважали несвою вiру. В XVII вiцi церква згорiла, при напастях вiд християн таки ж, а з прибуття протилежного до татар. За пiзнiших гетьманiв викладено з каменю. Бiла, як празниковий хлiб. Оздобами i виступцями, карнизами i щедрою ритмiкою вiконного рисунку окреслювалася в ранковiй просвiтленостi. I ось повiдомлено: сьогоднi, як попереду в сусiдньому селi, церкву "закривають"; пiсля вiдправи ключi вiддати комiсi©, нехай прийма╨ коштовностi. Батюшка сiдий i тихоголосий, слабий на очi. Повно молящих. Поприходили з хуторцiв також, почувши, що - остання служба. В проповiдi сказано про терпiння в часи цезарiв i далеко пiсля них, до нашого дня. Напастi нi тодi не вгасили свiтильника церкви, нi тепер неспроможнi, хоч храмовий будинок сплюндрують. - Здiбнi храмину тiла кожного з нас нищити,- сказав батюшка,- а душу вбити безсилi, бо вiчна. Слухаючи, мати Мирона Даниловича уявля╨ собi: нiби в снi, душа вiд земного виду звiльнена, десь там... вiдходить до ненашого селища. Зрештою, i вона, Харитина Катранник, i всi знають, якi то привиди; i душа - подiбна пiсля смертi. Сама бабуся близька до того: висохла вiд лiт. У чорному; просторно i рiвно держиться одежа пiсля прасування. Хустка бiла, далеко вперед нависла, аж очi втонули пiд тiнню: глибоко сивiють, як i в сина, тiльки без блакитнястого тону. Був колись, замолоду, та вицвiв на пекучiй дорозi. Батюшка вчить: - Пам'ятаймо завжди, що Бог любить нас! Чу╨ i зна╨ Харитина Григорiвна, без жодного сумнiву: це правда; i це так зворушу╨! - сльози збираються, застилаючи очi. Гiркий свiт, де живемо, проте - не покинутi ми. Чу╨ з проповiдi знов: - Як пока╨мося, простить Господь i помилу╨. Зна╨ стара: i це правда; чу╨ серцем! - i так радiсно ©й, знов - не може слiз стримати. Не пропащi ми, хоч грiшнi; ╨ порятунок. Дивиться бабуся - нiчого за дрiбними не бачить, а весь слух душi ©© ловить промовлене, як нива, вже бiляста з посухи i спрагла, вбира╨ краплi дощу. Iдуть перед нею, велике - як досвiд, добрi правди. Стара часом аж тремтить, стрiчаючи речення, хоч не про милость, а вже - про наш переступ. Чуючи ©х вразливiсть, бабуся i порадi╨: виразку вiдкрито - го©ти! Мов з помiччю переходячи по слiпому бездорiжжю, стара прийма╨ слова i бо©ться недочути. - Заповiдано нам,- сказав священик,- тiльки любов; сам Христос ╨сть любов божественна. Тi з нас - учнi Його, котрi виконують заповiдь. А хто нi,- не належить до церкви, хоч нехай тут вистою╨ днi i ночi. Огляньмось на сво╨ серце! Гризня, огнем диха╨м чи байдужiстю. Заздрим i осмiю╨м, ла╨м чорно i шкодим ближньому, як змi©: без каяття, нiби так i треба. Хочем упертiстю пересилити Бога. Вийдем iз церкви, i знов живем, як погани: в ненавистi. А свята любов - вiд серця Божого; чи живем любов'ю? Нi! Колись гебре© сорок лiт по камiнню i пiску в пустинi мандрували, обношенi i змученi; хоч грiшили, так каялись. I скiнiю несли, як святиню найбiльшу. А ми? - чи в серцях несем ковчег, що дав Христос: заповiдь Його? Покинули! I понесли злобу. Без молитов, згордiли, що в нас родюча земля. От, вiдiбрана. Без молитов згордiли, що багато хлiба було. Вiднявся. Бо з пирогами забули скiнiю духовну. Одумаймося! Сокира при деревi i огонь: пожерти, коли духовного плоду нема. Страха╨ться бабуся, згадуючи, що тепер - в селi; так i ╨: розпились i розсобачились. Непоштивi ми, насмiшкуватi i злi, i нещирi; плiтку╨м, як свинi, про кожного - нечисто. Живем без страху Божого. В недiлю бiйка на вулицях. Озвiрiли! Хiба що кара справить. Священик докоря╨: - Ми кажем, чого любити сусiдiв, коли кривдять? Так тодi ж любов справжня! Бо чого варта, якщо - на обмiн для рiвно© плати, мов грошi. Згадаймо розбiйникiв, розп'ятих коло Iсуса. Один насмiявся з iстини. Другий благав Господа про милування, i дверi раю вiдкрилися - тому, хто кривдив iнших. Можливо, скривдженi оскаржать: "Чого вiн, Господи, тут? Ненавидим його!" Чи будуть гiднi жити в Царствi такi непрощаючi, що вносять злобу i роздор? Нi! Нiяк i нiколи! Бо в небi - тiльки згода i мир, тiльки любов i прощення, тiльки радiсть блаженних. Нi вiдгуку сварок з помстою; благоугодно Всемилосердному простити розкаяного розбiйника, i нiхто не думай допитувати суди Божi... Кожен знай одно: чи власнi грiхи прощенi? - бо кожен осквернився. Харитина Григорiвна похоплена в думцi: "Це я! про чужу чорноту злюсь, а свою забула, ще гiршу. I все - курчата, все - грядки, тижнями в клопотi, на небо не гляну". Раптом знов полонив ©©, виринувши на серцi, неспокiй, з яким i в церкву прийшла: чого сина позвали сiльрадiвцi? Бiда якась! Проповiдь закiнчу╨ться в примиреннi: - Забудьмо, хто кому винен. Обмиймо душi вiд злоби i станьмо, як одна сiм'я, в iменi Спасителя, що кров'ю i смертю викупив нас. Звернiм очi до Нього в день iспиту, бо вже приходить. Будьмо твердi, як першi мученики перед звiрами, що з ревом близилися терзати. Душi нашi в руцi Христовiй. Амiнь. Плакала вся церква. Люди бачили свою долю: обiкраденi i загнанi в осоружну гуртiвню, де стали - як жеброта, а хто не пiшов, того зацьковано в дворищi з нуждою. Досi мали хоч кораблик свiтлий, що обороняв. А пiдступають i тут зайди, надиханi тьмою. Виходячи в натовпi, бабуся погляда╨ на мальовання давнiх лiт, з якого видно браму, навскоси поставлену посерединi; згори книга розпросторю╨ свiтло, i обведена в огнений вiнок. Бiлохресний схимник - справа, а за ним сонце, мiсяць i зорi одночасно. В лiвiй частинi вiд брами, як вiдгородки, розмiщено: бочоночок, переповнений червiнцями; карафку з вином, обкуту в золото, на взiр "царяградки"; портретик жiнки, нестрого зачiсано©, i княжу корону. Посерединi ж там кiстяк смертi лиснi╨. Нанизу кириличний пiдпис червонить кiновар'ю з потемнiлостi: "Да не iскусяться змисли". Харитина Григорiвна спогляда╨ малюнок, а в тисковi мусить слухати шепiт двох жiнок, старших, нiж сама. - Оце дев'ятнадцять вiкiв збiга, як Христа розп'ято, i вже вiдзначить анахтемська сила: душитиме! - журиться одна, хитаючи головою. - Атож! I зна звiдки почати - з церкви. Це ж i воно,- болiсно вiдшепту╨ друга. Всi повиходили; староста замкнув дверi i з ключами дожида╨ комiсiю. Батюшка пiшов: i хворий, i не мiг дивитись на осквернення. Поодаль народ стовпився пiвкружно, дожидаючи,- що з церквою буде. Розмова притишено перейшла в живiй стiнi людськiй i вщухла. Жiнки, молодшi вiком, поставали наперед. Безгомiння! - мов серед колосся в нивi, перед грозою. Похила душа жiноча, така стара, що вi© обсипалися з повiк, мiж якими ворушились двi пригаслi iскорки,- щось прошамкотiла зморщеними устами. Молодшi поставили ©© спереду, нехай побачить. Наближа╨ться комiсiя, i з нею комсомольцi, яких люди знають з обличчя i прiзвища, а вiд цього дня будуть пам'ятати з приладдя розору, несеного до церкви: лому, кайла, сокири, молотка, линви, пилки, чи що. Як збройнi солдати, хлопцi держать знаряддя, удаючи зневажливiсть, але огинаються пiд поглядами. При дверях староста i невеликий гурток стрiчають прихiдчикiв; тихо i непоспiшно вiдповiдають на запитання, що - в тонi нетерплячого окрику. Члени комiсi© квапливi i дражняться. Виказують рiшучiсть, мов судовi виконавцi, i скупчено, на чолi бригади, тягнуться до дверей. Притьма вiдхилилась увага: i збору прихожан, i старости з його людьми, також - комiсi© з ру©нниками. Напруження в ворожнечi розгорiлось до краю, тому досить було випадку, щоб блискавка почутт╨ва розрядилася в його сторону. Глянули люди i застигли. Пiд стiною поспiвав, як нерiвний дзвiн торкнув, слiпецьдiдик з лiрою. Сивина його посiрiла вiд старостi i припорошеностi. Поряд стояв обшарпаний хлопчак, держачи в однiй руцi костур старого, а в другiй дерев'яну мисочку - милостиню брати. Скрипiла тягучими звуками реля: в супровiд голосовi, що, вириваючися з хрипкостi, пiднiсся оповiдати, чергуванням спiву i примовок. По святiй горi Спаситель ходив,- алiлуя; Спаситель ходив, райський сад садив: Господи помилуй. Райський сад садив, три рази полив,- алiлуя; Три рази полив, райський сад зацвiв: Господи помилуй. Жорстокi дiти зiрвали квiти,- алiлуя; Квiти зiрвали, марно зiв'яли: Господи помилуй. Спаситель сказав: "Не журiтеся!" - алiлуя; В полi тернина бiло зацвiла: Господи помилуй. ╞© зiрвете, вiнок сплетете,- алiлуя; Вiнок сплетете, мене вберете: Господи помилуй. Мене вберете, на хрестi розпнете,- алiлуя; Руки i ноги гвоздем проб'╨те: Господи помилуй. Мо╨ реберце коп'╨м проб'╨те,- алiлуя; З мого серденька потече кров-вода: Господи помилуй. Я тою кров'ю весь народ скуплю,- алiлуя; Весь народ скуплю, з собою вiзьму: Господи помилуй. На серединi спiвання голова комiсi© вирвав ключi з рук старости i почав вiдмикати замок, аби показати всiм, як вiдверта╨ться вiд забобонностi - вiн, свiдомий громадянин. З ним i члени комiсi© пiдступили до дверей, нiби ©м псальма байдужа, а вслухалися пильно, бо цiкавить. Не щастило головi з ключами! - нiяк не второпа╨ вiдiмкнути: при нервуваннi увага роздiлена, бо i сам ловить нитку лiрниково© мови. Поки вiдмикано дверi, дiдик докiнчував вiрш; було щось незвичайне в пiднесеному голосi, дякуючи чому картина ставала перед очима, як жива. Нiхто не ворушився в натовпi. Скiнчив дiдик, то ще не вiддзвенiли останнi вiдзвуки,- вже кинувся до старого один з членiв комiсi©; гостро викрикнув: - Ти що! - контрреволюцiю принiс? Дiдик дума╨. Зрештою, вiдхиту╨ головою: - А нi, ще нiхто не чув, про що кажете, як ця старовина була. Iрод царював. Потiм того, за козаччини псальма складена. Це давн╨! А те, що кажете,- де б воно взялося? Причепi рот скувало: не знав, що вiдповiсти. Тим часом голова, вiдiмкнувши церкву, входив при супровiдцях. I молодицi з натовпу також пiдступили: аж пiдганяючи. Втрутилися в саму бригаду. Слiдом i весь збiр людський рушився. Серед живих хвиль комiсiя з бригадою закрутилися трiсками. Не встигли отямитись, як народ, поспiшаючи без жодного слова, наповнив церкву i з мурав'©ною запопадливiстю обпав обладнання в церквi. Нiхто в цiлковитому безладдi навiть не поткнувся прямо на Царськi ворота. Вбiгали в олтар пiвнiчними i пiвденними дверима. Там вiдразу найшло багато,- жоден з комсомольцiв i комiсi© не змiг протовпитися. Миттю схоплено: ╙вангелi╨, хрест, дарохранильницю, антимiнс i все, що з олтаря можна винести. Корогви серед живого виру хитались, падали i, вiддiленi вiд древка, щезали за пазухами в селян; iкони зiходили з сво©х мiсць i, трохи пропливши над поверхнею, також тонули в людських течiях. Плащаниця, обережно несена, свiтлiла над головами, наближаючися до дверей, i раптом - нiби розтанула. Кадила, священичi одежi, тацi, лампадки - всi речi, якi можна врятувати вiд напасникiв, щезали негайно. Враз натовп кида╨ться до виходу, мов пожежа гонить; i теж - без слова. Як наповнили храм раптово, так i розбiглись. Лiрник iз поводирем зник також. Голова комiсi© почав був кричати, щоб спинили рух, але зразу ж затих. борсаючись. Отямився вiн з тисканини, коли церква спорожнiла. Нi прихожан, нi цiнностей. Тiльки комiсiя i бригада тягнуться до свого начальника. Вiн забурчав: - Знаю, позакопують! Були й хуторськi, рознесуть по степу i в лiсi. Ну, нiчого: знайдеться. Обсмикав пiджак на собi, сiруватий, iз шаховинками. Махнув пухлою рукою, як полководець до битви; випасений лисун; мiшечки пiд безколiрними очима - обтяжують вид, як i розкiшнi жовтi вуса. - Зняти дзвони! Хлопцi знехотя, нiби ледачi пiдпаски, посланi завернути конi, рушили до дзвiницi, приглушено ремствуючи. Через деякий час валили дзвiн, вживаючи линву i дерев'янi пристро©. Заблищав вiн проти свiтла, вихилений з вiкнини. А скрiзь по дворах, близьких до площi i церкви, повисипали люди: дивляться на розор. Дзвiн летiв, як блискавка; свiтнув, обкинутий сонцем, i з громовим гуркотом ударився об цеглу бiля дзвiницi. Вiдкинувся догори i трохи вбiк вiд мiсця.де впав, теряючи клин мiдi, нерiвне вiдколотий. Нечутно, але з страшною луною духовною, вiдгукнувся той звук навколо - в цiлому селi. Стало сумно, як. пiсля пожежi. I нiби все село, крiм дзвiницi, занiмiло, стративши голос. 5 Пiдходячи з донькою до хвiрки, господиня вгледiла: верта╨ться ©© чоловiк з обома хлопцями, а слiдом гурба навкруг пiдводи. Кров схолонула в серцi: "Лихо знов!" Страшенно засмучений вiн - ще таким не бачила... от бiдний наш, невсипущий робiтник, всю сiм'ю году╨, i за що вони мучать? Ми ж - тiльки злиднi: до середнякiв не пiднялись. Як приреченi, йдуть Мирон Данилович i хлопцi. За ними, на п'яти набiгаючи,бригадники. Стала господиня коло ворiт, не зрушиться, мов приросли стопи до землi, хоч тривога аж валить з нiг, пориваючи, мов вiтер - суху билинку. Напасники вiдкинули ворота i, подiбно до татар, забiгають коло пiдводи, покрикуючи. Господар сказав дружинi: - Стiльки хлiба правлять, що - нема... - Де б же взявся? Забрано! - скрикнула, мов не при собi, Дарiя Олександрiвна, збагнувши, що юрма забiга╨ вже класти в могилу. - Забрано? - перепиту╨ i наближа╨ться розпорядник. Сизiють обводи вкруг каламутних очей: недоспаних i обпитих. Рiдка щетинка тягнеться на пергамових щоках. - Сказали: забрано? - про державну заготiвлю?.. Замiсть, як свiдомi громадяни, здати лишки, ви сказали наклеп, що забрано! Ось покажем, що значить: забрано, - пiдкуркульники! - Хто пiдкуркульники? Приходили схожi на вас, забрали землю. Зосталась хата i шматок грунту коло вiкон. Ми незаможники. - Розкажiть! - з досадою вiдповiв розпорядчик.- Збiжжя повно. - Ми засiвали сам клинчик i нема хлiба. - Заладили: нема! - Бо нема. Кукурудзи трiшки було та бурякiв, та картоплi: думалось, на прожиток стане, хоч скупий. Землi ж не мали - забрано. - Забрано, забрано! - передражню╨, лютуючи, розпорядник.- Зараз подивитесь, як бува забрано. I враз поверта╨ обличчя на вулицю: там крик розляга╨ться, за ворiтьми в сусiда. Чутно вигук i вiдповiдь. Ланка пiонерiв-школярiв, як настро╨ний хор, пiд орудою партiйця, затина╨: - Куркуль, вiддай хлiб! Сусiд, стоячи на порозi, спокiйно вiдказу╨: - Дiтки, берiть хлiб, як вам треба... - Вiддай хлiб, ти - есплутатор! Вивченi недоладно, скалiчили слово; а сусiд вiдповiда╨ в тон: - Який я есплутатор? То - хтось другий: навча неправди i так робить. А я вiд землi. Дивiться на мо© руки: сi в мозолях, i дивiться на чи©сь... Пiонери зирнули на руки диригента-партiйця, м'якi, як балабушки, але вiн помигонув грiзним знаком - знов кричати. - Вiддай ключi, куркуль! - Ось вони! - мирно вiдповiда╨ сусiд.- Раз вам треба, дiтки, берiть! Хiба не даю? Керiвник докинув найособливiший сигнал,- тодi хор репету╨, щоб на весь куток вiддалося луною: - Куркуль! На додачу диригент грозить хлiборобовi: - Ми з тебе Свитченка зробимо! На вулицях завжди красувався взiрець майбутнього, що обiця╨ партi╨ць. Пiд тинами, де зеленiла смуга шпоришу, в холодку вiд тополь прилягав Свитченко i хропiв. Обжмаканий, як годиться "каенесовi", себто "незаможному". Село вживало його iм'я, замiсно назвати когось: "ледащо". Сусiд сказав: - Зробити з мене Свитченка легко; а от зробити з Свитченка мене - це труднiше. Партi╨ць стояв мовчки. Зненацька, як обпечений, виробив долонями знак - i знов рiзнуло найвищими голосами: - Куркуль! Через вулицю всю суперечку чути в дворi Катранникiв. Тут юрма хмарою потемнiла вiд сусiдового слова, i розпорядчик закричав: - Вiдда╨те хлiб чи нi?! - Де ж ми вiзьмем? - з розпачем сказала Дарiя Олександрiвна.- Вже забрано... - А-а, забрано! - розпаленiв круглоокий. Вiн обернувся до сво©х, що спинили пiдводу i стали за його спиною, озбро╨нi лопатами, ломами, "шпиками" чи "щупами" - довгими, понад зрiст людський, залiзними стрижнями, загостреними з одного боку, з другого загнутими пiд прямим кутом: рукою держати, вганяючи в землю. Декотрi мали гвинтiвку. - Провчимо пiдкуркульникiв! Вiн роздiлив загiн на двi частини. Одна розсипа╨ться по садибi; друга, з ним самим на чолi, пряму╨ в хату, нiби в свою власну, не спитавшись дозволу i не глянувши на господарiв. Дарiя Олександрiвна за ними, i доня тремтячою рукою трима╨ться за ©© рукав: пiдбiга╨. Вся дрижить, нiби в пропасницi. Хлопцi, iдучи за Оленкою, дуже присмирнiли. Зоставшись надворi, господар стежить обшукувачiв. Морозний острах торка╨ серце, коли вони крутяться довкруг попелища: бiля зваленого тинка i нишпорять при глинищi, де спада╨ воно до потоку з кладкою, серед осичини. Вони раз у раз вганяють у землю "шпики": строчать скрiзь. Докопуються в саду i розхитують кожний стовпчик. Перевертають дривiтню. Пiд пеньками порпаються. Перекочують камiння i зброджують кропивники. Вивертають огорожу. Гупають i прислухаються, чи нема луни з порожнин. Мирон Данилович вiд плюндрування зболiв,- похило вiдступа╨ до хати. Там грабiж: нiби з переказiв про людовидого змiя. Заскочили в хижу i все поперевертали. Глечик iз смальцем,- надщерблений, без ручки,- поставили до дверей як коштовну здобич. Один гвинтiвочник став: стерегти!.. поважний, як виобраз "порядку". На горищi був старий клунок з неперевiяним просом; оклали до глечика. Поскидали з печi лахмiтини, в яких дошукувалися жменi зерна. Торбинка з квасолею висiла на кiлочку,- сам розпорядчик, знявши, понiс до глечика. Паляницю з стола, рушником прикриту, теж - до скарбу. Бурячки червонi, в дiжцi, вчепили враз. На картоплю в погнутому вiдерку з проржавiлим дном скочили, нiби вовки на телячу печiнку. Котили гарбуза з-пiд полу i несли полатаний мiшечок iз соняшниковим насiнням, пiдрешiток iз пшеничкою "кiнський зуб". Мирон Данилович, як засуджений на шибеницю, бiлий, стояв пiд стiною проти вiкна. Була мить - йому здавалося: вхопить сокиру з пiдпiччя i розвалить голову розпорядчиковi, бо так ограбував хату, що дiтей нагодувати нiчим... "Це - не те, що злодi©, тi, коли доберуться, дорожче i краще вiзьмуть, а решту тобi зоставлять; ну, влада ж кругом обдира!" Що буде? В хатi п'ять ротiв - як прогодувати?.. Жiнка метнулася вiднiмати хлiбину. - Це ж дiтям - навiщо берете? ╞© кулаками вiдштовхнули. Бiля покуття плаче, затуливши очi кра╨м хустки. Доня до не© притулилася, як пташеня в бурю, i все не переста╨ тремтiти; щось дуже ©© вразило пiд час нападу. Хлопцi коло тата: притихли, настраханi. Винесено харчi на пiдводу. Гвинтiвочник, зображуючи на ширококостому бiлесому обличчi вiдтiнок владностi, застиг - загрозливо, в скам'янiлiй сiризнi, як статуя вождя, що в районi, мiж елеватором i залiзничою станцi╨ю. Витупотiвши з хати, юрма при╨дналася до спiльникiв. Мирон Данилович знов тривожно погляда, як вони бродять, врiзаючи щупи i прокопуючи ямки. Вернулася з церкви Харитина Григорiвна. Злякано дивиться i пита╨ сина: - Це - вони?.. - Вони, мамо! Пiшла в хату; глянула, переступивши порiг, i обмерла! ╞хня хата, ще прадiдiвська, з сволоками в старовинних знаках, рiзьблених i свiчами палених, була завжди бiла. Харитина Григорiвна i невiстка так поралися, так глядiли, щоб зберегти добрий вигляд зокола i всерединi. А ось - гiрше, нiж у сара©! Як пiсля землетрусу. Поперериване все i поперекидуване, позмiшуване i потоптане. Сльоза збiгла по щоцi. Здогадалася стара - вже кiнець настав. На старiсть побачила: знищено ©хню хату, хату-святиню, де iкони споконвiку осяювали хлiб на столi. Все ©стiвне взято! Стала вона за порiг, бачить - топчуться бригадники по грядках. Гребуться, як собаки, по несво©й садибi. Пiдiйшла стара до пiдводи i вмовля╨ вартового: - Оддайте харчi, то ж не ваше - не ви напрацювали! Дiтям ©сти треба, оддайте зараз, я вам кажу! Вартовий мовчить, нiби не чу╨ i не бачить бабусi. Грiзний! В руцi сила, власна i начальникова. За начальником рудi╨ Отроходiн, той iнструктував: "Забрати до крихти". А далi, вгорi - вождь партi© i держави. Чого ж стара турбу╨? Бабуся взялася за полудрабок. Тодi вартовий штовхнув ©© в плече - поточилась вона i впала на шпориш. I не могла встати. Син, пiдбiгши, пiднiма╨. Глянув на вартового i промовив з великою вразою: - Дикун собачий! А той, прозваний, зготувавши гвинтiвку, процiдив зневажливо: - Ти! Гляди менi,- i замовк. Вiдповiдальний, мов коло порохового погреба. Стара нiчого не казала: ведена пiд руку, вiддалялася до хати. Прилягла на пiл, пахмiтину пiдославши; i - мов нездужала незнаною пошестю. Млистi приуяви кружилися, всi розметанi. Крiзь майорiння вiдчувала: наближений морок холодною запоною обки, да╨ться, i нiде обминути. Потiм розтанув. Лишився бiль, гiркий i гострий, не так за себе, як за внукiв - ©сти вже нiчого дати. Квилитимуть, пташенята при дорозi. В свiтi нема нiкого, хто б помiг. Незнанi вони нi в кого i нiхто не заступиться; коли пропадуть, слова нiхто не скаже. Один Бог бачить з неба. Може - iспит, нехай очистимося в горi, як огнi останньому. Родина ставить речi на мiсця. Потiм: що ©сти? - дiти просять. Мати вирила десь на грядках дрiбненькi бурячки; зварила юшку. Дуже посолену, сьорбали з сухарцями, що були розсипанi в хижцi. Ось, лихо захопило тенетами - несила вирватися. Безжалiсно, нiби гроза, облягло; мучить, наганяючи до загибелi. Дiти споважнiли, мов цiлком розумiють, що дi╨ться. Бабуся i мати, сидячи на полу, почали клопiт коло одежин - оглядають: котра годиться про зиму, котра нi. - Стрiнув пiчник,- говорить бабуся,- про церкву питав, чи закрили. Андрiя цiкавить чудесник, який, справлявши пiч, розповiв про хитрi димоходи всерединi. Доти пiч видавалася нудною: купа цегли; а тепер - повна загадок. - Кажу йому, що було. Вiн i жалi╨ться: не глянемо на Писання - по ньому жити. Чита╨мо сторiнки нивок: туди серця вiддали. Так само сказав батюшка. - I правда! - зiтха╨ мати. - Про небо забули. Горе прийде. - Вже почалося. - Сказав тодi: живемо в кiнцi часiв. Тож антихристи спiшать зло довершити. Це з iкон видно; Спаситель на хрестi мучиться, а внизу вони, домальованi, скрегочуть, глядячи на безвинного... Люди кажуть, що вко©ться пекельство, аби вiдзначити дев'ятнадцять вiкiв пiсля розп'яття: так кажуть. - Вже ж видно! - згодилась невiстка. - Пiчник примiтив: птиця пада╨ мертва. - Походом на нас рушено,- додав Мирон Данилович.- То тiльки вида╨ться, що ©х прапори червонi; вони темнi. - Дивно говориш,- зауважу╨ дружина. - Так бачу! Пропадем; а хiба можна жити по-демонському? - Стримайся! Дарiя Олександрiвна сама бачить: край життя; так треба ж зберегти малих вiд страху. Менший при столi ворушить книжку; старший присiв пiд стiною в мiжвiконнi: затерп! i очi запали, з нерушимою думкою. Оленка бiля мами спостерiга╨, як чотири великi руки - двi в рясних брижках i стемнiлi, а двi свiтлiшi - перебирають одежу, рубчик по рубчику, латку за латкою. - Я ж нiчого!.. З ©х прапорами негаразд,- поправився господар.- То тiльки Лук'ян потiша, що "заживем". - Не ми, хтось другий! - сказала бабуся. - Не ми i не Лук'ян,- продовжив господар.- Лук'ян зна╨ одно: голосувати "за". Зразу пiднiма руку - перший. Завжди "за" i попереду всiх. Не встиг доповiдник зачинити рот - Лук'ян пiднiма руку: згоджу╨ться. За позику перший, за розкуркулення перший. Сьогоднi розбiглися, а то голосував би "за", хоч гробове вiко кладуть на село. Потiша╨ - "заживем". Змi© з'©дять! - Нащо казати? - спиня╨ жiнка, повiвши погляд на дiтей.- Лук'ян не гiрший вiд начальникiв. - Тi не люди, а гаки - тягти хлiб! Перед зборами чув новину: вночi потяг приходить, вартою обтиканий: переполох!.. Начальство з мiста аж курить на вокзал, бо там головнi, з Москви. Крiзь вагоннi дверi жменьку вцiджено, самих заводi©в. Стрiнули ©х: обдутий один i попелястий, вуса пiд щiточку, Молотов, чи що, а рядом Каганович - бiдовий, з вусами, як виновий валет. Наказують розбити кутки в хатах i весь харч винести... Чорнявий пiдкинувся i кричить на всю станцiю: "До зернини! До зернини!" - себто, так забрати хлiб; а попелястий гребнув зерно, що було в кишенi, i з усi╨© сили сипнув його в пику окружного партсекретаря. Зерно вдарилось i повiдлiтало... "Ось ваша хлiбозаготiвля; як таке зерно негодяще здаватимуть, всiх пiд розстрiл". Вiдлiтавши, зерно вскочило в рот одному з тутешнiх i вiн почав його крутити i розмелювати на зубах: непогане зерно,- вiн агрономом був i знав. А реву, а тупоту!.. Кажуть, якби паровоз свиснув, не було б чути. Секретаря взято пiд арешт i невiдомо де дiвся. А цi два змовленi з третiм... - Може б, тихiше говорив? - попросила жiнка.- Всi чу╨мо. - Добре! - Мирон Данилович обнизив мову: - Люди взнали, що для двох повно всього в вагонi, як в ресторанi: i харчiв, i напо©в, м'яса, окорокiв, ну, всього!.. Питва найкращi, котрi на експорт. Як люди взнали, аж дивно. - Чому не знати? - втруча╨ться бабуся.- Он, коли Журавленкiв обiкрадено, рокiв тому з десять буде, нiхто ж i не бачив i не чув, а всi зразу в одно: не iнакше, як Корiнчук залiз. Пiшли шукати - так i ╨!.. Повитрушували крадене. - А на©дкiв зiбрано в вагонi: риба консервна i корейка - закушувати сорокаградусну, нарiзати i на булку класти; курятина i масло; скiльки чого хочеш! - помаранчi i виноград... - Мамо, помаранчi хочу,- тихенько озвалась Оленка, мов спросоння. - Дитинко, де ми вiзьмемо? Тут - аби живими бути. Мирон Данилович, мов заворожений, вичиту╨ коло вiкна, з якого видно мiсце, де стояла пiдвода: - А в буфетi - вина i наливки, i горiлки теж, настоянi на чому завгодно: на полинi... - Чого б полинiвку пили? - сумнiва╨ться бабуся. - Може, нi! А так кажуть. I зубрiвка... - Хилитимуть гiрку? - Чого ж, ©дучи хилитимуть; i в Кремлi повно... - Ну, верховодовi рознесло вид,-згадала бабуся. - Кажуть: швидко ©сть; понурий! - Понурий глибоко моркву ри╨. - При дiтях би не казали: десь вирветься! - просить Дарiя Олександрiвна. - Не бiйся, дочко! В найчорнiшi дверi прибули, вихiднi з свiту. Безгомiння настало в хатi, нiби невидимий ворон, бiльший, нiж нiч, обвiяв душi. 6 Темрява - як чорний дим. Пильно слухаючи, спустився господар до краю згористого глинища: вiдкопувати запас, для сiм'© найдорожчий. Довго рив! - i в потi, i аж в тремтiннi. Крiм працi, тривога мучила. Розкрив сховок, викладений соломою; вийняв пшоно в клунку, обкутаному старою цератою, що краями злипалась. Надiбрав трохи i знов зарив. Хотiв чиркнути сiрник i перевiрити, чи латка глинища виглядала, як завжди, але побоявся: мiг привернути лихi очi. Вдосвiта, ледве забiлi╨, треба навiдатися. Внизу, недалеко вiд глинища, хлюпотiла рiчечка,- туди пiшов i обмив руки. Вертаючися, сторожко ступав, як кiт, що бо©ться собак. Швидко брав дверi: не встигли рипнути, i зразу ж замкнув. Дiти сплять. У пiчурцi - прикручена лампа; сумовитою червонавiстю вирiзня╨ з пiтьми господаря i його дружину, заклопотаних коло пшона. Зварили кашу - рiдкувату, трiшки припряжену лустками цибулi. Побудили дiтей i сiли за стiл: до пiзньо© вечерi. - Що таке? - промовля╨ Мирон Данилович, оббираючи з кра©в миски.- Було що ©сти - не до©дав, а як не стало - аж трусишся, дуже кортить. - Вiд страху за ©жу! - пояснила бабуся. Всi ретельно вискрiбали миски. Казанок вiддано найменшому, i той довго пора╨ться, хоч повiки липнуть, нiби в глей замазанi. З тi╨© ночi зайшла в хатi невситима жадоба до ©жi; i мов нечутий крик, болючий провiстями, повиснув серед повiтря i почав мучити. Недовго спав Мирон Данилович; прокинувся вчасно, як призначив собi: звичка, вироблена роками, вiд неспокою. В нервах зростали незнанi часомiри, що вiрно числять. Крiзь сутiнки, змiшанi з випарами, прокрадався господар до глинища - поправити на перекопаному i посипати сухого листя. Пташина прокинулася, подала прозору вiстку, але вiн не слухав, як ранiше. Поспiшаючи, зиркнув i мимоволi уявив споживну iстотку - без пiр'я. Вiдпурхнула пташина понад течi╨ю, до галузок на тому боцi, а господар вiдiйшов нагору до хати. Поглядав на обидва боки: котрi з рослин годяться в горщик. Гострим оком обвiв попелище, серед полиння i кропиви, бiля решток садово© загорожi, але не пiдступав, щоб слiду на травi не робити. В сарайчику похазяйнував коло решток реманенту, хоч марно: худоби нема╨. Нетерпеливий! Покинув справу i вийшов за ворота, постояв - прислухався; тихими вуличками побрiв через околицю. Де-не-де люди никали в подвiр'ях, мов тiнi. Спало на думку - заглянути до Никифора Кайданця, який, знаючи потроху всього: бондар, коваль, слюсар, лимар i що хочеш, скрiзь бува╨ i новини приносить, як часопис. Там був приятель майстра Стадничук, тесля друго© руки. - Вас обскочили? - спитав коваль нового гостя. - Так: перенюхали двiр до дрiбки! Що можна в рот класти, забрали. Сумно i тут. Кайданцi - вiн бiлоокий чоловiк, дужий, як вiл, а вона сухенька, мов тернова гiлка,- сидять коло згорнутих пожиткiв. Коваль помiтив здивування: - Ждемо, скоро в нас будуть... - Час пропада, тiкати треба! - скрикнув Стадничук. Запальний серцем, а руками, як корiння в'яза, крiпкий. Пiд опущеними бровами, схожими на обнiжки,- скорбний огник. "...Могучi люди, i тiкають! Видно, що бiда надовго",- мовчки вирiшу╨ Мирон Данилович. Вiд ворiт притупотiло дво╨; в дверi гуркiт: - Кайданець, ану, давай сюди, скоро! Вийшов коваль, за ним жiнка. Чути суперечку за вiкном: - Чому не оплатив повiсток, которi присланi? - сварячись, пита╨ сiльрадiвець. - Як, чому? Я ж не тут робив, а в мiстечку: конi пiдковував i гарби справляв. Навiщо ж тутешнi повiстки i менi, i жiнцi прислано? Вона не працю╨, бо хвора. - Одкручу╨шся! - в'©дливо протягнув другий голос. - У колгосп не хочеш,- закида╨ перший з гарячою злiстю,- плати ж по всiх повiстках! Озвалася жiнка: - I пеню до повiстки дочеплено... Стадничук, що слухав похмуро, прихилився до гостя: - Я вже пенею обрiс, як сiрко шерстю. За вiкном погрози пiдносяться: - Не хочеш платити, значить - ворог! - А де взяти? - вiдбива╨ться коваль.- Менi п'ятий мiсяць у кузнi зарплату не видають, а кузня ж державна... - Не наше дiло; плати! Коваль розповiда╨: - Хтось хвартук ремiнний украв, як нарочито, а грошi правлять з мене, i начислено за старий учетверо бiльше, як йому цiна новому. Теж вимагають: плати зразу! А я нiчого не маю. Що робити? - Так тобi й треба, раз ти ворог! Щоб було заплачено, чусш? А то просвiжишся, зна╨ш, де... Сiльрадiвцi вiдгупотiли до ворiт. Кайданець вернувся з жiнкою в хату. - Обчищено, як липи на лико: гладенькi ми i круглi! Снiгом притрусять, щоб не виприснули з руки. - Притрусять! - стверджу╨ Стадничук.- Притрусять аж на тундрi: там липи м'якнуть, як локшина. Треба з клунками перебiгати на Кавказ, чи що, бо кiнець приходить Чули? - розорено в Вороницях пiдряд i до цурки - всiх. Один був, що не могли вчепити, так сусiд помiг. Довго ходила комiсiя по двору, рила, прути стромляла - нема хлiба! А член комiсi©, сусiд, горбатий, злий, як вiдьмак,- на обшу куваного, мабуть, без причини, тiльки вiд чорного серця, - взяв дома жiночий рукав iз зерном, пiшов i пiдсунув тому дядьковi пiд стiжок сiна. От, комiсiя допиту╨: "╙ в тебе хлiб?" "Самi ж бачите, нема: хоч би й десять лiт ми шукали - не знайдем". "Так кажеш, нема?" "Нема". "Пiдпишись отут!" Дядько пiдписався; тодi горбань сказав комiсi©: "Вiн свiдчився, що нема, а може, пiд стiжком ╨?" Iдуть до стiжка: сорок чоловiк зiбралось i перекидають стiжок. Вiн тяжкенький був. Возилися довго, аж ось, як нап'ялись - перекинули: дивляться, лежить рукав iз зерном. "А! - кричать вони.- Ти он який! Пiдписався, що нема зерна, а воно ╨. Владу обдурив, проти свого ж пiдпису: ти злочинець". Все в нього забрала комiсiя, впрах розорила; i всiм так зроблять. - Або, перебiжить пошесть? - питала Кайдашева жiнка. - Перебiжить, а нас не буде! - вiдказав тесляр.- Страшну справу проти нас коять. ╙ в мене знайомий старичок, ну, як знайомий? Стругав йому полицi пiд книги: там читання зiбрано на цiлий вiк. Я з полицями старався - зробив мiцно i взяв недорого. Бувало, пiдходить i розмовля╨: сам вiн математик, з академi©; от, пита╨ вiн: "Ну, побачили, чому лихо?" "Приходить! - кажу.- Бачу, що приходить, а чому, не знаю". "Бо постановлено: ми шкiрами сво©ми, як великими карбованцями, заплатим". "Чому ж - ми?" "Ми крайнi, з кого дерти. Цiнностi церков перепроданi будуть. З'являться хитруни до пiвмертвого i покажуть сухарик, промовляючи: вiддай з грудей хрестик - сухарик дiстанеш! I вiддасть, аби пожувати щось, поки скона╨". Суперечить господиня: -Вам старичок говорив, i вiн мiг помилитися. Числа зна╨, як ви сказали; а цi речi - iнакшi. - Буде чи не буде,- заговорював Кайданець,- побачимо, а вже столичник жити не да╨. - Це на мiсяцi намальовано: один одного вилами пiдкинув,- поясню╨ Мирон Данилович. Господиня вiдмовила: - Намальовано, а не вiриться, щоб так - з нами... - А як же роблять? - загарячився Стадничук.- Наслано забiсованих, i вони в немовлят з губи крихту хапають. Був я в дворi Касяненка: там дiти груднi, а цi прилiзли, риються в колисках... дiтей викидають просто додолу i дошукуються пiд пелюшками, чи нема крупинок, бережених на кашку; все чисто забирають. Ви собi мрiть iз немовлятами! Так це - що, скажiть? Всi ж головнi начальники обшукiв i грабункiв, хто? - саранча з столицi. Он, набiгли гурмою до Григоруна, мого сусiда - в нього з жiнкою життя розладилось, i вона по©хала, покинувши дiтей. Холодно в хатi i голодно. А зайшли з обшуком - останн╨ забрали, в хатi i в дворищi. Молоко стояло в горщику, на днi: для малих; так нарочито перекинули на припiчку i розлили. Мовчав Григорун, з горя - сам не при собi. Прикипiв до мiсця i дивиться на всi очi, худий, як тичка. Дивиться, а нiби не бачить нiчого. Дiти плачуть, та дарма! Дитячi сльози - нiщо для здирникiв. Один з них, губою одхряпнутий, все перекидав, ламав, рив, аж ось почало його пробирати вiд погляду Григоруна i став, дражнений, сiпатися. Крикнув на чоловiка: "Самошедчий!" - а сам закручу╨ться i поспiша з хати. Чу╨ на собi погляд i озира╨ться, i таки пада╨ через порiг. Мабуть би, розбився дуже, так бригаднi пiдхопили. В сiнях трiснувся лобом об переставлену драбину i вибiг злий, як вовк. Дума╨те, втишився потiм? Подобрiшав? Куди там! - мiтлою вимiта дитячий харч i розоря хатнi кутки. Все лама. ╞х таких повно: на погибель нашу. Кажу вам, збирайтесь, поки не пiзно, на Кавказ: там i заробiтки бiльшi, i не так уповноваженi душать. - Як же нам ©хати? - вiдказу╨ господиня.- Душа до вiкон приросла. - Однаково вiдiрвуть. Старичок, що я вам казав, над верхнiми книгами зберiга╨ серед скручених паперiв один твердiший - там малюнок. Розгорнув його: "Подивiться!.." Сидить гостроокий хтось, нiби золотий, цiлком литий,- з червонастим виблиском; в коронi чуднiй i пишнiй одежi. Високо пiдноситься. Видима тiльки верхня частина: як викинута з недоброго дзеркала. Ребра схожi на верх брами, розчинено© так, що туди з низини на картинi тягнуться люди без кiнця i перерви: люди бiднi - тягнуться пiд клiткову браму примарця i там зникають. Як вiвцi на бойнi. Смутнi всi i худющi, i обiдранi; тягнуться сiм'ями, несуть дiтей на грудях i за руки ведуть. А наглядачi пiдганяють гостряками, на кiнцях сточеними, наче блискавки. Старичок спитав: "Отакий пан; звiдки?" Роздивився я на картину i мовчу. Сльоза впала на рукав. Кажу: "Ото - ми внизу! На погибель, з маленькими". Кайданець пильно слухав, i враз до жiнки: - Збиратись будем! Заплакала вона i проситься: - Куди ж я пiйду вiд порога? Коли вмирати менi, то бiля цi╨© стiни бiло©. Мучитимусь на чужiй сторонi. Ти ©дь!.. - Годi вже, не плач! Хочеш зостатися, хай так буде. А я десь пiдроблю трохи, бо тут i копiйки добути не можна. - Не барiться, бо замкнуть виходи! - настоював Стадничук. Почала господиня глядiти серед домашнiх речей: що - в дорогу. Тодi, вiдчуваючи, яка невiдхилима бiда всiх настигла, i куди можна вдатися наостанку, вiдiйшов Мирон Данилович. Думав: нiж гинути бiля порога, треба спробувати шляхiв! Десь ╨ заробiтки. А душа приголомшена; i вi╨ться в очi огнем - сила охряного пана, що поглина, ось тепер, обставши сторожею... Згадка про подорож цвяхом стала в свiдомостi; десь с напрямок, тiсний страшно: аби проскочити... пролiг низом, потемнiвши,- крiзь свiт, що став iнший, нiби в рiзкий поворот обернено його i обвалилися добрi поняття, а образ життя виглянув ру©ною. 7 Мирон Данилович наближався до колгоспного; i назва, i розпорядок знов збудили в думцi оклик: "Татаровня!" - жаль односельчан, що з'юрмлено в турлучну вигадку. Там клопiт: мечуться люди на сторони, мов почадiли. Один, розхристаний, перелякавсь i мчить мимо - наослiп; аж коли почув, що пита╨ться чоловiк, чого метушня? - вiдказу╨, стримуючи крок: - З дворiв худобу назганяли, вся передохла. Винуватих висмикують, хто сiчку з малясом давав на нiч; думають - вiд того. Подався чолов'яга. Гурток на дворищi зроста╨ i чути викрик: "Отрута i бiльш нiчого! Отрута!" - махнули руками i розiйшлись. Тодi заспiшила мiлiцiя когось ловити, а Мирон Данилович вирiшив: досить видовища. Пiшов, пришвидшуючи кроки, з виглядом поглибленого. Минув провулок i стишився. В дворi стурбованi господарi - бiля корови, що околiла. Сусiди близько. - Бач, iз коровою що! - диву╨ться крихiтна тiтка, в свiтлiй з крапками хустинi; трима╨ ломачку i скорину, черству, аж поцвiлу зелено: про собацюг. Друга тiтка, на сонцi обпалена, мов горiх, додала: - Це саме скрiзь! Птиця пада мертва, без причини: мертва, i все. Також роздуму╨ вголос дiд, в зношенiй кепцi, височенний, як штиль; пiдборiддя оббiлiло в пух. - Чи не кiнець свiтовi? - хтозна. Мирон Данилович проминув гай, що з вижолобиною врiза╨ться в околицю села, а далi кри╨ ярок - пiд вiльхами, дубами, берестками. Перелiтавши, галка, схожа на грудку кам'яного вугiлля, непорадно опустилася до гiлок, а звiдти додолу, в траву. Як вкопаний, став Мирон Данилович! Коли ж пiдступив до птицi i передком черевика перевернув,нежива, хоч об пень бий. Вiдiйшов на дорогу i розмислю╨ться: що ж? - бува╨ птиця недужа i не вiчно ©й жити. Аж здригнувся вiд окрику, глянув - то Калинчак Петро; прожива╨ осторонь, за ярком, i теж "iндус", себто одноосiбник. Бiлявець, мов льонкуватий, але очi стемна-карi, з свiчучими клинцями. Вiн - косар; наймався в мiстечку i коло залiзницi: ростиння вибивати. - Що загубили? - пита╨ Калинчак. - Нi! - не загубив нiчого; птиця пада╨. - Недавно, як був мiсяць кров'ю наведений, це почалось. - Кажуть, час злого i знаки. - I я, косивши на курортi, вiд при©жджих чув: бiда близько. - Сходиться в одно. Сходиться, бо правда. - Окремi, з партiйною печаткою, переступлять,- сказав Мирон Данилович. Вiддаляються бесiдники проз осокори. - Так, переступлять! А стрiнеться котрий Зiнченко,- чули?.. - Нiби...вага╨ться Мирон Данилович. - Курортом завiдував; скрiзь сосни по горi i павiльйони, як виточенi. Курортникiв повно з мiста. ╞м купання ╨ - рiчка внизу. - Знаю, коло берега пiсок i вода тепла. А далi глибше i холоднiше, аж морозом обсипа╨; з дитячих лiт знаю,- додав Мирон Данилович.- Вода зцiлюща: недарма ж курорт. - А недарма! Свiжий куток, землi двадцять десятин. Насаджено сосни i берези в "лiнiю", себто рядами - пiд шнурок, щоб прогулюватися; для чотирьох чоловiк разом. - Козиряють партiйцi, а мабуть, страшно ступати в лiс по одному. - Бояться; курорт трудовий, а бояться! Ходив я раз, чи нема роботи, i стрiча╨ сам завiдувач - Зiнченко. Розказую про бiду: в нас дiти голоднi. Вiн послухав i радить: помогти можна тiльки одним - пiдгодувати корову, коли схудла, як драбина, i перестала до©тись. Дасть вона молоко, тодi голоду кiнець. I сказав: "От що, скосiть отут сiно, мiж "лiнiями", i одвезiть собi. Прийдете в недiлю, коли пiдводи вiльнi. За один день упора╨теся. Скинете копицю з одного краю i копицю з другого, бiля самого коровника. Як спитають, можна показати: он сiно. А скiльки його, нiхто не знатиме. Для курортних корiв корму припасено бiльше, нiж треба..." От, Зiнченко партiйний, а жалiв дiтей. Iншi ж куди там! Кожного розiрвуть, якщо з iнструкцi© на партзборах прочитано. - Розiрвуть i без iнструкцi©,- вiдмовив Мирон Данилович.- А цей з яко© сiм'©? - Казав, земля, де насаджено "лiнi©", належала його батьковi, хоч був з другого повiту. Якось про©жджав i прикупив надiл - думав хазяйнувати. Не судилось! Прийшли червонi в дев'ятсот двадцятому i сходку скликали: голосують, щоб багатших забрати геть,- хто за це? Уже тодi наш Лук'ян, та ви зна╨те його... - Лук'ян - той, що "за"? - Вiн самий! Перший пiдняв "за" аж двi руки i з того дня однаково голосу╨. Декотрi зовсiм не пiдводили долоню, як Зiнченкiв батько. Жив тодi в хатi хазя©на, що втiк на Донбас. Вiдходячи, той казав: бери все i господарюй, нiчого менi за це не треба. Пiду, бо бiльшовики вб'ють. Ну, i не пiдняв руки старий Зiнченко. Через тиждень при©хали червонi: "Де такий? А де такий? Це не нашi!" Був наказ - повбивати пiдряд. Коли брали людей, то дiти за них чiплялися. В одного дiти були нiмi, нiяк говорити не могли, i так чiплялися, що страшно глядiти, а ©х прикладами били - поламали ©м руки. Всiх, i дiтей теж, зiбрали на площу: там розривними кулями повбивали, скрiзь мозок розлiтався. Лежали довго. Мухи ©х облiплювали i сморiд стояв тяжкий. Згуртувалися старi жiнки, що вже ©м смерть не страшна; сивi всi i вбранi в чорному, з цiпочками: як на похоронах - i то сама бiднота сiльська. Пiшли до начальства: сперечатись проти пекла ©хнього. Нехай дозволять прибрати мертвих - поховати в однiй ямi. Вистанув комiсар, в червонiй будьоновцi, як сатанинець, i закричав: "Не смiть! То - вороги! ╙сть наказ вiд Ленiна з ворогами розправляться, щоб духу нашого боялись". Так i прогнав старих. Зiнченко - син одного з тих, що на площi вбито. Коли забирали,- дома не був. Потiм переселився в другий повiт; жив там i записався в партiю. - Це ж i видно,- доводить Мирон Данилович.- Знайдеться добрий, так не з ©хнього куща вирiс. - Може, з ©хнього ╨ хто,- не бачив! А цього бачив. Розсудливий чоловiк; помiг оклигати i оборонив. Ми з одним чоловiком скосили сiно, чотирнадцять копиць перевезли i подiлили. То був менi рятунок, а ©м на курортi сiно тiльки заважало ходити i нiхто не косив його; все пропадало. Зна╨те, що пiзнiше було? Викликають Зiнченка в мiлiцiю i питають: "За грошi продав сiно, чи як?" - "Нi, я звелiв прокосити сiно тiльки на "лiнiях", щоб вигiднiше було курортникам ходити; там курять i кидають недопалки в траву, то вiд огню могли зайнятися сосни". Вiдпущено Зiнченка; вiн тодi одразу до мене: так i так, "ви, коли в мiлiцiю покличуть, кажiть те саме!" Справдi, через три днi мене викликають: "Що ти заплатив за сiно?" - "Не платив нiчого; завiдувач наказав скосити тiльки на "лiнiях", щоб краще курортникам ходити,- я в байраках не косив". Добре, що нарадив Зiнченко, як казати. - Таких вибивають з начальства, а становлять мучителя. - Це - скрiзь, i Зiнченка вiдсунуто. Пiшов я раз до нього i перестрiнув на дорозi двох мисливцiв з Ки╨ва: один чорнявенький, аж прикипiлий бiля очей, а другий - з лисиною i веселими зiничками. Розпитуються, де полювання добре. А я кожного птаха знаю, в якому мiсцi водиться: голуб лiсний, чи крижень, чи перепел. Розказав ©м i хочу до завiдувача пiти; "До Зiнченка? Ми хотiли його побачити, при©хавши,- нема!.. Переведено в другий район, бо партсекретар пiдкопався i вижив". Говоримо далi; я розпитую: хто вони самi? - i взнаю: чорнявий друку╨ книжки, а старший - хiмiк, з лабораторi©. Зайшла мова про село,- що тут робиться i як грабують; чорнявець то ще дужче темнi╨, то блiднi╨, i наприкiнцi вчистив: "Товаришу, монгол з московсько© ночi вилазить - рвати груди". Хiмiк тiльки одно докинув: "Iду вулицею i чую крик - то мiлiцiонер, ступаючи серед натовпу, виголошу╨: слуги бiсiвськi постановили Укра©ну душити в рiк розп'яття, тридцять третiй, бережiться, люди, бережiться! - так виголошу╨, мов на службi. Всi перехожi слухають; великий натовп зiбрався: тихо йдуть i слухають, як пророка в старовину". - Це саме мати в церквi чула. - А на того пророка, що в френчi, налетiли виконавцi - миттю потягли в установу. Скоро чутка пройшла: мiлiцiонера розстрiляно. Постояли бесiдники бiля урвища з берестками, глянули на ворона, що високо линув, i попрощалися. Мирон Данилович, вертавши додому, пригадав назву цього мiсця: Змi©в яр. Певно, звiдти лютий вилiзав хапати тварини домашнi або i людей. Було зображення в школi,- тодi батьки з черги вкошкували учнiв, бо дисциплiна вкрай розхиталася через комсомольськi вибрики проти вчителiв; зображення було в багатьох кольорах: з драговиння i хвощуватих нетрiв ящур повз до дрiбних тваринок, роззявляючи пащу. Вже червонiв зубними гостряками, бо котрусь iстоту роздер. Приуявлю╨ться той вигляд, супроти зусилля волi - прогнати його; нi! - мов нарiзано з залiза; i кольори мiнить на чорнiсть, як попередня примара. Зневажити треба i обiйтися самому. Деякий час думки вiльнi, а потiм збоку в обширi свiдомостi, нiби пiдкинутий мимовiльною пружнiстю, при цiкавостi душi до власного стану i забезпеченостi, виник вигляд! - крiзь духовну просторнiсть проступив. Мирон Данилович, напружуючи думку до судоми в шийних м'язах, проганя╨ привиддя i зверта╨ться до навкружностi: дерев, грунту, погоди, що несподiвано погiршала, бо з пiвночi хмари темними купами... i знов обвiвся обрис: знов! - от, закляття! - з розпуки, мов скрикнула вся душа до когось невидного поблизу: та вiдiйди геть, нечиста кров! - геть вiдiйди!.. Мирон Данилович вiдвернувся вiд марища i пiшов, куди очi ведуть. Обмеживсь думками до обсягу сво╨© особистостi i конечних справ; стало тихо на душi. Тiльки мертвотно-блiдi стiни хаток, по обидва боки, приймали моторошну тiнь з пiвночi. "...Лихо приходить, а помочi ж - нi вiд кого!" - дума╨, понурившись, Мирон Данилович. Так i дiйшов з пропащою гадкою до площi; хотiв звернути в вулицю, що вела до його кутка, але, на диво собi, минув ©©: забраний сильним поривом почутт╨вим - в одному напрямi! - простував мммо схiдцiв цегляного будинку, критого бляхою, в якому гнiздиться партiйний осередок. Проминув його; i тодi почали вгасати пориви недоброго почуття. А видалося, що чу╨ пострiл,- i нерви ловлять повторення звуку. Та знов Мирон Данилович спонурю╨ться, вiдходячи. Враз страшно зойкнуло! - вiн оглянувся, нiби в плечi вжалений; мороз обсипав душу: так зойкнуло з кам'яницi. Там, чiпляючися за одвiрок вiдчинених дверей, сто©ть жiнка: збiлiла i так диха╨ - мов ©© щойно душено i тепер спроможна вхопити трiшки повiтря. - Поможiть! - закричала вона. Мирон Данилович побiг до сходiв, але прискочивши близько, вдержався: через звичний страх перед будинком, звiдки завжди сунуло i загрожувало начальство, при©ждже - владичне, i тутешн╨ - дрiбне, провадячи розор. Позаду чути кроки i оклик: - Заходьмо! То - рахiвник сiльради, що нагодився поблизу; з ним ступив Мирон Данилович на схiдцi. Жiнка однi╨ю рукою трималася за одвiрок, а другою - в хворому жестi, вкрай безвiльному - показала на примiщення i зразу ж поклала ©© до грудей, мов би серце хотiла спинити: - Там... секретар райкому застрелився - при©хав тепер... Прибiщi, стишенi, обережно ступаючи, зайшли в будинок. Минули коридор, нiби видовженi сiни. Опинилися в просторнiй жовтавiй кiмнатi, як залi для засiдань, де на однiй сторонi дверi прочинено: заглянули туди i притерпли бiля порога. Рахiвник перший зважу╨ться ввiйти, а Мирон Данилович - слiдом, як тiнь, до секретаря, що з пiдiбгнутими колiнами лежить при столi, недалеко вiд стiни; револьвер поруч. Очi посклянiли, запавшися димувато-бiлястою млою; застигли непорушне, без блиску i свiчення, тiльки в холоднiй порожнечi i легенькiй прозоростi зверху. З проломини в скронi густо i в'язко, пасмовитими патьоками, трiшки роздiляючися, збiгла кров; розлилась по пiдлозi, при головi i плечi. Бризки ж були на столi - торкнули папiр. Глядiли захожi, нiби перемагаючи слiпучий, хоч невидимий, сполох з та╨мно© пожежi, коли вмить з'явилася,- з iншо©, нiж та, що речi спалить. Мирон Данилович стояв, згадуючи i терплячи давнiй страх - от, з'явиться всилення, змiнить колiр на чорний, перед очима... Але нi! - зосталась кров червона, як була. I мало не скрикнув вiн: "Так кров ╨сть правда!" Оглянувши самогубця, свiдки переконалися: таки мертвий. А не знають, що далi робити. Рахiвник стояв, як iз сiрого дерева рiзьблений. Зробив зусилля - звiльнитись вiд оцiпенiлостi; i говорить гiрко: - Вдарив крапку! Колiр кровi нiби скував Мирона Даниловича, i думки тривожили: ось що тайно хотiв бачити! - ©©, пролиту; мовляв, нею заплатять за нещастя всiх, люто розорених i повбиваних,- чи вдоволений червонiстю ©©? Тобi, можливо, так дано тепер: глянь i скажи, чи того хотiв? чи раду╨шся?.."Нi!" - знялось, наче скрик, на серцi: бо бачив невикупливою кров секретаря - проти моря нещастя людського, такими, як вiн, заподiяного. Рахiвник не мiг дивитись на труп; уникаючи його, вiдвiв погляд на стiл до папiрцiв, що там бiлiли. Нахилений до найбiльшого i вбризканого, чита╨ - очi йому розширюються вiд разючого змiсту. Дочитавши, з хвилину вiн стояв i невидющо дивився на стiл. - Розберiть самi! - сказав i вiдiйшов геть. Рядки спершу рябiють в очах Мироновi Даниловичу; а таки вда╨ться прочитати. Зверху сто©ть: "Цiлковито секретно"; далi - потвердження вказiвок про вiддачу дев'яноста вiдсоткiв зерна самiй державi, в хлiбопоставках i для насiнн╨вих фондiв; наприкiнцi - Москва, Кремль i пiдписи. Вiд руки, нерiвними лiтерами i швидкими, додано: про штучно завищенi плани хлiбозаготiвель, якi неможливо виконати пiсля лiквiдацi© значно© частини продуктивного населення. А потiм висновок, що приречено села на десять недiйсних вiдсоткiв, до кiнця; з ними трудно сам актив придержати на межi голоду, а решта... "Ця директива - смертний присуд для трудового селянства, я не можу..." Вичитавши запис секретаря, Мирон Данилович присужду╨: - По-сво╨му чесний був. - I як посвiдчився! - сказав рахiвник.- Другий би село задушив. Зробимо так: вийдiть у сусiдню кiмнату i сидiть; нiби не бачили дiловодства. Я в сiльраду дзвонитиму. Взяв телефон - зверхниковi, що сталося. - ...Так! прибиральниця сама була; вiн, я думаю, всiх розiслав нарочито з завданнями, щоб зостатися самому... Портфель? Нi, нема! Я ждатиму. Скiнчивши звiт, рахiвник пройшовся по залi, в коридор виглянув; винiс, жiнцi стiлець i наказав нiкого з вiдвiдувачiв не впускати, поки прибудуть керiвники. Прибули вони за лiктями Отроходiна, що поспiшав, рвучкий i владний - авторитет про всiх; навiть i уповноважений, з револьверною небайдужiстю до думання громадян за ©х замкнутими дверима i завiшеними вiкнами, повинен вiдсторонитися з дороги. Рудун звелiв: поставити вартового при входi i допитувати свiдкiв; коли зиркнув на Мирона Даниловича, вмить свiчнувато-збiлiлий вираз при сизковiй вiдтiненостi очей розгострився крiзь масивнi шкельця окулярiв. Покликано одного з "почту": широковидого i поторканого партробiтника,- звелено дещо; показано на Мирона Даниловича. Пiд тканинами партiйного почування Отроходiн мав звичку, що виявлялася з механiчною постiйнiстю, хоч i свiдомо: при кожнiй зустрiчi з людиною, що заважа╨ або нелюба, негайно ставити ©© на пiдозрi, включившися з кiлькома, собi вiдповiдними, в першу модель чи зразок домовленостi. Встановлюють зону заслон - спочатку найменшим - i в нiй розгортають запiдозрення i вiдсування намiчено© особи з життьового поля. Проти не© завжди "мають рацiю", в найгiрших обмовах, а вона - нi; проти не© несуть обов'язкову "iдейнiсть", вона ж - нi; встановлюють для не© оцiнку, як "нетако©", вона ж завжди пiдсудна. ╞х - купка спритникiв i бiльш нiчого; однак, володiють на аренi життя неодмiнно. Виб'ють намiчену жертву з лiнi© ©© iснування. Бо дiють могутнiстю злагодженого запiдозрювання i самiсно привласненими правами: переслiдувати до кiнця, до погибелi. Якраз на цьому будують шлях до влади, як червону драбину: вилiзати весь час наверх, поки щури зробляться царями. Нема полiтично© матерi© для змовленого запiдозрення - знайдуть побутову: розроблять манiру проти призначеного на "пiдозрострачення" i розвинуть ©© до ступеня державно© важливостi, навiть при фiлософi© життя. Повторно обговорюючи скабрезну вигадку, розсмакують iнтелектуально i почутт╨во, як свiй духовний харч, на височинi iсторично© геро©ки i надзвичайного покликання. Пафос високосвiтоглядового запiдозрення завжди на практицi виразиться в спиханнi з життьово© стежки - того, кого намiтили, обов'язково - з стежки! - i захоплення стежки собi, в прямому чи переносному значеннi слова i в сенсi наслiдкiв. Мирон Данилович вiдчув, як вiн опинився дичиною в мiцнiших, нiж залiзо, тенетах запiдозрення. I серце впало. Перед очима тi два: Отроходiн i скеповид - як iз примарення. Головарi оглядали самогубця, а один з помiчних, в ролi слiдчого, допитував рахiвника, складаючи протокол. Настала черга Мирона Даниловича - на допит, жовтовид пiдступив слухати. Вiдповiджено при ньому i вписано: про пострiл i жiночий крик; поворот i острах перед схiдцями, ось, товариш рахiвник посвiдчить: вiн пiдбадьорив. Увiйшли вдвох - тiльки здаля глянули. Пiдступати боялись. Товариш рахiвник зразу звелiв: тут сидiть, а я дзвонитиму до голови сiльради. Це - все! На запитання, чи оглядали i рушили бiля секретаря, Мирон Данилович повторив: нi, боялись. Круглавий жовтар ©в i колов очима при кожнiй вiдповiдi. Написавши протокол, допитувач грозить - Нiкому нi слова! За порушення притягнетесь до вiдповiдала' ностi; пiдпишiть... I випровадив свiдка з примiщення, або, як судити про голос, вигнав. Мирон Данилович вiд схiдцiв пiшов скоро, з гострою тривогою, передчуваючи, що через самогубство прийдуть неонщаснi подi© i докладуться до теперiшнiх. Партiйний розпорядчик i його джура горiли в уявi, мов намальованi вогненною фарбою: невiдступне загрозливi. "...Той папiр прочитали головарi i самi чутку поширять,- мiрку╨ Мирон Данилович.- Дома скажуть жiнкам, а тi приятелькам - так i пiшло... За розмови ж хапатимуть: начальство вгорi, взнавши про випадок, вислужиться: здавить село в клiщах; бiда!" Дома переказу╨, що бачив i чув: про курорт i Зiнченка; моторошного володаря i мiлiцiонера, коли вiщував рокiвщину,- i розстрiляний. - Сказав правду, за це вбили! - означила бабуся. Про самогубство в будинку партi© слухали з острахом, сподiваючись недоброго. Записку секретаря i напасть Отроходiна промовчав Мирон Данилович: нащо надмiру тривожити душi в хатi? - i так мучаться. Подi© ж ростуть, мов гори, через якi йти треба, над краями; i невiдомо, хто зiрветься вниз. 8 Надвечiр'я розгодиню╨ться, i видно скибочку сонця. Жiночi постатi промайнули проз вiкно, серед них - тiтка Ганна. В сiнях зашамотiло; ось чути обережний стукiт. Як прочинила дверi Дарiя Олександрiвна, поманено ©© руками в сiни, де з легкого сутiнку вирiзнилися обличчя: сусiдки i двох дiвчат; ©х пригаду╨. Зашепотiла тiтка: - Мо© родички прийшли радитись, а я думала довго i кажу, ходiм до Дарки за помiччю... - Федоро, треба порадницi знати... Одна з дiвчат, свiтлокоса, вiдгорнула на грудях платок, блакитно i зелено дiлений по темносиньостi, що вкутував, мов кирея,- i пiднесла рiч, обгорнуту бiлою хусткою. - Поможи, Катрусю! - звернулась до подруги; та простягла зложенi долонi: пiдтримати рiч. Федора вiдгорнула хустину. Тодi в сiнешнiй темрявi, куди приходили через вiдчинену ляду над драбиною рештки надвечiрнього свiтла,- замерехтiла чаша. Вузький промiнчик, пробiгши крiзь надвiрнi дверi, впав на обвiд, що його коштовнi оздоби стали жарiти, як живий огонь; означилася чаша всiм обрисом, над руками, посилаючи сяйво. Жiнки, серед свого вбозтва, дивились на не© i слова не вимовляли; знали святиню, що перед ними. А найменшому з дiтей, Андрi╨вi, нетерпеливилося бачити маму,- виглянувши, застиг при дверях: - Зiрка вранцi! - показав на чашу. - Правда, але йди в хату, я зараз вернусь! Тiтка просить: - Дарко, кажiть, де сховати! Вчора, проти комiсi©, Федора i Катря вихопили чашу i закопали за хатою. Тепер до двору черга - на обшук. Знайдуть анахтеми i заберуть. Господиня глядiла на вiдсвiти i ввижалося ©й, що невiдомо де i як треба йти: довго i тяжко, з терпцем страшним, хоч падати, а знов пiдводитися i йти до останнього знаку,- так треба. Зiр звик до пiвсутiнку i знаходить старолiтнiй напис на чашi, про кров, що "за многих iзлiва╨мая"; i зображено: Iсус Христос, розп'ятий на хрестi, коло якого Богородиця i апостол. Окраса далi вкруг чашi - з тонкими галузочками; i самоцвiти, обрамовуючи хрещатий взiр, роздiляють картини з Святого Письма. Коштовнi камiнцi скрiзь: квадратовi, в рамчатих обковах, золотих, як вся чаша. Осереднiх каменiв два - фiялковий i зелений. Спiд посуду - теж в окрасi, ширшiй хвилями, i також стебло i пiдстанова: триступiнчата, в топазах i - узор серед них. Дивиться на чашу Дарiя Олександрiвна i вiдчува╨, як вiдiйшла безвидна туча з просторiв; так гарно на душi: спокiй невисловимий. Зда╨ться, могла стояти тут без кiнця часу. Але ось, дума╨ i не може знайти вiдповiдi: де чашу сховати? - зрештою, зрива╨ться з уст: - Маму спитаймо! Бабуся ж, коли покликано ©©, тихо стояла перед чашею, слухаючи Ганнино© мови i знаючи, чого треба; перебирала в думцi, хто б мiг сховати безпечно? Само надумалося - пiчникова жiнка, мовчазниця богобоязна; на огнi палiть, не скаже нiкому, де закопано. Чоловiк ©© слуха, як вона згодиться, все добре буде: не хлiбороби обо╨ i зроду землi не мали,- раз вiн для колгоспу робить, не ритимуться в його садибi. - А покличте Мар'яну, пiчникову! - сказала стара; всi зрадiли: i правда, не буде в селi надiйнiшо©. - ╞© чоловiк не в нашу церкву ходить, а на домашнiй спiв, бо ╨вангелик, тiльки ж нехай кожен чесним буде, як вiн. Мати велить найменшому: - Бiжи до пiчникiв i проси тiтку Мар'яну, хай зараз прийде - дуже треба! Вiн пiшов, але мати, виглянувши за порiг, вернула. - Нiкому про чашу не кажи! Бо нас арештують всiх i розвалять хату,- шепотом найстрогiшим заборонила. - Мовчатиму! - вiн поспiшив до ворiт. Федора вгорнула чашу в хустку знов i,тримаючи на грудях, закрила пiд великий платок, що згортками спадав до землi. Господиня ж ©й сказала: - От славно! Вихопили з кiгтiв. - Умовилися, стоячи мiж людьми,- розповiда╨ Федора,- вбiгти i забрати, що можна, аби не попало в нечистi руки. Менi самiй не пробитися; це - Катря, працювала передо мною лiктями: комсомольцi, як грушки сипались. - Нащо казати, хiба так було? - диву╨ться Катря: русява, виструнчена, мов придорожна тополинка; брунастий жакет поверх вилинялого, колись зеленкавого, плаття. - Чого ж ми тут? Заходьмо в хату! - Нi, пора додому,- вiдказу╨ тiтка.- Хiба трохи посидим на призьбi: крайчик неба вгледiти. Скоро й того збудемось. Вийшли - при останньому огнi з сонця; сусiдка скаржиться: - Забiгли вчора, все перевернули; як собаки, видряпали i забрали, що було. Я зразу до сестер. Хоч недалеко до ©х хуторця, так забарилась я i заночувала там. Кажу до сво©х: рятуйтеся! Що ╨, сховайте, i не в дворi, а в полi чи в лiсi - ви©дьте вночi, закопайте, та глибше, щоб гостряками не достати. Бо все заберуть. Ми з старим переб'╨мся, вiн на заробiтках, я тут,- хоч пропадем, то тiльки дво╨; а в них же дiти малi. Сидять жiнки на призьбi, що рудi╨ глиною в вечiрньому свiтлi: стiна за розмовцями яснить, мов срiбна. Зда╨ться, тiльки сонце в свiтi чу╨ ©хнi жалi. Андрiй прийшов до пiчникiв, коли вечеряли: варена картопля в череп'янiй мисцi, а в блюдцi трiшки олi©; i сiль - хлiба на столi нема. Почувши, чого. прибув хлопець, пiчничиха заклопоталася - йти. - Може б, до©ли з гостем, тодi пiдеш? - пита╨ пiчник. - Вже годi! Надягла старий чоловiкiв пiджак поверх зношено© суконки. I припрошу╨: - Сiдай, синку! Ще ╨ картопля. Лiтня жiнка, дрiбна на зрiст. Вiдзнак дивовижно© вроди в обрисi обличчя, що помарнiло вiд рокiв i клопотiв; оживлю╨ться карими очима, тонко окресленими, як осереддя квiтковi, свiтучими - в прозоростi. Всi в селi знають: мовчазниця i добра. Вдвох, справляючи печi i груби, за чверть вiку нiде голки чужо© не взяли, буваючи самi - цiлими днями - серед чужого добра. ╞х рiдко звали: Максим Бережан чи Мар'яна Бережан, а просто - пiчники, бо при цiй роботi в селi - тiльки вони, обо╨ нарiвнi: коло глини i цеголля, пiску i золи, попелу i сажi. Хлопець спершу острашений вiд брiв пiчника, навислих, як стрiхи, i здоровенних очей: синiх, що нiби аж переливаються повнотою. Сидячи смирно, тицяв картоплиною в олiю, пiсля чого обережно вiв до губ,- а то розсиплеться. Смачна! - можна розсмоктувати до крихотки. - Чи не Андрiйком звуть? - раптом прогримiло низько з-пiд колоскуватого кольору вусiв, рiвно пiдрiзаних i зовсiм дрiбних, так що хлопцевi дивно: чому крiзь них грiзний виголос. - Так звуть,- потверджу╨ гiсть i здогаду╨ться, що пiчник пам'ята╨ його з минуло© зими, коли пiч лагодив. - Соли картоплю! Хлопець послухався i вiдчув, як смак гострiша╨ i сильно входить в почуття. До©в i, обтерши губи, подякував; хотiв пiти додому. - Пiдожди трохи! - наказу╨ пiчник. Вiдчинив шаховку; обторкав порожнi коробки, склянки, капшуки, поки натрапив на грудку цукру: для хлопця. Той, дякувавши, взяв i вiдкусив бiлий гострячок, а решту - в кишеню. Страх проминав. - Дядьку, як роблять цукор? - пита╨ Андрiй; дивиться ж на пiч, криву i низьку: в ворожбита, що всiм ставить ©©, мов картину. - Везуть бiлi буряки, що звуться цукровими,- почав пiчник.- На завод везуть, патрають i женуть пiд ножi, вкрiпленi на колесах: стружка звiдти збiга, як шаткована капуста. В казани ©© вкинули, завбiльшки з будинок, i варять. Почина╨ться складна пiсня - я забув, хоч i знав трохи. Варять так, що з сiчки, крiзь ©© середнi перегородки, як то бува в рослинах, цукровий сiк сам висмокту╨ться в гарячу воду,- i вже варять кристалик; додають щось - того я не знаю. Як зварять, наливають рiдину в скаженi посудини, що крутяться i ревуть гiрш вiд звiра. При сiтках кристалик задержу╨ться, а рiдина вiдбiга╨ геть. Вибирають рудий пiсок i везуть сушити в нахилених бочках, що вiдкритi з обох кра©в i крутяться - довго переворушують пiсок пiд протягами. Якось його вiдбiлюють, то менi невiдомо. Звiдти брав маляс, як мали корову. I робив на заводi трохи: в ливарному цеховi гуртом ставили пiч. - А вам хто пiч робив? - Пiч - менi? Хлопець мовчки показав на пiч у хатi. - Я сам! - запевня╨ пiчник. - Нi, ви дурите... - Таки правда: я сам! А чого пита╨ш? - Погана пiч; якби ви ставили, була б гарна, як наша Регочеться пiчник. Аж сльози витира╨. - Е, хлопче,- каже вiн, зрештою вдержавшись,- про це i приказку складено. Ходiм, щось покажу! Скоро старий i малий сидiли в сарайчику, розбираючи взiрець печi з ©© секретами. Хлопець оглянув знаряддя, гострi i плесковатi,- серед цегли, кахлiв, юшок, заслонок, колосникiв, всякого залiзного i дощаного майна, потрiбного майстровi. Спитав про люту загадку кожно© печi: "Чому вночi сажа горить?" - i, почувши причину, переминув цiкавiстю до садиби. Там - обтрушена шовковиця з гiлками, простягнутими через двiр; всi кажуть, пiд нею пiчник чита╨ в недiлю. Обсипаються огняними листками в присмерку вишнi: ©х чотири; i одна груша, мов свiчка рiвна; двi сливи сухуватi, з загрозливими колючками. Рядок тополь вистанув при парканi. Скрiзь позаростало; нiколи господарям пiсля працi, в зморi i турботi нужденнiй поратися з ростиною. На стежцi просiяно жорству i пiсок. Поляна бiля вишень; нiчого нема, а колись був квiтник рiвнi насипи, вкритi зелом, виказують, що красувався в зiрчастому обрисi. Принесено купу поколото© цегли - мабуть, господар збирався рисунок вiдновити. Затишок. Найдалi вiд вулицi, закритий кущами бузкiв i ясминами. Пригаду╨ хлопець: недалеко пустош, бiля яко© вчора сидiв з Миколою, дожидаючи тата. Нi передчуття жодного, нi здогаду в хлопця; нiчого на думцi, пов'язаного з майбутньою прикметою мiсця. Тiльки чуття i погляд з бiльшою певнiстю спиняються тут, мов трохи звикшись - до iншо© справжньостi, яко© ще зовсiм не знати. Прийшли жiнки в двiр: пiчничиха, а з нею Федора i Катря. - Мати звелiла бiгти додому! - сказала Федора. Коли хлопець вiдходив, йому в уявi проблискували видива: як десь тут сховають коштовнiсть. Але вiдразу треба вiдсторонитися вiд того, бо мати заборонила страшно. Притьма, мов при допитi, стрiча╨ться чоловiк, дзьобаний i ©дкий з лиця, як сiрка, серед яко© очi горять темною охрою! - палить ними хлопця i находить на нього, чогось прив'язнувши до його двору. Хлопець вiдскочив набiк i, вбiгши через хвiртку, оглянувся: причепа поволi руша╨ далi. Батько почув про покльованого i здогадався: - Приспосiбник, як хорт; крикнуть: "Кусi"! - вiн кинеться до горла. Став пильно глядiти Мирон Данилович на сторони; знав, що двiр - пiд горючими очима жовтовида, який, зда╨ться, вночi бачить, як удень. Микола i Оленка зголоднiли вкрай; на городi мати накопала капустяних корiнцiв - тим i втишила. Андрiй роздiлив цукор: пити кип'яч. Бiля садиби, почавши тодi, сiрчанить Шiкрятов при сходi i заходi сонця; прислуха╨ться i розгляда╨, що Катранники роблять. Замучив ©х. Сидять безвихiдно, як вивiрки в дуплi, коли пес облiг дерево, а перебiгти вгорi - нема гiлок. Одного вечора звiяло його лихо; тодi Мирон Данилович набрав пшона з запасу. Пожурився, бачачи, як вичерпу╨ться запас; будуть однi бурячки, заритi на попелищi - харч несмачний, хоч можна перебути мiсяць, коло само© смертi. Всi так виснажилися i ослабiли, що почали тремтiти; гiркота пiд грудьми в кожного. Вiдро тягнуло руки, а Мар'яна, звикнувши до ваготи його при колодязях i криницях, муравлиним терпцем перемагала кволiсть i втому, як i острах серед темряви. Напомацки працювала бiля двох купок: висипано© землi, куди вiдхиляла вiдро, пiдтягнувши з ями, i - нарiзаного на пустошi верхогрунту з травою, до якого чоловiк приставив цебро з цементом i прислонив драбинку. Спершу тiльки вiд краю вiдгортала землю, що, копаючи, викидав чоловiк; потiм з глибини тягла в вiдрi; робота - без брязкоту. Пiчник i його жiнка часом пережидали, поки минуть кроки на вулицi або вiдстукотить пiдвода, i знов трудилися коло схованки, мов дрiбно© шахти. То посиплеться сiвкий, як мачок, осiннiй дощ, то вщухне. Бережан, копаючи на днi при слiпчаковi, поставленому в коробку з прорiззю збоку, завбiльшки - нiби на карнавках, намагався забути про новину: що в колгоспi йому коло печей роботи нема; коли нема, треба з села виходити. Шахта ставала глибша, нiж дiстають залiзнi щупи бригадникiв. Пора сховок мурувати: в квадратнiй ямцi, на серединi дна, - Подай драбину! - пошепки в темрявi озвався пiчник. Мар'яна спустила драбину, i вiн, вибираючися по нiй, приймав цеглу i зносив на дно; потiм - цемент i причандалля, зрештою - скриньки i дошки. Вимурував чотирикутник i всередину поставив скриньку, що видавалась темна, хоч була синя. В нiй - чаша, обгорнута, як попереду, бiлою шовковою хусткою, а також аркушами воскового паперу. I скрiпи мiж дошками завосковано скрiзь. Зверху густо вкрито олiйною фарбою. Бережан замурував сховок цеглою, кладеною в два шари; дошками ж накрив яму на виступцях i нагорнув землi. Вибравсь нагору i витяг драбину; посидiв трохи, спочиваючи. Безшумно вдвох орудували лопатками, коли загортали,- ворушились, мов нiчнi птицi. Знов сi╨ дощик: дрiбнiший, нiж пил. - Якраз i треба було полити,- сказав Максим,- зелень вiзьметься. - Вiзьметься: хоч пiзно! - промовила жiнка. Починало заходити сiрiстю передсвiтанковою i поволi днiти, коли скiнчили роботу; рiвно вклали скибки з травою - на скопанiй мiсцинi. Незвичним очам трудно примiтити, що поверхня зрушена. Вiднесли пристро© в сiни. Хата дихнула теплою тишею; шибки - сiни, як фарба на захованiй скриньцi. Зда╨ться: от, крiзь сутiнок проступить, жарiючи, нiби чаша, обвiд сонця. Але нi,- хмари зап'яли небосхил i сiють найдрiбнiшим плачем, вiдсторонивши вiкна вiд свiтла, як нагорнута земля - очi людськi вiд чашi. I серце теж кри╨ться: в свiй смуток. Останню працю дома вiдбуто. Тепер зав'язуй клунки, пускайся рiдного порога, бо нема працi... як нема? - печi ж пообвалювалися i димлять. А так рiшено: хай дим очi людям ©сть, бо в головарiв ощаднiсть, на кращий похапок собi. - Знайдем роботу в мiстi! - сказав Максим. Жiнка оглянулась.- Роботу знайдем,- пояснив вiн.- Сказали: тут нема. Мовчки впроваджувала Мар'яна чавунок в огонь, розтопивши соломкою. - Чудно якось: голова колгоспу Вартимець зустрiвся, напроти так i валить - аж ми носами близько стали, тодi вiн стрiпнув брови, неначе розбудився: "Максиме, ти?" - пита╨ вiн i дивиться несво©м поглядом. "Мабуть, вам прикрiсть або голова болить",- кажу йому. А вiн: "Не болить, уже заверта╨ться". "Чого ж?" Вiн оглянувся на розоренi сара©, де худоба подохла. "Чого? Дзижчать газетки, що ми замороченi вiд успiлв". Як приглушений, сто©ть; протяга╨ гiрко: "Та-а-ак..." Жаль стало його, я i раджу: "Вiдхилiться думками вiд клопоту!" "Куди? - пита╨ вiн.- Скрiзь однаково, i акти складенi, що я винен; з посади вiдхилять, от що. Спiшiть i ви звiдси, бо роботи ремiсникам не буде. Звiльнять, аби зоставити без копiйки". Вартимець пiшов; заточувався, як сонний. Думаю: бiдний чоловiк з посадою i партквитком! Бiсовi приписаний, а той першого ж його калiчить. Нам би тут берегти, що люди довiрили,- нi, тягнися пiд городськi паркани. Заб'ю вiкна дошками: комiсiя вгледить пустку i без мацання одши╨ться. Хiба влiзуть злодi©. Та чого, по щербатi горшки? Я ©х сховаю в пiдпiччя i цеглою закладу: там низько, нiби глухий пiдмузок лiг. А робота в мiстi знайдеться. Ти - як? - Про мене! - сказала жiнка; себто, ©й однаково. Максим зна╨: хоч мовчить вона, а прийняла до серця. Чи сказати, як Вартимець про смерть розпитував? Вага╨ться пiчник. Дощик перестав; розлилась бiляста свiтлота крiзь хмари. - Виходжу я з колгоспного - знов Вартимець навпроти: випитливо дивиться, радить перейти на цегельний завод - тепер печi перекладатимуть i треба мулярiв. Дають сiмейнi кутки в бараках. I сам би пiшов, так прив'язь. Дякую йому i дивлюся - подобрiшав чоловiк; вiн мою думку вгаду╨: "Посмi╨шся, бо говорю по-другому, нiж колись". "Нi! Порадiю..." Вiн скинувся i глянув пильно, нiби перший раз бачить: "Вартимця нема того, що був. Зна╨ш, за годину деколи життя перевернеться. Служив ©м, як вiл, собi рвав жили i всiм - пiдганяв, бо вiрив: ось правда. Вони ж, по центрах, дров наламали чортам на розпал. З нами обходяться, як дурнi хазя© з собаками. От i я: пiду пiд суд, можуть i в концлагер загнати, i на розстрiл, значить, я ©м нiщо. Вiриш, що ╨ чорти?" "Злi духи; без личин, як ©х малюють". "Що ж вони, в казанах печуть? На кухнi чи де?" "Без казанiв i кухнi". "Гляди, що так! - сказав вiн.- А то б треба iндустрiю вести для казанiв, на цiлу многiсть; i рудникiв треба - з безперервною, на чотири змiни, i десятникiв, крiпильщикiв i всяких, бо звiдки ж чавун? - i мулярiв для печей, i цегельних заводiв теж,- силу всього. Дивися, в нас руди повно, а пiди казанок купи! - рiдко бува╨, i цiна чортова". "Там i без казанiв, огонь завжди,- кажу йому.- Чи вже будуть грiшники i демони, чи ще нi, огонь не гаситься". "Вiд чого ж огонь? Ти - пiчник i сам зна╨ш: на чомусь огонь iсну╨". "Не знаю,признався я,- там огонь горить не так, як наш. Тут, коли вдарив мороз, який без нiчого i нi на чому не держиться, то аж пече. А там не мороз, тiльки горяч проти нього: сама собою. Становище таке, де нема╨ милостi вiд Бога - нiяко©! Через те все горить огнем. Це однаково, якби хто вiд сонця сховався в землю: в саму середину. Вже нi хмарка не притiнить, нi вiтерцi не повiйнуть, нi деревце нiде не прийме в холодок,- нiчого, що вiд сонця з'явлене, а тiльки один огонь. Кажу для прикладу". "Похоже, що ти влучив! - згоджу╨ться Вартимець.- I добре, коли не второпа╨м досередини, бо, замiсто Сибiрюги, туди б гнали етапом. Ось, тепер i мене. З пiвночi по снiжку втекти можна. Не забудь про цегельний завод: з десяток мулярiв приймуть,- менi казали. Скорiше, бо тут зав'яжуть пiд зашморг!" Вартимець пiшов; а я не знаю, що думати,- чудний вiн... - Чого ж чудний? - обiзвалася Мар'яна,- в нього серце прокинулось: при бiдi. - Правду сказала; так i виглядав, як вирвався з сну до живого дня. Прийшов на край i чу╨, де став. - I я чую,зовсiм тихо сказала Мар'яна. Вражено чоловiк на не© дивиться, бо зна╨: казала завжди, що - на серцi. Видно, велика тривога в не©. - Зостанемося тут? - пита╨ вiн, згадавши про вирiшений вiд'©зд, можливо - причину страхiв. - Будемо ©хати! - заперечила Мар'яна. Вiн i сам бачив: треба. Заробiтку по хатах жодного. Скорбота обгорнула йому думки вiд жiнчиного передчуття. Один просвiток вiдкри╨ться: як ви©хати. 9 Прибрали на столi Катранники пiсля голодного снiдання i, почувши тупiт, виглянули в вiкна: комiсiя! - бiжить по садибi, вганя╨ щупи в грунт. Мирон Данилович виступив за порiг; дивиться, як нишпорять пiднаказки скеповида - важного, нiби iндик, i подiбно обдутого сизiстю, коли мимо проходить, натужуючись i палячи охряними очима, аж в рукавах стiпу╨ться, мов шкварком крильним. Виклохту╨ спересердя: - Гляжу, ще живий! Де ти ©жу береш, що не здиха╨ш? Дiткнутий в середину серця, подумав Мирон Данилович: "Це менi смертi хочеш, присурганивши з сво╨© Москви,- за вiщо? Тобi ж не зичу гибелi!" Намiрявся сказати, а змовчав: "Хай вiдбiга кудись, бо ще в хату вскочить i дiтей покуса╨". Вернувся господар до сво©х, що ждали, чи скоро комiсiю лихо вивi╨; а враз - крик, на сторонi, де попелище. Бригадник гукнув пiд вiкно: - Виходь, опис бурякiв буде!.. Старшi сполотнiли: знайдено буряки i тепер скоро кiнець. Вийшов до розритого попелища Мирон Данилович, затерпнувши вiд тривоги. Небагато бурякiв, а гамору навкруги - мов знайшли скарбницю царя. Перебирають знахiдку в мiшечок i складають опис. Шiкрятов радий! - i ла╨ться; руками пiдкида╨ вiд розбурення, сам стаючи з жовтого i сизого аж червонастий, трiшки менш, нiж виритi буряки. В руцi щуп, як блискавичний гостряк демона. Мирон Данилович немовний сто©ть при всьому гомонi, зна╨: ось близько до хати - смерть. Пробули в смутку, мов живими похороненi, пiвдня. Оленка притулилася до матерi: . - ╞сти!.. - Цить, люба дитино,- терпи! Мирон Данилович вирiшив: "Навiдаюся в магазин"; виходячи, глянув на доню - прозора з лиця, так схудла. "...Бiдне мо╨,- тужить вiн,- ми старi мучимось, бо грiшнi, а воно безвинне терпить за нас". Згорнувши мiшечок пiд лiкоть, подався до площi, хоч знав, що те мiсце не дуже поживнiше, нiж пустеля; тiльки рiдким випадком - харчi на прилавках. Черга! - привезено чогось, годящого в миску. Мирон Данилович спитав дiдка, шкiльного сторожа, що обома руками спирався на цiпок: - Що?.. - Аж дивно,вiдказу╨ дiдок,- дають борошно, не знаю, яке, може, з кiсток собачих. Животи скручу╨, хто куштував: от як! I дороге. - Чого ж беруть? - А що в рот класти, глину? Беруть, бо зветься: борошно. Жiнка тут одна несла; од такого борошна до тесаного хрестика, як од тебе до мене - раз ступити. Мирон Данилович добувся до терезiв; глянув на ©дку мiшанину i як нюхнув - зразило його звiдти трупною затхлiстю... нерви збурилися дико i щось пiд грудьми, мов сiпнувши прив'язь, намагалось перекинутися i рвонути наверх з рiзким болем. Не витерпiв чоловiк: вийшов геть. Подихав на чистому повiтрi, обпершись об стiну; перестояв недугу. Багато вiдверталося вiд ©дучо© гнилi, намiшано© на продаж. Мирон Данилович пристав до кiлькох, що брали напрямок до хати робiтника з олiйного заводу: там макуху продають, з високою нацiнкою, а добру. Заходять. Батько хазя©на, похилий вiком та бiлий сивиною i сорочкою, берiг макуху в дiрявому лантусi, пiд лавою. От, чотири кружки виторгувано, маснi на дотик, з рiзким i густим пахощем; колiр трiшки незвичайний... "Темнувата, як на рижi╨ву"! - подумав Мирон Данилович; прикупив також колото© на куски, ця - з тютюнового зерна, олiю ж вiд нього на фарбування вжито. Принiс додому добуток i поклав на стiл. Всi обступили: розглядають, обторкують, вiдкришують трiшечки i ©дять, хто - без води, як Андрiй, тiльки на зубах хрумкiт, а хто розмочу╨; всi хвалять. - Неначе пряник,- каже бабуся. Пробу╨ тютюнову: - Нi, ця не така! - Ця гiрша,згоджу╨ться, покуштувавши, Дарiя Олександрiвна,- по©мо, коли буряки забрано. Радяться, як розварювати i чого додавати. Тiтка Ганна приходить - хоровита; пробу╨ макуху; пита╨, в кого куплено. - Зразу ж пiду сама. Погано менi: була в Йосипенкiв, страшного борошна купили, з зерна якогось, нiби льон; i зразу - пекти корж... я попробувала, тепер душу роздира, ледве ходжу. Глядiть, не купуйте тi╨© гнилi! По два пуди в однi руки вiдпускано,понакуповували люди i скрiзь покотом лягають, мертвi. Ой, погано! - а я ж дрiбний шматочок з'©ла. Взявши, нiби празниковий гостинець, кусник рижi╨во©, тiтка пiшла: помалу стопи переставляючи. Катранники декiлька тижнiв живилися макухою; але i вона стала виходити. Глянули одного ранку - рештки рудiють. Холодний день починався в небi чистому, як вимите дзеркало, та швидко спохмурнiв: зап'явсь олив'яними хмарами, що втопили село в тiнь. Знов купу╨ рижi╨во© Мирон Данилович; знов дрiб'язок визбиру╨ на городах. Дiти виголоднiли i не могли висидiти в школi. Мучить ©х. - Якби бурячки,- жалi╨ться стара,- можна б зварити i дати по одному: нехай пiдкрiплюються дiти в перервi, а так - чого мордувати? - I наука чудна; сьогоднi пiдуть, i годi! - сказала мати.- Бо вертаються ледве живi. Навчання в селi почалося пiзно, бо, при лихому ремонтi, школа до осенi зоставалася ру©ною в риштованнях. Побудуть дiти в школi i похворiють; голови ©м наморочаться, а в цiлунках - пекота, i слабенькi стають, рухаються, як тiнi. Дома полежать i трохи одiйдуть. - Чого вас учено сьогоднi? - спитала одного разу мати. - Вчитель казав, нашi батьки - саботажники Мати змовчала. Але подумала, що навчання можна перервати на деякий час. "Бо з яко© речi? Змордованi дiти вiд ©хнього голоду будуть душами калiчитися, завчаючи злу неправду про батькiв". Сьогоднi ж, як вернулися з школи, мати знов спитала: - Про що учать? - Про партiю,- вiдповiв Андрiй,- як гарно при нiй... - Щоб ©х так гарно розiрвало з нею разом, анахтемiв! - сказала бабуся. Цього чорного дня "наука" для дiтей скiнчилась. Микола став аж землистий; запав очима i щоками, i всi╨ю душею. Сорочка висiла на раменах, як на жердинцi. Мовчить вiн - болiсно дума╨. Нiби загадка, за знаття яко© демони i ©х прислужники вбивають зразу, намагаючись i корiння вирвати з життя. Раз обiзвався до батька: - Половину вчителiв забрано, нема нашо© iсторi©... - Недарма ж забрано! - сказав Мирон Данилович.- Помовчуй на людях про цi речi. Непоко©ло, що став хлопець прилягати, мов недужий, з розкритими очима. Менший зберiг живi поблиски в поглядi, хоч зробився схожий на старичка: голова велика, а шия тоненька, як стеблинка жита, i на нiй голова хита╨ться: страшно постарiв хлопчик i смiх стратив. Тiльки в Оленки трохи радостi в очах, але вже, зда╨ться, нетутешньо©,- стала Доня схожа на воскову свiчку: догоряти чистим вогником. А зшиток все тулить собi до грудей i на маму дивиться, як зачарована. Нiби хоче сказати щось безмежно важливе, але не може. Харигина Григорiвна враз ветха зробилася за осiнь - тiнь себе само©; рука тремтить i зiр погас: неспроможна нитку в голку всилити, а недавно була видюща. I вида╨ться, час летить, як буря непрозорима, - всiх разом з хатою вiдносить, наче пором, вiдiрваний вiд струни, до невiдомого урвища i водяного спаду, чорнiшого, нiж нiч. Дарiя Олександрiвна, хоч найменше ©сть, - усе дiтям вiдда╨! - але трима╨ться, мов чудом. А висохла; коли вкута╨ться в платок, зав'язуючи бiля ши©, тодi в його обводi над чолом, схожому на звiд iконно© ризки, раптом видно, як висохла хворiсно. Губи окреслилися в страдному i строгому виразi, а разом - з почутт╨вою тихiстю... "Праведниця моя!" - вiдгукнувся враз всiм серцем до не© Мирон Данилович, але не проказав цих слiв: боявся стратити ©х щирiсть, коли вимовить. Дiти побули в хатi, жуючи рештки вiд макухи, потiм з батьком вибралися на роздобичу; дома-сама бабуся. Довго рилися на городi, чи нема корiнцюватих решток ©стiвного. Околицею, через глухi садиби, яких чимало пiсля висилок, дiти майнули до польових видолинкiв з грядками i звiдти вернулися в двiр. Зiбрали з десяток картоплин, декiлька бурячкiв, соняшничат з висохлим насiнням i капустяних качанiв... "Бiдолашнi, бавляться i не знають, яке нещастя буде!" - сумував, дивлячись на дитячi розкопини, Мирон Данилович. Для нього вже свiт змiнився; то був спервовiку чiткий i несхитний пiдвалинами, безконечними в свiтлотi, на яких розгорталося все неосяжне, все красне багатство видимого - з явищами, вiдбуваними в твердому законi. А тепер зрушився весь, нiби пiдстави його вже розсипано i тому став виручий, темний, сторожкий - враз вiдрухнеться глибиною i далекiстю на кожний помах тво╨© руки чи навiть на короткий позирк. Свiтлота розвалена; взявся чорнiстю обшир i збiр подiй в ньому; наситився ворожiстю проти душi. Звiв незнанi досi вихори - страшенно великi i слiпi - i обертати ©х почав: швидкiстю, дужчою i злiшою щодня, такою, що для душi нема╨ мiсця. Мусить сама переконатися, як приречена вийти з нього в неiснування, жахливо терплячи в голодних муках, невiдомо вiд чого. Гiркуща осiнь! - а ось надходить моторошна зима; як перебути? Поникавши по городу марно, Мирон Данилович надумався пiти за село - до млина: часом люди дiстають кiлограм борошна; якби попо©сти хлiба, справжнього! - можна вiджити. Незвичну слабiсть вiдчував, аж недужий, вiд яко© тремтiв нервами грудей, мов лихоманка вселилась. Голова темнi╨. Ноги неслухнянi; хоч i худющi, а обважнiлi. Змiнився зiр! - все навколо зготувалося текти перед його поглядом, утративши i рiвновагу попередньо© видностi, i сталiсть. Вигляди речей зробилися для сприйняття нiби стривоженими i позбавленими добро© значущостi. Все почало нервувати Мирона Даниловича: його, завжди спокiйного серцем, як вода в ставку... Ось, зачепився рукавом за колючки шипшини i так стривожився, що хотiв рвонути вмить - подер би одежу. З якоюсь, нiби дитячою, образливiстю болючою вражалася душа вiд дрiбницi, хоч одночасно, при пекучiй дiткливостi i згостреностi, наставало зглушення в iстотi, через що речi, незвичайно важливi колись, погасли значенням для думки, мов зовсiм порожнi. Над всiм - пережиття кривди, без уявимих мiр: вона ранить жалом у кров серця, впорскуючи отруту, вiд яко© бiль, понад можливiсть терпiти, збира╨ при собi горючий неспокiй. Зда╨ться, ранить кожний доторк; а поряд болiсно© досади обпала серце скутiсть: ©© незримими ланцюгами прип'ято почуття. Тому перешкоджено думцi вихiд з круга бiди, як з незбагненного полону, що забрав собi в жертву - повний гiркоти i подiбний до пошестi. Щохвилини ж тиха сила з iстоти противиться бранству, помагаючи вертати, поступовими зусиллями, попередню примиреннiсть... "Що буде, те й буде!" - поклав собi Мирон Данилович, прямуючи до млина: помалу, бо знеможений; нетерпеливився уявою, i тому дорога стала дальшою, нiж колись. Спершу не впiзнав будiвлi - якась крiпость височiла над вiткою залiзницi та бур'янами. Навкруги никали люди, мов мухи - дрiбнi i сiрi проти не©, обшито© свiжою сосниною. Мирон Данилович мусив присiсти на горбику, бо пiдбився,- треба дух перевести, бiля потеряних, як вiн сам. Сiв i дивиться на височезний паркан, що ним оббудовано млин довкруги: нащо загорожа страшна? Прихiдцi збиралися, i один з них, пiдлiток - боса голова i, як паперик, бiлява, - спитав рiдкобородого селянина поблизу, що з нього звисав столiтнiй сiряк: - Дядьку, чого млин затулено? - Од таких, як ти! Скiльки аршинiв буде, як ти скажеш? - П'ять буде, або шiсть... - Бачиш, не вгадав! - дев'ять аршин заввишки. Бо дехто так робить, от, якби твiй батько був: бачить, що дiти голоднi, то взяв рукавець од материно© сорочки, наточив борошенця повен i викида через паркан - у бур'яни. А ти б, скажiм, з братиками та сестричками пiдiбрав. По отаких перекидах всю дiтвору попухлу, де в бур'янах кругом бродила, виловлено, а млин обстукано - дивись, якими государственними дошками! Мовчить хлопець, глядячи на крiпосний паркан i на вагони, що все йдуть i йдуть, легкi - в браму млина, а важкi - звiдти. - Он, залiзним колесом наш хлiб тягнуть: од твого рота i од мого: прямiсiнько в Москву i там далi, далi, чортовому синовi© - сказав дядько. Слухав хлопець, коли стороною, обминаючи мiлiцiю попiд парканом, купка його однолiткiв почала пiдбиратися до ворiт. Дехто з старших i собi рухався туди простiшим напрямком; люди, нiби ослiпши вiд болю, втратили твердий крок. Голоднi, старшi i молодшi, хотiли при в'©зних вагонах i собi вкинутися в двiр млина. Близько були до входу всередину, але звiдти вискочили мiлiцiонери: бистрi, нiби з цепiв спущенi. Лозинами i ломаками розганяють - б'ють по чiм попало. Декотрi з селян попадали, скалiченi або неживi: тих за руки i ноги вiдтягнено вiд ворiт i кинуто на бур'ян. Мирон Данилович сто©ть, мов черевики прив'язанi жовтою травою, коли страх аж звiва╨. Гурти селян в розпачливiй застиглостi: худих, як обгорiлi стовпцi, в лахмiтинах, замiсть одежi, прикованi поглядом до брами. Там ©хнiй хлiб, що здобули в кривавицi чола, там борошно! - можна спекти буханчик i вiджити, i врятуватись... бо хилить бiда до землi, в чорноту, i нема надi© на пiдмогу i рятунок. Зовсiм безсилi i недужi лягають на землю - не рухаються; дехто помер: так близько до брами! Стугонiли потяги звiдти, один за одним, як великанськi гусеницi, що обпилися кровi з-помiж ребер мертвякiв; вiд Москви лiзли сухi, а вiдповзають - земля гнеться. Мiлiцiонери сизiють: незрушно, мов степовi боввани древнi, сiченi з камiння; вицвiли мундирами i дивляться вивiтреними зорами поверх лежачих. Торохтить пiдвода; возi© збирають мертвих i вiдвозять у степ, спиняються недалеко вiд млина: там, в ямi, неглибоко прикидають землею. Скоро вертаються назад, по мертвих. Гайворони метушаться, то осторонь присядуть, то зiрвуться кружити, як вихрова мряковина, пронизливо крячучи, то обкинуться широчезною дугою над степом, млином i людьми. Але вагони, коли викочуються, то заглушують ©х каркiт сво©м червоним стугоном, i брязкотом, i стукотом, все йдучи вiд млина, нiби харчiвнi - кудись на пiвнiч. Мирон Данилович стежить червону низку, що почина йому очi тьмити i кружити голову. Очунявши, пiдвiвся вiн i походив поодаль вiд брами - розрухати суглоби i притерплi м'язи. Потоптався серед пiвтрупiв i побрiв додому, схиливши голову. Молодшi i хуткiшi теж вертали вiд неприступних ворiт i випереджували його; один повторював: - Тепер тiльки на Воронiжчину! Там ╨ хлiб; сусiд казав: за верхню сорочку вимiняв борошно. Одежа вся йде. Тi слова не були для Мирона Даниловича значущi. Але, що далi вiдходили бесiдники, ©хня розмова вiдживала все дужче в пам'ятi. Збуджувала надiю, хоч кволу - добути хлiб... "А гляди, вдасться? Треба ©хати, от - на Воронiжчину! Раз мають хлiб, вимiняю". З такою думкою вернувся. I знову лiг на лавi: заморений! Руки безвiльнi, мов чужi, на грудях. Лежав i оповiдав про млин - тихо, нiби виписаний з лiкарнi; коли згадав про Воронiжчину, жiнка погодилася: треба ©хати. - ╙ в нас трохи полотна тонкого на бiлизну; можна дещо з верхньо© одежi повезти. - Знаходь! - просить вiн.- Це вiзьмуть. - Удвох по©дем. Мирон Данилович вiдхитав заперечливо головою. - Нi? - допитувалася дружина. - Чого вдвох? - небагато ж речей: на одну руку перекину. А грошi за квиток чималi. Мирон Данилович полежав, глибоко дихаючи, аж до повноти в грудях i розгону кровi в скронях. Пiднявся, трохи вкрiплений, пожував дрiб'язку з макухи - все-таки поживнiсть, хоч i недобре пiсля не©, скiльки не запивай юшкою. Треба соковитого рослиння: перебити смак. Взяв мiшок i пiшов з хати. В повiтрi щось наче спинилось i застигло з сонною непорушнiстю, супроти подихiв свiжих, навiть пронизливих. Хмари сiрi i низькi. Мабуть, скоро снiг завi╨. За село вибрався Мирон Данилович,-до струмка, що бiжить через Змi©в яр i впада╨ в рiчечку. Там, при його бiльшiй водi, греблю загачено i поставлено мiсток, попiд яким збiга╨ допливний надмiр: вниз, в калабаню, по краях окриту ряскою. Здобичник закотив холошi i скрiзь почав рити, вживаючи берестовий сучок, як за часiв найдревнiших; все - при берегах калабанi i ставка, рiчечки i потоку, ступаючи вгору, 'проти течi©, до само© тiснини в байрацi. Виривав корiння з тванi, визбирував поживнi низки i - в мiшок; також i листя очухрував, де м'якше: все - в мiшок. Принiс додому i сказав: - Це на обiд! Низки можна сирими ©сти. Жували нехотя i вiдходили. Зваривши корiнцi i листя в великому горщику, налили в спiльну череп'яну миску, посолили i сьорбають. Гаряча юшка трохи пiдкрiплю╨, хоч так болiсно нудить. Дiти мовчать. Аж дивно. То було, в звичайний час, заведуть голосну музику: "╞сти хочемо!" - тепер принишкли i нiмо мучаться; все розумiють. Звiдки в них терпець? - як в старих. Дружина i мама перерили злидення; вибрали: два рушники, полотно, одну сорочку i скатерть - мiняти на хлiб. Поклав речi в торбу господар, а цю торбу - в другу бiльшу. Почав прощатися з рiдними. Коли вiдходив вiд порога, стривожився дуже - вслiд йому тихо плакали. 10 Дотлiла на захiдному крайнебi цитринна смуга i згинула в млистих запонах, пiд сутiнками вiтряного вечора. Зiрвався снiг i косо завiяв: такий густий, що нi билинки не видно на обочинах. Мирон Данилович знав кожний горбок i вибо©ну на дорозi до залiзницi,- певно йшов, схилившись пiд хуртовиною. Притьма наштовхнувся на гурток людський; теж - згорбленi, з клунками бредуть; i впiзнав ©х - односельчани, сiм'я Савченка, що був на Сибiру i недавно вернувся. Всi тут: вiн, жiнка i два хлопчики. Мирон Данилович привiтався i хотiв обминути, бо - чи схотять люди супутника? Вiдчува╨, як проти вiтру йому тяжко ступати, i стишу╨ ходу. Савченко перший гукнув - розговорилися, хто куди мандру╨. - От, iдем сiм'╨ю,- журиться вiн,- не зна╨м, де прийдеться жити. Крiзь снiг означу╨ться кремезний чоловiк; на нiм стерта шапка, колись смушева, i подобизна бушлата; в борiдцi вже бiльше снiгу, нiж волосся. - Чого так? -_ пита╨ Катранник; все дума╨: може, i нам треба сiм'╨ю тiкати, поки не пiзно. - Хто б пiшов, якби не гнали? - сказав Савченко.- Я, бачите, попав на заслання, бо не в тiй вишивцi нитку смикнув. А додому принiс посвiдку, що вiдбуто повнiстю i вiдпущений, бо робив за двох волiв i одного чоловiка. Тепер забрали все. Зна╨те самi: село, мов стара птиця, гребеться - зернину шука╨. Ми сидiли голоднi. Тодi зарiзали пiвня, останнього в дворi: був вiн, як годинник, будив раненько, а довелося порiшити. Зварили борщ i сiли до столу; хлiба зосталось пiвпаляницi. Де не вiзьмись комiсiя - приходить розкуркулювати, щука скрiзь. Нiчого нема, так вони борщ i хлiб по©ли. Пiсля того вибили вiкна i звелiли: "Вибирайся з хати!" От, хилимо пiд метелицю. Лихо! Треба цiлу нiч iти: до жiнчино© сестри - ©© чоловiк працю╨ в правлiннi колгоспу i ©здить кiньми; одвезе за вiсiмнадцять верст до мiстечка. Звiдти доб'╨мося до города, коли грошей стане, i пiдем до мого дядька, нехай щось придума. Вiн добрий слюсар; якби коло нього роботу знайти! На перехрестi стали прощатися. "Чого людей по свiту ганяють",- дума╨ Мирон Данилович, глянувши на Савченка, злиденно вдягнутого, що снiг облiпив, приподiбнивши до привида. Жiнка бiля нього, блiднюща i тонка, в благенькiй кожушанцi, латанiй i перелатанiй, пiдперезанiй мотузком. Сiра хустка опущена, бо снiг забива╨ зiр. Два хлопчики ©хнi: один за материну руку трима╨ться, другий за батькову,- в сукончатих "ушанках" обидва i в старих пiджачках, натягнутих по два на кожного: рукава нижнi видно з верхнiх рукавiв. Розiйшлися стрiчнi на рiзнi сторони; хуртовина роздiлила, обкидавши перехрестя. Засiювала суцiльною многiстю i, мов пеленою, вгортала степ. А скоро вiдмiнилася снiжинами: однi великi, як пiр'я, мiж ними непочислимi меншi... Кудись летiли разом, нiби сам простiр рушав, вiдносячи ©х. Часто змiшувалися в вири, втративши напрямок i силу, але раптом повiвом зразу ж далi мчали. Неслися страшенно хутко, нiби вистрiленi, i миттю, змiнивши рух, кидалися самогубцями на землю. Потiм величезною масою, притишенi, движуть плавко; i знов, рвонувшись, бiжать! - без кiнця, без перерви: в далечину, незупинним безумством хуртовини. Закривають весь свiтi - все несамовитiше; часом, як вiд крил бiло© пожежi, з скаженства сiянi. Iнодi такi невстежимо швидкi, що зливаються в поземнi пасма, мов струни моторошного телеграфу, через який перебiга╨ звiстка про свiтову бiду... "Ну, й завiяло! дихати не да╨",-поскаржився в думцi на негоду Мирон Данилович i став: трохи перепочинути, коли снiжини знов жахливо стовпились, наче не встигаючи бiгти в невiдому браму. Згодом наповнили весь обшир, як зiрки небо, i тихо осiдають, та тiльки - на хвилину, i зразу ж знов мчати! Обернуться i закружать дикий вихор: обходити в неосяжнiй лiйцi - спусковi вселенсько© прiрви, звiдки шарпнуться вбiк, на обличчя землi. Обсипають кожен прижовклий кущик, мертву траву, бур'ян, дрiбнi деревця i горби, наповнюють вижолобини бiля них i вибитi колi© на дорозi. Понеслися! Летять, нiби влучають в невидимi марева, коло степових могил: не вичерпаються i не втомляться бiгти блiдими бджолами нещастя, що жалять душу, обвiявши ©© холодними смутками. До станцi© прибився Мирон Данилович пiзно; хуртовина стихала, поволi ведучи снiжини навскоси через свiтляну дiлянку помаранчевого лiхтаря - на-цеглу. Скрiзь пiд стiнами, на камiннi, люди: в лахмiттi, знiченi вiд холоду; ©м довго ждати, бо потяги дуже спiзнюються. Катранник з натугою проник крiзь юрму при схiдцях чергового потяга i, вскочивши в вагон, поспiшив зайняти верхню лаву. Зразу ж поклав торбу в голови i випростався на брудному деревi. Пасажири никали в переходах; гомонiли, клали i забирали речi, закурювали, щось жували, зрештою притихли,- Мирон Данилович змiг задрiмати пiд мiрний стугiн. Через якусь годину, вiдчувши крiзь сон, що хтось промацу╨ напрямок до внутрiшньо© кишенi пiджака, вiн шарпко скинувся i грiбнув по загроженому мiсцю,- спiзнився рухом... Темна фiгура безшумно майнула, мов тiнь, крiзь вагонний сутiнок, ледве просвiтлений вiд кволого мерехтiння пiд стелею, i розтанула: хутко i примарно, нiби не була, тiльки приснилася. Вiн довго не мiг заснути знов, так розхвилювався! - ось, дрiбнi рублi в нього, останнi, на квиток додому: вернутися до сiм'©, що, тремтячи, дожида╨, голодна. А тут, дивись, вовча вдача хотiла занапастити всiх. Лiг на бiк Мирон Данилович: ребрами прикрити кишеню i придавити вагою тiла - до лави; також руку приклав на пiдступi до гаманця. Спав тривожно. Марева розкиданi снилися, втопленi в безмежну тривогу, бiгли швидко i прикрi були, i невиразнi - не мiг згуртувати ©х. Почав з мукою, висловом розпачу, домагатися в когось: "Вiддай! Вiддай, кажу тобi!" - щоб той вернув рiч, схожу на глиняний кухоль, з якого дома воду п'ють, лише темний. Домагався з несвiтським болем душевним, а той - хтось, жахливо недобрий, не хотiв вiддати i великим димом перемiнявся: нiхто не мiг би його торкнути; взяте пропало. Але серце криком прагнуло вслiд, поки не зморилося вкрай, i вiд того стало гiрко в грудях,- подих стиснутий!.. Катранник прокинувся; болiв бiк, натруджений об тверду поверхню, i лiкоть отерп - треба перевертатися поволi, обперши другу руку об перегородку. Потяг став надовго в нiмотi степового простору. Враз сiпнувся залiзними суглобами, i рушив з мiсця; спершу сунув повiльно, мов слимак, поки розiгнався на добру хуткiсть. Настала пересадка. Ждання без кiнця i знов - терзання в навалi до вагона. Знов стояли годинами: то на глухому полустанку, то просто серед снiжного поля. Блiда зоря свiтова змiнила нiч - розлилася по холодному полю, запнутому сiрою завiсою, куди, синiючи, вiдходили перелiски. Мирон Данилович весь час тривожився: не про©хати б Воронiжчину! Озвався сусiд з нижньо© лави, старкуватий горожанин; його капелюх - обшкрябаний i вижмаканий, але чиетий на диво. Вуса з пiдвусниками i борiдка, пiскуватi i претонiсiнького волосу, так ретельно розчесанi, наче розкресленi на паперi. Вражала рiзниця мiж виглядом обличчя, вицвiлого, в ниткуватих брижках, i ясними, як брунатне скло, очима - незвичайно спокiйними. - Бо©теся проминути? - вам куди? - Воронiжчину треба... - I менi туди! - зрадiв дiдок.- Я дорогу знаю. Приглушив голос: - Мабуть, мiняти? - Чого б же ще?.. - Всi за тим. Держiться мене - я вже там був i дечого привiз. Багато ворiт бачив. Дiти в вас? - Тро╨ в хатi, та ще ми, старшi: ротiв досить. - Е-е! - труднiша доля. Що - на обмiн? Мирон Данилович перечислив речi, а дiдок хмурно замислився, мов розв'язуючи задачу; потiм в роздумi пожував порожньо, не розкриваючи рота. - От що: борошна багато не намiня╨те; достанеться торбина, одберуть на станцi©. Зерна теж дадуть мало - з сiм'╨ю, як ваша, довго не продержитесь. Берiть лузгу, два лантухи!.. одбиральники не зачеплять, бо нащо ©м лузга? А в нiй сила з зерна. - Хоч би лузги, бо вмремо,- сказав Мирон Данилович. На станцi©, куди прибули, всюди облава. - Гляньте, обмiтають потяг з Воронiжчини! - шепотiв дiдок. - I хто ж команду╨? Круки душо©днi. Мiлiцiя i "круки" обшукували всiх, переходячи з вагона в вагон; торбинки, клунки, вузли, мiшки, сидори,- все тягнуто пiд жаденющi очi оглядачiв. Скрiзь запускаються причiпливi п'ятiрнi, що звикли до одного зусилля: грабежу останнiх харчiв людських. Жiнки в плач. - Чи ©хнi сльози поможуться? - сказав Мирон Данилович. - Нiяк! Примовка ╨ про сльози. - Що ©м столиця не вiрить?.. - То не все. Кровушку берьот. - Ще як! Цим держиться. Тягнувся трус; плач ограбованих жiнок, що, намiнявши на рештки одягiв чогось ©стiвного, везли до примерлих дiтей i тепер стратилися: плач стояв на всiй станцi©, тяжкий i розпачливий. Нi мiлiцiя, нi червонi жандарi чи, як ©х назвав дiдок, "круки душо©днi" з гострими очима, анi трiшки не зважали на горе; злiсно вишарпували злиденнi бебехи з жiночих рук; штурханами i ©дкою лайкою вiдганяли геть, хто впрошував. Надивившися на державний розбiй серед бiлого дня, сусiди понуро мовчали; а ©х потяг прибув, куди треба: в омрiяну Воронiжчину. До села йшли. Прикрiсть на серцi, як камiнь. - Ви колгоспник?-пита╨ старий. - Нi, одскочив, я "iндус": так дражнять одноосiбника. - Чому ж ви так? - Бо то - татарщина. Одкаснися сво╨© душi, стань побiгайлом. Об кусок рельси дзвякнуть, i ти потягнув ногу швиденько, як собака, бо битимуть. Що заробив, не бачиш; ти жили собi рви, а другий дурно рукою водить, мiра ж рiвна: робочий день. Погана витiвка - на розор. - Не скажiть! Витiвка хитра. Зна╨те, за яку цiну добро з колгоспiв беруть?.. За десяту часть i ще меншу, супроти цiни в магазинi, де це спроду╨ться... люди, капiталiзмовi не снилось! - Хвалять, що то дорога в радiсть, а я думаю - в хлiвець. - Бо силуванi. Якби сво©м намiром, то з хлiвця палац би втнули. А раз душа не прийма - пустяк дiло! - Хто не хоче, того чорнять: ворог i пiдкуркульник. - Ворог? - смi╨ться дiдок.- Проворна вигадка. А скажiть, чого так повно репету, галасу, гвалту, мовляв, скрiзь ворог i скрiзь? - чого день i нiч кричать, i ревуть, i надриваються, аж вуха всiм глушать, кругом повторюють без кiнця i краю, i роздруковують без числа в газетах пiдряд, аж очi слiплять,- тичуть в уха, в очi, в рот, в нiс, що аж очумiли люди,- чого так i навiщо? - Хтозна. Цього повно, засипали зверх голови. - Отож! Ярмарковi джмiлятники кричать: "Держи!" - i показують на когось, хай народ туди глядить. - Значить, вони...- почав Мирон Данилович. - Це ж саме i значить! - перебив дiдок.- Не вимовляйте, бо десь вирветься само i тодi смерть. Кожного, хто зна╨, що то "значить", уб'ють, i його сiм'ю теж. Бо вiдкрива╨ться, як пророцтва сповнено: про сатану i звiра, йому службового, про виконавця i жовту одежу, в якiй вiн князю╨ - при кiнцi вiкiв, що ось тепер приходить. - Може, ще нi?.. - Вже приходить! - настою╨ дiдок.- Вже близько. Наш вiк пошвидшав: згори сунеться. - Це ж як - близько? - А так: скiльки дороги вам додому? - Та, буде! - Дивiться: скiльки про©хали з дому, то - як всi минулi часи, а остача - як вiд нас, он, до крайнiх хаток. - До хаток? - диву╨ться Мирон Данилович, глянувши на околицю села.- Мало зосталось... - Мало! Слiд жити, мов ось, перед гробом стою. - Це трудно. - Воно полегша╨; треба рiшитись. - Пiзно вже: нас i так поставлено бiля трун. - Бо слiд! Бо забували. Дiдок дедалi сумовитiший; потiм i затих. Коло самого села спитався: - Як звуть вас? Ми досi - нiби чужi. - Катранник Мирон. - Мирон? - так i зватиму. А я - Прокiп; кажiть: брат Прокiп. ╞х випереджали гуртами при©жджi i, входячи до села, зразу висипалися в вулички та двори, де вже ходило досить люду, торгаючи дверi або стукаючи цiпками об хвiртки i ворота, що означало виклик на торг. Декотрi мовчки стояли проти дворiв, ждучи, що господарi побачать i запросять самi. Не багате село, але ще не обдерте, як там - дома. "Чудний чоловiк! - гада╨ Катранник про супутника.- Не питав, як звуть, поки прийшли, мабуть, стерiгся мо╨© недовiри, мовляв, вiн вивiду╨, бо вiн перший заговорив... Нi, вiн добрий! Чому "брат Прокiп"? Хiба з таких, як пiчник: в них прийнято". Тим часом брат Прокiп провадить супутника дрiбними вуличками i завулками до сiрих ворiт при кiсткуватих тополях i входить, як давнiй знакiмчик господарiв. Тепло в хатi. Двi жiнки, з похожостi ©хньо© - сестри, обидвi веснянкуватi i лобатi, в зелених хустках, поралися бiля стола i мисника. Дiдок вiдбув звичнi чемностi в привiтаннi, з розпитами про здоров'я всiх без винятку, i почав торг. Викладали речi, розворушували, вивiряли на мiцнiсть-на "розрив", просвiчували, пiднявши проти вiкна, i вивертали, вислiджували рубцi; також пересiвали з долонi на долоню, клали на зуб i язик, нюхали, розтирали в пучках, як слiд. Докiнчивши обмiн, гостi з'©ли по мисцi теплого борщу i вiдкланялись. Дiдок мав крупу i мiшок лузги, а Катранник - два мiшки лузги i пшоно. - Порадую сво©х,- сказав дiдок.- Трудно нам: жiнка не здужа╨ робити; дочка, сiмнадцяти рокiв, одиначка в нас, туберкульозна. Вчиться - ©й харчiв кращих треба, де взяти? Я роблю в палiтурнi, дiло знаю, бо тридцять рокiв практики, а зарплатня яка? Копiйки? Бува, роботи набiжить, до ночi потiй; потiм пусто, я вiдпрошусь на день, - звичайно, з платнi вичитують. Мирон Данилович хотiв промовити: "Бiда!" - i здержався; то правда, що бiда, але в цю хвилину чого нарiкати? Вiн остерiг: - Коли б нам довезти вимiн!.. Вага зростала на плечах, нiби кожна пшонина робилася залiзною, непереможно тягла вниз, i лузга ставала - як цегла, ломила плечi. Завiяв снiг i стих. Часто вiдпочивали супутники, геть засапанi. Як притяглися до станцi©, зразу ж застояли чергу по квитки. З речами отаборилися поблизу, пiд стiною; i ждуть - пiвдня. Наближа╨ться година квитки брати, аж тут облава. Станцiю оточено. До кожного клунка пiдходять: "Розв'язуй!" - переглядають i перетрушують. На щастя, крупи, пшона, лузги не вiднiмали того дня. Борошно грабували пiдряд. Мирону Даниловичу i брату Прокопу минулося без страти. Поряд стояв суховидий, але широкораменний чоловiк у рудому, нiби ржавому, пальтi: мав три пуди борошна - все загарбали "круки". Мовчав остовпiлий, бiдолаха, нiяк не мiг до тями прийти; зрештою вимовив: "Останн╨! Тепер - всiм кiнець!.." Жiнки, ограбованi, як той чоловiк, горювали голосно. Осторонь стояли головнi обдирщики: два в формi установи "крукiв" i два в штатському - теж гайворони, хоч в iншому пiр'©, з парткомiв, "шишки" звiдти. Вираз презирливо© нудьги вiдтягав ©м нижнi губи, коли перекурювали папiроси, вiдвертаючи обличчя набiк: нiби ©м навiки байдужно, однак з найхижiшою гостротою темних зiниць стежили грабунок - чи вiдбува╨ться "чисто", себто без пропускiв. Лементи жiночi проходили мимо: незначущо для них, нiби снiг, що знов зiрвався з жалiбним вiтровим шумом по всьому неозорому полю. Сипав проз стiни станцi©, де червона смерть понад загарбаними клунками простягла руку до ребер матерiв i дiтей. - Зна╨те, чия воля викону╨ться через отих? - показав дiдок на розпорядчикiв. - Чия? Партiйний цар - ©х воля. - А через нього чия? - Свiтово© корчми. Повно золота i чортiв. - А далi? Мирон Данилович мовчить, i дiдок, спочутливе глянувши на нього, пiдказу╨ вiдповiдь: - Звiра! - Звiра?.. Якого звiра? - Того, що в злiй збиранинi твориться. Але напроти нього, з багатьох теж, церква згуртована, як великий голуб. Вороги ж ©© складаються в подобництвi звiра: вiн з дна морського виходить, це - з життя народiв, де всякi хвилi котяться. Вилiз вiн з багна в образi компартi©,- зразу кинувся на сiм'© людськi; розрива╨ ©х, бо сказано - звiр. I вiн не останнiй; будуть злiшi. Потiм всiх придавить один. Поставить на всякому спокушеному знак: що думати i що робити. Хто вiдступа╨ - кара! Всiх супротивних йому, але вiрних Христу, виклинатимуть i вигризатимуть з ниви життя, вбиватимуть, як чужих птахiв - огнем, залiзом, голодом; подiбно тепер робиться. Погiрша╨ люто при останньому звiрi... Скибки хлiба не дадуть, коли не покажеться знак на лобi i на долонi, кладенiй вiд князя, що при дияволi ходить. - Це ж ми бачимо! - Бачимо це, а не видно нам, що князь i пан цього сидить близько на престолищi... Вiн не в пеклi: там горяч i туди вкинуть його в судний день. Тепер же ширя╨ пiд небесами - в воздусi, так названо простiр мiж небесами i земним свiтом, iнший простiр, нiж повiтряний i зiрковий. Там нiчого нема. Страшне море грозиться з марюками: стрiча╨ кожну душу - зараз по смертi людини. Тiльки вкрiпленi серцем до Церкви врятуються з прiрви: однаково, чи православнi, чи з других приходiв. Тут, мiж нами. Церквi дано силу - зiбрати всiх добрих, в останнi часи спасiння. Держiться твердо, бо сказано: хто вiрний до смертi, одержить вiнець життя. В годину скорбi смертно© вiдновiть правду перед очима! Ну, пора: потяг бiжить. Мирон Данилович був забраний всi╨ю думкою в пояснення дiдковi, рiшучi i гострi, що аж обпiкали голосом i вражали баченою височiнню. Он воно! - мов дверi розчинились перед зором. I вжахнула вселенська безодня, перед якою душа втiшиться думкою тихою i висвобiдною - про порятунок, дужчий за смерть. Прибув потяг; почалась веремiя коло приступцiв. 11 Хуртовина не вгавала цiлий день i цiлу нiч, замiтаючи навкруги: все - бiле i обпорошене, мов димить. Коли вщухла, зоставила пустелю з морозним пилом, що закрив землю з поживними корiнцями. В хатi нiмо i всiм така зимнiсть, як в могилi: не вiд самого нетоплення, коли стiни вихолоднiли, але також вiд занепалостi, з голоду. Дров мало: зосталось трохи дощок i трохи хмизу в пiдпiччi, треба берегти, щоб юшку зварити, бо дiти зовсiм охлянуть без теплого. Кожне терпить про себе i кона╨ мовчки. Бабуся занедужала: лежить на холоднiй печi, не може руки пiдвести. Дiти, забувши про свою бiду, припадають до ©© плеча; беруть ©© зморщенi стемнiлi руки в сво© долонi i до обличчя собi тулять. Бояться говорити голосно, щоб не хвилювати ©©. Дарiя Олександрiвна вкинула в горщик жмiнку пшона: вiд рештки, яко© вистарчало - хоч трохи зварити i посьорбати з миски двiчi на день. В сара© знайшла купку поколотих тонких пенькiв i стару солому, а зовнi, пiд стiною, вiдтрусила з снiгу соняшничиння. Витягла розхитанi кiлки з решток тину; порубанi, пiдуть в пiч. Через день, це було вранцi, Дарiя Олександрiвна згадала: близько самого прислону над струмком, зосталися невиконанi бурячки. Як вона про них забула? - можна зварити борщ i недужiй поможеться. З лопатою пiшла на грядку. Вiдгрiбши снiг, копа╨ мерзлу землю i вибира╨ бурячки. Все дрiбна дрiбнота i небагато, на один раз в чавунi зварити. Пальцi змерзли, аж зашпори заходять; довелося снiгом розтирати. Несла в вiдерку здобич i думала: всi дома зогрiються i повеселiшають. Вернулася в хату i почина╨ перемивати бурячки. Меншi дiти сидять на полу, закутанi - хто собi яку лахмiтину забрав, i стежать маминi рухи; старший на лiжку, нiби спить, хоч тiльки очi заплющив. Дарiя Олександрiвна хотiла врадувати стару. - Мамо, зараз борщ буде! Чи вам сьогоднi легше? Нема╨ вiдповiдi. "...Мабуть, мама сплять",- подумала так i знов пора╨ться з бурячками; а зауважила, що якась незвична тиша на печi,- нервами вiдчула: це не так, як завжди. Зда╨ться, дивна вiдсутнiсть настала в хатi. I це вiдчуття все наростало i все дужче непоко©ло Дарiю Олександрiвну. Вона злiзла на пiл i пiдiйшла до печi; тихо, тихо пита╨, аби не розбудити, якщо стара спить, але, коли не спить, щоб почула. Тишина. Прихилилася тодi Дарiя Олександрiвна - глянула в обличчя старiй, i враз такий страх i бiль обгорнув всю iстоту ©©, що вона нестрималася i розпачливо скрикнула: "Мамо!.." Перед нею лежала стара з закритими очима, такими глибоко запалими i темними в заглибинах! - а застиглий рот був трiшки вiдкритий. Взяла ©© руку Дарiя Олександрiвна: холодна рука! Безживна, нiби сама кiстка в рукавi. Тодi жаль з гiркою образою за оце життя, закiнчене в нещастi, але все праведне, все свiтле,поранив, дуже поранив серце. Була ©м стара, як великий янгол: тiльки ними жила i для них була в не© вся думка i праця. Дарiя Олександрiвна мовчить бiля печi, а сльози бiжать, бiжать неслухнянi, одна по однiй - нiщо не спинить ©х, тiльки часом судома струсить груди i плечi; i нiчого не бачать очi за плачем. Лише чу╨ вона, що дiти всi збилися бiля не© i меншi квилять. Коли втихли меншi, видно було: вони наляканi; i говорили тихо, шелестiли, як пташенята. "...Бубуся мертва", - потiм повторювали, не то переконуючи самi себе, не то питаючи маму. Дарiя Олександрiвна спорядила стару на вiдхiд i, з помiччю старшого сина, перенесла через сiни - на стiл, в другу хату, що стояла останнiм часом зачинена. Так i говорили, як треба було зайти туди: "в другу хату", хоч то тiльки половина житла. - Андрiйку! - наказу╨ пошепки мати. - Пiди принеси свiчку: вона в скриньцi, i сiрники - на карнизi. Принiс хлопець, що мати звелiла. От, горить свiчка в руках бабусi, кидаючи блiдий посвiт на обличчя, що так пожовкло i вкрилось тiнню, так схуднуло i запалося. Сама шкiра вкрива╨ череп. Але вираз був спокiйний. I навiть здавалося: ледве помiтний вiдтiнок врочистостi оповив обличчя. - Молiться за бабусю, щоб Бог прийняв у Царство! - просить мати, стримуючи плач i з зупинками вимовляючи слова. Послухалися малi, посхиляли чола: шепчуть, хто як умi╨. - А тепер iдiть, мо© любi, я сама побуду коло бабусi! Чу╨ мати, як вони перейшли через сiни в свiтлицю i дверi зачинили. Вида╨ться ©й - тут стара десь i глядить невидимо, з нею говорити можна: почу╨, коли проказати. - Мамо!-втишуючи серце, просить вона.-Я знаю: ви нас любили i все для нас вiддали, собi не взяли нiчого; ми такi виннi перед вами, дуже виннi, не пам'ятайте, чим ми вразили! Дарiя Олександрiвна присiла долi, притулилася головою до дошки стола i