------------------------------------------------------------------------
 Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
 OCR: Евгений Васильев
 Для украинских литер использованы обозначения:
 ╙, ╨ - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
 ╞, ©  - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
 I,i (укр) = I,i (лат)
 ------------------------------------------------------------------------


   Ой думай, думай
   Чи перепливеш Дунай
   Народ


   Максиму Тадейовичу Рильскому  -  мо╨му
   доброму навчителю i старшому друговi



   ЧАСТИНА ПЕРША


   I

   За татарським бродом конi топчуть  яру  руту  i  туман.  За  татарським
бродом iз сивого жита,  з  червоного  маку  народжу╨ться  мiсяць,  i  коло
козацько© могили, як повiр'я, висiка╨ться старий вiтряк.
   А в татарському бродi глухо бухикають весла:  похилi,  пеначо  давнина,
дiди лодь-лодь снують на човнах-душогубках, i не знати, що вони виловлюють
- рибу чи далеку минувшину, бо тут, над берегом, i соняшники, немов  щити,
бо тут, над водою, i комар дзвенить, як ординська стрiла, бо  тут  i  досi
хвиля вимива╨ зотлiлий посiв зотлiлого часу: чи©сь таляри, чи©сь  щербленi
стрiли i щербленi костi.
   О пам'ять i смуток землi, чи минулися ви? Чи минулись? Бо  й  тепер  од
печалi сивi╨ жито над Ханським i Чорним шляхами, бо й  тепер  ╨  татарськi
броди й козачi могили. Це давнина, це наша гiрка, немов полин, давнина, ©©
вже забува╨ час по книгах i кобзарi по майданах.
   Але й досi в хатах-бiлянках, що пiдснiжниками зiйшли на долонях  узлiсь
i степiв,  печаляться  матерi  котовцiв  i  червоних  козакiв;  i  досi  в
накупаних сонцем i грозами полях з-пiд серпа i сльози поглядають матерi на
приiмленi  шляхи,  по  яких  пролетiли  та  й  залетiли  в   югу   iсторi©
коники-конi.
   О нашi передчасно посивiлi матерi, iз сапкою  в  руках,  iз  серпом  на
плечi та болючою в очах югою. Ви  не  проходили  гiмназiй,  нi  вищих,  нi
нижчих шкiл. Вашою ╨диною школою i книгою була книга землi, зерно у землi,
сонце над землею, i дiти бiля персiв, i дiти бiля нiг.
   Золоте Вiдродження змалювало  людству  мадонн.  А  хто  змалював  наших
босоногих мадонн iз сапкою в руках  чи  серпом  на  плечi  та  дитям  бiля
персiв, що  знали  не  шовки,  а  лише  нерiвне,  шорстке  полотно?  I  чи
зрозумiють це тi, що вже не знатимуть полотна i полинового смутку давнини?
Чи будуть довiку не як ношу, а як вдячнiсть  нести  в  душi  свято  i  сум
материнських очей i синiвську  вiрнiсть  батькам,  що  шаблями  вирубували
новий час на чорних та ханських шляхах,  щоб  вони,  цi  шляхи,  зосталися
тiльки полином пам'ятi, а не шрамами сьогодення?..
   Послухав би цi роздуми цинiк типу Магазаника, загелготiв би гуса©юм:
   -  Ге-ге-ге,  нащо  менi  отой  романтики  чад,  коли   краще   срiбний
карбованець у кишенi чи пiвлiтра на столi.
   Цьому нечестивцю i тридцять  срiбляникiв  по  обтяжать  нi  кишонi,  нi
совiстi... Та що це я в таку пiч про казна-що? Чи це з болота нечиста сила
наляга╨?
   З пшеничного поля Данило поглянув на той обшир, який густiше  проростав
туманом  та  й  зникав  у  туманi.  Цей  гиблий  шмат  землi,  що  колесом
одкочувався вiд татарського броду й козачо© долини, i досi по мав  власно©
назви, хоча тут люди не раз  знаходили  неповний  притулок  вiд  давнiх  i
д'недавнiх ординцiв. Бiда, бува╨, жене чоловiка навiть до гаддя. А посеред
цього болота ╨ плесо, де вода така темна, нiби на чорному каменi настояна,
i мiсяць-бiлогривець не може просвiтити ©©. Чи ╨ там риба? Напевне  ╨,  бо
недарма на купинах у заростях тiлорiзу, а то й на водi  мають  гнiздування
чорнi крячки.
   Данило так виразно уявив ©х, що навiть почув хрипкi, простудженi голоси
дружного птаства, яке вмi╨ вберегти себе i вiд хижака, i вiд людини.
   За татарським бродом, недалеко вiд присiлка, голосисто озвався  молодий
погонич-птах:
   - Крийок-крок, крийок-крок!
   I вiн, малий, покинувши батькiв, уже робить сво© першi кроки  в  життi.
Чого ж, ще навiть не навчившись лiтати, шука╨  пташеня  у  цьому  свiтi  i
кому, i для чого пода╨ свiй самотнiй голос?
   - Крийок-крок...
   Отак i вiн, Данило, ще неоперений, залишився без батька-матерi.  Батька
на далекiй Золотiй Липi забрала вiйна, коли  йому,  Даниловi,  було  вiсiм
рокiв, а мати ще кiлька лiт i на шляхах, i на торжищах, i в спiлому срiблi
жита, i коло бродiв допитувалась у людей: чи десь не бачили, чи, бува,  не
чули... Та й, не допитавшись на цьому свiтi, пiшла на  той,  мов  стеблина
сивого жита. I на землi не стало ще однi╨© жницi, а на небi  зажеврiла  ще
одна зiрка. I вже нiхто не почу╨ ©© земного голосу.

   Розлилися води
   На чотири броди,
   Що в першому бродi
   Соловей спiва╨,
   Соловей спiва╨ -
   Весну розвива╨...

   Це весною, коли нуртувала i шаленiла хмiльна вода. А влiтку, як  тiльки
задзвонять коси па лузi, для нього, малого, в не© була iнша пiсенька: "Був
собi журавель та журавка, накосили сiнця повнi ясельця".
   I навiть у снах вiн бачив i  чотири  броди,  i  солов'я,  i  журавля  з
журавкою, що старались на сiно,  тiльки  довго  не  мiг  збагнути,  як  це
соловей весну розвива╨, а коли збагнув - здивувався i зрадiв, нiби  руками
доторкнувся до та╨мничо© квiтки образу. Та в цю  пору  мати  його  вже  не
спiвала...
   Якогось синього-синього  вересневого  вечора  вiн  поспiшав  до  не©  з
робiтфаку. Ось i його рiчка, що ма╨ чотири броди, ось i принишкле  село  з
корогвами тополь,  ось  i  його  могутнi  ясени  над  стемнiлим  тином,  i
старенькi вдовинi ворiтця, що  кигикають,  мов  чайка,  i  пiд  солом'яною
шапкою хатина, що трима╨ у вiконцях сповiйпiсть мiсяця. Прикладеш  до  них
руку i теж ма╨ш на нiй мiсячний посiв. Вiн постукав у  вiконце,  щоб  мати
вiдчинила йому дверi, прислухався до ©© ходи. Та не почув бiльше материних
крокiв i нiхто не вiдчинив йому дверей.
   Як страшно людинi, коли ©й нема кому вiдчинити дверей. I все одно вiн i
досi, вертаючись пiзно додому, стука╨ в це вiконце з мiсячним  маревом  чи
клубками теменi i прислуха╨ться до хати, до материно© ходи. Коли б вiн мiг
повернути ©© кроки, ©© руки, що iнодi  шорстко  i  м'яко  лягали  йому  на
голову, ©© тихий, заспокiйливий голос, що струмком бринiв бiля його сну  i
струмками видобував зi сну:
   - Данилку, вже скоро сонце зiйде.
   Вона нi разу в життi не проспала сонце. Нi разу! Якби вiн був  маляром,
то намалював би ©© з сонцем на плечi. Та не сонце, а вишню  i  хрест  вона
ма╨ в узголов'©. Влiтку  на  хрестi  краплинами  кровi  червонiють  вишнi,
восени здрига╨ться лист, узимку намерза╨ снiг, а  весною  вiн  нанизу╨ться
силянкою слiз... Був собi журавель та журавка. I не стало ©х. А  журавлина
оболонь так само зароста╨ травою, от лишень рани не заростають...
   Тiльки й рiднi зосталось у Данила - бiдова тiтка Марина в  Копайгородку
та двоюрiдна сестра  у  присiлку.  I  чи  зiтха╨,  чи  не  зiтха╨  вода  в
татарському бродi, а Оксана все очiку╨ брата з дороги. Стрiча╨  вона  його
вiястим усмiхом, проводжа╨ печаллю, i тодi в  ©©  прижурених  очах  стоять
такi синi сльози, як роса на розквiтлому льонi.
   - Не сумуй, сестро,  -  пригорне  до  себе,  схилиться  пiдкучерявленим
житнiм чубом над нею.
   - То не я, то мо╨ бездолля суму╨, - так скаже, що несамохiть оглянешся,
чи не прича©лася десь поблизу жiноча судьба...
   Красивим доля не поспiша╨ важити щастя. Не вiдважила його й Оксанi.
   Ще зовсiм недавно, де не йшла вона, людськi очi, немов здивованi  зорi,
осявали ©©. А дiвчина пiд ними соромливо, занепоко╨но и  радiсно  нахиляла
голову. Не одне молоде серце вразила ©©  врода,  не  один  човен  вечорами
прибивався до татарського броду, та нi в один не поспiшала  сiсти  Оксана.
Все ©й не було часу, все вона  вививалась  i  в  жiночiй,  i  в  чоловiчiй
роботi, вививалась, як у танцi, бо хто ж, як не сво© руки, принесуть у  ©©
сирiтство i щматок хлiба, i сорочку бiлу, i  такi  чоботята,  якими  можна
лихо топтати, в яких можна й на люди вийти. Навiть клятi  господинi,  яким
не  догодить  нi  чоловiк,  нi  наймит,  пi  сам  пекельпик,  полювали  за
сирiтськими руками. I тiльки  нечупари  витрiщувались  на  дiвчину:  чого,
мовляв, щодня навiть на полiння йти в чистiй сорочцi?
   - Так у нас же вода не купована, - вiджартовувалась Оксана  i  лебiдкою
проходила мiж захланнiстю тих, що з потом i брудом греблись до багатства.
   - То вона отак хлопцiв принаджу╨, - сичали тi, якi помiчали,  що  жоднi
парубоцькi очi не оминають Оксанине личко i стан.
   Та сама Оксана не зважала нi на тi очi, нi на тi  слова,  бо  ©й  треба
хлiб заробляти, честь берегти.
   А час iшов: весною - сiячем, улiтку -  косарем,  восени  -  молотником,
узимку - мiрошником. Весною на дiвочi голови  час  клав  вiнки,  узимку  -
намiтки. I вже на весiллях сво©х подруг у душу Оксани забивався  тривожний
холодок: чому ж я не думаю нi про кого?
   Це не любов, а неясна  тривога  материнства  приходила  до  не©  ранiше
любовi. Не раз ця тривога материнства  передчасно  пiдштовху╨  дiвчину  до
того, що не стало коханням. Це пiдсвiдоме  вiдчувала  й  Оксана  i  дедалi
частiше вечорами дивилася на татарський брiд, на дорогу  за  бродом  i  на
Чумацький Шлях над свiтом.
   Мiж туманними зорями ловили вiтер вiтряки, пiд туманними зорями  лежала
вся ©© хлiборобська сторона, що трималась  на  рахманному  житi  i  добрих
спокiйних орачах. I хтось же повинен  прийти  звiдти,  сказати  несказане,
розбудити те, що вже, немов дитя, полохливо  ворушилося  пiд  серцем.  Юна
любов завжди почина╨ться з очiкування. Iще не полюбивши нiкого, дiвчина  в
незрозумiлiй тривозi ждала його, i чи©сь  та╨мничi  очi  з'являлися  ©й  з
вечорiв, i чи©сь кроки бентежили ©©, i комусь на всi чотири броди посилала
свiй голос, щоб по ньому хтось прийшов до не©.
   I вiн прийшов.
   Коли i по селах люди поволеньки потягнулися до книги, до вченого слова,
до науки, до них iз мiста при©хав хмаробровий статурний  агроном.  З  його
засмаглого обличчя, либонь, нiколи  не  сходило  лiто,  а  з  чорних  очей
допитливiсть. Розповiдали, що вiн цiлими  днями  придивлявся  до  зарослих
пирi╨м дядькiвських нивок та  все  розмовляв  з  хлiборобами,  як  хоча  б
подво©ти вро"∙ "жав. Легко сказати - подво©ти! Як уродить, то  вродить,  а
як нi, ТИ' Що? Та Ярослав Хоролець вiрив, що й на бiдняцькому полi вродить
не тiльки золота пшениця, але й краща доля, i до це© fiipB навертав iнших,
тому й стрiчали його однi усмiхом, другi - шипiнням. Уперше вона  побачила
його в сво©х сусiдiв Гримичiв, де зiбралися на раду хлiбороби з  присiлка.
I чи то запальне слово, чи то  смiливi  очi  його  стривожили,  збентежили
дiвчину. Тихцем вона зайшла до Гримичiв, тихцем i вийшла вiд  них,  та  не
було вже спокою бiля ©© серця.
   А то якось осiннiм надвечiрком прийшов Ярослав i  до  не©,  прийшов  iз
видруватим Семеном  Магазаником,  який  збирав  податок.  Не  зв'язавши  й
кiлькох слiв, Ярослав  залишив  пiд  заставу  душу:  дiвоча  врода  одразу
приголомшила його.
   У хатi про щось  без  угаву  торохтiв  Семен  Магазаник,  набивав  собi
вченiстю цiну й набивався на вишняк,  а  Ярослав,  непомiтно  зиркаючи  на
дiвчину, темнiв, неначе в хмару входив.  Вiн  розумiв,  що  не  для  нього
зросла  така  краса.  Змалюй  оцю  стриману  гнучкiсть  стану,  оцi  чорнi
приламанi брови, що тримають i нiжнiсть, i рiшучiсть, оцей довiрливий,  iз
скiфським смутком погляд, то й назвуть ©© чи любов'ю, чи сподiванням, - i,
дивлячись на не©, захочеться самому стати кращим i добрiшим.  А  якi  очi!
©х, напевне, дав татарський брiд  -  блакитнi,  аж  синi,  з  несподiваним
вiдблиском осiннiх зiрок. I сама вона чиста, мов свiтанкова година. А  вiн
прийшов з цим викрутнем Магазаником, що теревенить несусвiтне. Бридня,  та
й годi! I тоскно, i сутiнно стало на душi в хлопця, i вмовкло його  слово,
пiдстрелене ©© вродою.
   - Став, Оксано, могорич, не скупись, бо знаю, якi чари i на виду,  i  в
вiдерковiм барильцi! - пасталакав присадкуватий, тугим  вузлом  зав'язаний
Магазаник, що мав жорнувате обличчя i грушкою - нiс. - А ви чого, товаришу
агроном, на мовчаники перейшли, а  слово  на  прив'язь  припнули?  Чом  не
ку╨те, не мелете? У нас  не  полюбляють  крепко  сурйозних,  у  нас  гостi
повиннi орудувати язиком, щоб i якась кумерцiя, i якась полiтика була. Це,
дорогенька  Оксано,  хе-хе-хе,  той  чоловiк,  що  назубок  зна╨  науку  -
грунтознавство й усе, що коловоротиться бiля селянського  пожитку.  От,  к
примiру, почали ненаситнi щури пожирати в Шевчука бджiл, а товариш агроном
i порадив йому обвести вулики  червоним  кольором.  I,  не  повiриш,  враз
iзслизла напасть.
   - Усi щури бояться червоного, - насмiшкувато кинув Ярослав.
   Магазаник навiть бровою не  повiв,  лише  поглянув  на  молоду  голiвку
соняшника, що стояла в глечику на столi, i начебто сам до себе сказав:
   - За мудрiсть соняху зрiзали голову. - А далi без лихомовства заговорив
до Оксани: - А ще, дiвчино, твiй гiсть неодмiнно хоче всiм виорати  щастя.
Не бiльше i не менше!
   - Справдi? - ворухнулися вi© i приламанi брови,  а  в  синiм  пiдсмутку
очей прича©лась недовiра, посмiх i ще щось.
   - Справдi, Оксано, - на хмарнiм  обличчi  агронома  заворушились  темнi
рум'янцi.
   - От бачиш, якого я тобi  плугатаря  привiв,  а  ти  i  в  пiдпiччя  не
заглянеш, i до печi не метнешся. Може, не варила, не  пекла?  -  галагонив
одне й те саме збiрщик, а його весело шахраювате око все прицiлювалося  то
до печi, то  до  мисника  та  насмiшкувато  вимiряло  вiдстань  мiж  чубом
Ярослава i косами Оксани.
   Дiвчина вже не зводила зачудованого погляду  з  агронома.  "I  що  вона
дума╨ собi про все i... про нього? Потрiбний вiн ©й, як торiшнiй снiг".
   - Скiльки про щастя говорять, а його так  мало  на  свiтi,  -  зiтхнула
Оксана. - Яким же ви плугом дума╨те виорати те щастя? Золотим?
   - Нi, не золотим i не срiбним,  а  гуртовим,  -  нахабнувато  зареготав
Магазаник.
   - Це так смiшно, дядьку? - шарпнув стрiлчастими бровами Ярослав i  став
ще кращим у молодому гнiвi.
   - Таки смiшно! ╞й-богу, смiшно, коли повернути вашу, як пишуть у грубих
книжках, романтику до мужицько© практики. - Магазаник не так для агронома,
як для Оксани пiдбив ученiстю  свою  мову  i  вже  iншим  поглядом  змiряв
вiдстань мiж чубом i косами, - От розкажу я  вам  про  це  притчу-казочку.
Колись давно, ще за царя Тимка, як земля була тонка, виорав на  полi  один
мудригайло баняк iз золотими  побрязкачами,  ледве  ©х  на  воза  висадив,
притрусив соломою, привiз додому, та й то щастя не зазнав, бо знайшлись на
нього рiзнi та всякi ложкохвати, i вiд скарбу залишився один  надщерблений
баняк. А ви хочете, щоб усi нашi предковiчнi нуждарi вибились у  люди.  Та
на всiх i сонце свiтити не хоче: теж сво╨ поняття, реалiзм i полiтику ма╨.
Одне слово, став, Оксано, як не вечерю, то хоч бурду на стiл: треба  ж  не
лише язику, а й кендюху мати роботу.
   - Ой, таке скажете... - поморщилась на цю мову Оксана.
   - А ви, товаришу агроном, iз яких позицiй дивитесь на вечерю?
   - Спасибi.
   - I даремно оце зарання вiдмовля╨тесь, ©й-бо, прогада╨те! -  не  вгавав
Магазаник. - Оксана хоч i сирота, проте справжня господиня. У  не©  навiть
вiвсяник мiсяцем ся╨. Я на не© давно подобросусiдськи оком  накидаю,  -  i
так глипнув сво╨ю зеленню з пiщаником, що дiвчина знiтилася. - А з яких ви
принципiв дивитесь на сяку-таку чарупину, хоча  б  слабосило©  медiвки?  В
Оксави вона теж ╨.
   - Я не п'ю.
   - Нiскiлечки? - не повiрив Магазаник.
   - Поки що нiскiлечки.
   -  Щось  ми  дуже  iдейнi!  -  По  грубому  виду  Магазаника   пробiгло
невдоволення, скривило тлустуватi  зморшки  на  важкому  чолi.  -  З  акою
iдейнiстю, натурально, можна й копита вiдкинути.
   - Ви не вiдкинете, - осудливо пообiцяв Ярослав. - Ви сво©ми копитами  з
пiдземелля виб'╨те!
   - Чи не глибоко ви, вченi, дивитесь? - спалахнув Магазаник.
   - Як умi╨мо, так i дивимося, -  картаючи  себе  i  тривожачись  дiвочою
вродою, Ярослав похапцем вийшов iз темнаво© хати, що вразила i притьмарила
яснiсть його молодо© душi.
   За старосвiтським ∙ звича╨м дiвчина мала провести хлопця до  порога  чи
до присiнка. Вагаючись, Оксана вийшла за Ярославом у сiни. Тут  ©х  одразу
обступила  темрява,  обгорнули  пахощi  прив'яло©  калини,  що  висiла  на
бантинах, обгорнула тиша, в якiй чути було, як брiд броду пода╨ голос.
   - Може б, ви й справдi повечеряли? - збентежено запитала дiвчина.
   Вiн чув ©© подих, чув довiрливий трепет молодостi, калиновий  хмiль  ©©
кiс i не знав, що з ним робиться i що йому треба робити.
   - Спасибi, Оксано, - сказав наче з хворостi. Вiн i справдi  вiдчув,  як
входило в нього нездужжя, шарпнув дверi, i  його  обдало  росяне  зiтхання
молодого вишняку. На порозi помовчали, невмiло  попрощались,  i  Оксана  з
острахом вiдчула, що зустрiла свою  долю.  Ось  так  i  приходить  воно  -
радiсть чи горе i прихиля╨ До себе дiвочу довiру.
   За порогом густою синню курились береги, за порогом непоко©лась  осiння
вода, пiдмиваючи зорянi кра© неба. Вiн пiшов туди, де непоко©лась вода, де
глухо стогнали припнутi човни i  де  з  чийогось  весла  скапували  чи  то
краплини води, чи то краплини часу. А вона, думаючи про нього, i станом, i
руками потяглася до броду.
   Гей, броде татарський, явори й калина бережками  та  човни  бiля  самих
зiрок, а щастя так мало...
   - Кого це .ти вигляда╨ш?  -  вийшов  iз  хати  Магазаник,  обережненько
поклав руку на дiвоче плече. - Хе-хе-хе, i тепло, i силу чу╨ш.
   Оксана бридливо скинула руку i з серцем вiдказала:
   - Дядьку, ваша губа як на коловоротi лiта╨, то хоч руку ув'яжiть.
   Магазаник не образився, а зiтхнув.
   - Нема гiрше в свiтi, як удiвцевi. Кому не покладеш  руку  на  плече  -
скида╨. А коли був я парубком, то й мене вечорами шукали чи©сь очi,  чи©сь
руки.
   - Тодi, певне, дядьку, й вашi очi та руки шукали чи╨©сь приязнi.
   - А що ж вони шукають тепер?
   - Карбованцяi - вгатила це слово, наче ножа, та й майнула, обдавши його
повiвом  чогось  та╨мничого,  недосяжного,  перед  чим  розгубились   його
захланнiсть i знахабиiлiсть.
   - Он воно як, тиха ти, та не дуже, - пробурмотiв уже  дверям  i  чомусь
поклав на них руки, потiм подивився на ©хнi  темнi  ковшi,  стиснув  ©х  i
почув, як у дутi озвалася  тоскнiсть  минулих  рокiв.  Хiба  ж  вiн  такий
старий? У Польщi значно старших за  нього  вовуть  кавалерами.  От  тiльки
Стьопочка в нього... - чи не вперше з неприязню подумав про сво╨ хитрувате
чадо. - Аби не було його, то, може, й Оксана не в'©дала б оцим "дядьку". I
хоч яка збiсована ця порода -  жiноцтво,  а  проте  ми  сто©мо  перед  нею
прошаками...
   Бiльше Ярослав не приходив до ©© тiняво© хати. Оксана ще  кiлька  разiв
бачила його в селi,  але  вiн,  здоровкаючись,  хмарнiв,  одводив  од  не©
потемнiлий погляд i одразу кудись поспiшав. Чогось агрономам нiколи  нема╨
часу...
   I защемiло дiвоче серце,  i  меншало  те,  що  полохливо  ворушилось  у
грудях.
   А час iшов: то скапував з рибальського весла, то поскрипував  у  крилах
вiтряка, то вiдлiтав у далечiнь пташиним гра╨м.
   Минула осiнь, одвiяла-вiдхурделила зима, настала бентежна  пора  рясту,
пора зацвiтань i одцвiтань. I тодi знову ж  таки  вiд  Семена  Магазаника,
який допитливо заглядав сво╨ю зеленню i пiщаником пiд дiвочi  вi©,  Оксана
дiзналась, що Ярослав ма╨ Ви©жджати з села.
   - Як це ви©жджати? - вихопилось у не©. I це насторожило Магазаника,  на
його важкому чолi зависла тiнь.
   - Натурально ви©де: у повiт на возi, до округи -  балагулою,  далi  вже
по©здом. Наговорив, розтривожив дядькiвське серце двома колосками  замiсть
одного, та й подалi вiд них, бо  книжки  легше  гортати,  нiж  коло  землi
ходити. А в тебе в грудях щось не забилось, як заячий хвiст? Га?
   - Помовчте, дядьку.
   - I помовчав би, але любо менi з тобою  погомонiти.  Та  чого  ти  мене
трима╨ш на порозi?
   - Бо я вже податки сплатила.
   - Бо©шся, що мо╨ око попасеться на тво╨му личку? Не бiйся. А  ти  часом
не примiтила, що я хоч i вдiвець, але  маю  не  копiйчане  господарство  i
когось менi треба шукати.
   - То й шукайте вдову, що теж ма╨ не копiйчане господарство, та й будете
в парi складати копiйки в карбованцi.
   Магазапика од цього аж засудомило, а в очах побiльшало пiщаника.
   - Я почекаю, коли ти станеш удовою. Я ще маю час.
   Та Оксана й  не  збагнула  його  лихо©  мови,  бо  переляк  приголомшив
дiвчину. Як зупинити, привернути хлопця до себе? Невже вiн  не  зглянеться
на не©? Хоч би ще раз прийшов... правити податок, бо пе можна ©й прийти до
нього. Вона пересилила, переломила б свою гордiсть, але, крiм гордостi,  ╨
дiвочий сором, отой, що переходив од матерi,  од  звича©в,  од  пiснi,  од
калини в лузi i ромен-зiлля в дiбровi. Усе це так, але на душi  вiд  цього
не легше.
   I тодi ©й пригадалася призабута розповiдь дiда Корпiя.  Старий  дзвонар
одного давнього вечора розповiдав, як  десь  дiвчата  дзвонами  привертали
парубочi серця. То чом би i ©й пе спробувати?.. Хоч i мало вiри в  це,  та
гiрше, мабуть, по буде. А що буде з нею, як не стане нi слуху, нi прослуху
про Ярослава?..
   Коли затих присiлок i коли, ростучи, побiльшали в ньому дерева, дiвчина
набрала з криницi горнятко непочато© води,  завинула  його  в  хустину  i,
скрадаючись, не дорогою, а бездорiжжям подалася в село. Так хотiлося,  щоб
нiхто не побачив ©©! Але не встереглася: з корчуватого вiльшаника вийшов з
бреднем на плечi майданщик Стах Артеменко, наймiцнiший парубок у солi,  що
з шести рокiв, як перекотиполе, покотився по заробiтках. Тут  його  ломили
чужi холоднi десятини, чужi пекучi батоги,  чужа  худоба,  чужа  злоба  та
безжалiсна  скареднiсть,  що  й  з  дитячо©  сльози  вичавлю╨  грiш.  Але,
наперекiр усьому, хлопець набирався сили, мов дуб у полi,  тiльки  у  його
великих очах зача©лася полинева  печаль  степiв.  Побачивши  Оксану,  Стах
здивувався, зрадiв, i усмiшка гарно освiтила його округле обличчя.
   - Ти ж куди, Оксано, проти ночi?
   - В село, - чу╨, як од його одежi вi╨ лiсом i смолокурнею.
   - Вечерю комусь несеш? - кивнув на горня. Оксана похилила голову:
   - Та несу ж.
   - ╙ щасливi люди, - аж зiтхнув парубок.
   - Це про кого ти, Сташку?
   - Про того, кому ти вечерю несеш, - торкнувся  рукою  до  ©©  горнятка,
поправив бредень па плечi та й пiшов, похнюпившись, до татарського броду.
   I вона, жалiючи його, мимоволi оглянулась, згадала, що, де б  не  йшла,
Стах здалеку позирав на не©, i теж зiтхнула - з жалю до нього, з ©калю  до
себе.
   Над тихим свiтом лелiла-курилася зоряна iмла, за татарським  бродом  па
облогах бродив долиппий туманець, i в ньому  по  груди  паслися  селянськi
виробленi копi, що пахли оранкою, туманом i молодою м'ятою. Знайомий  свiт
i вужчав, i ширшав перед нею i обдавав ©© то страхом, то надiями.  Отак  i
дiйшла до високо© громобитно©. дзвiницi, що мовчала всi цi  днi  страсного
тижня, як нiбито мовчали колись у цю  пору  апостоли.  Унизу  в  пiй  було
замкнуто зерно i запорозькi при збро© святi, видертi за велiнням владики з
прадавнього iконостаса, а  вгорi,  бiля  дзвонiв,  дрiмали  i  прокидались
веснянi вiтерцi.
   Оксана плечем  налягла  па  дубовi  дверi  дзвiницi,  нони  заскрипiли,
сполохали вiдлуння, сполохали кажана, а вiп, шугнувши шматком  теменi  над
головою, налякав ©© - i вода з горнятка хлюпнула па землю. Ось тобi й ма╨ш
недобру прикмету. Iти чи не йти до тих високих дзвонiв? Оксана притулилась
до одвiрка, подумала i, не чуючи  серця,  ввiйшла  в  дзвiницю;  знизу,  з
глибинних  засiкiв,  пахнуло   пiдопрiлим   зерном,   старими   корогвами,
задавненим воском, а згори шерехкотiло перестояним деревом.
   Скрипливими  схiдцями  дiвчина  почала  пiдiйматися  до  дзвонiв,  вони
дрiмотно озвалися на ©© ходу, наче хотiли заговорити  до  не©.  Найбiльший
дзвiн чимсь нагадував дiда Корпiя,  коли  той  у  потемнiлому  солом'яному
брилi виходив iз степових вечорiв.
   З високостi Оксана глянула на землю. Та╨мнича,  мов  недоказана  казка,
вона пiднiмала вгору пiдсиненi, оброшенi  зорями  хати  i  пiдпирала  небо
темними лапатими руками яворiв. Бiля самого  лiсу,  мов  квiтка  папоротi,
розцвiв самотнiй вогник, пригас i знову розкрив  сполоханi  пелюстки.  Хто
там бiля нього грi╨ руки, чи душу, чи  вигляда╨  когось?  I,  скрадаючись,
любов iде до любовi, щоб мати вечоровий хмiль i поранковий жаль,  як  мали
©х ©© посестри.
   Подумавши про це, про кохання сво©х подруг, Оксана знiтилась, i все  ©©
чарування здалося забобоном. Ну що з того, коли вона обми╨ дзвона водою  i
скаже йому:
   - Дзвоне мiй спiвучий, дзвопо голосистий, як у тобi б'╨ться серце,  хай
так заб'╨ться серце Ярослава; як тебе здалека всi чують,  хай  мене  почу╨
Ярослав; як  ти  приверта╨ш  до  себе  людей,  хай  до  мене  привернеться
Ярослав...
   Хiба може мертва мiдь привернути любов, коли  по  приверта╨  ©©  навiть
серце? Не судьба, виходить. Тож не обманюй повiр'ям нi себе, нi час.
   Оксана знову з тугою подивилась на землю - тепер вона кудись  пливла  з
пiдсиненими i оброшеними зорями хатами, з вибiленими дорогами, з  купинами
дерев, i в невiдоме пливла дзвiниця з принишклими вiтерцями, з принишклими
дзвонами, що ждали великодня. Дзвони завжди, не так як людина, мають  свiй
великдень. Уже прощаючись, дiвчина припала до великого дзвона, а вiп  щось
зашепотiв ©й. От тiльки що? Бо дзвони мають у собi великоднi, i  похороннi
голоси. Оксана, постоявши щн в  мiдному  товариствi,  як  сновида,  почала
спускатися вниз. Перед нею ворушилась темiнь, навкруг не© снував  чiгi[кий
острах... Хоч би тепер зустрiвся ©й Стах - усе було б спокiйнiше.
   Бiля вiтряка, що стояв па пагорбi",  пiдiймався  владар  нiчного  неба;
росячи росу, вiн погойдував тiнi  i  амовницьки  поглядав  на  всю  землю;
Оксана, схрестивши руки на грудях, благальне подивилась на мiсяць,  а  той
лагiдно посмiхнувся ©й. I цього було досить, щоб  повеселiшати  дiвчинi  й
спошйнiше поспiшити зi сво╨ю самотиною до сво╨© самотини. I враз за рiчкою
зацвiв золотий кущ багаття. Чи не Стах просвiща╨ ©й дорiжгiу?
   Неподалiк од  татарського  броду,  де  навшпиньки  спинався  долинковий
туманець, окреслилась постать людини. Добро© чи лихо©? Оксана завмерла,  а
далi не повiрила сама собi: назустрiч iшов  Ярослав.  З  несподiванки  вiн
вражено зупинився,  спохмурнiв.  Але  в  дiвочих  очах  просвiчувалась  не
провина, а сама любов. Значить, Оксанi так гарно було з кимось  зустрiчати
нiчку, що навiть збентеження не лягло на ©© обличчя. Кому  ж  висяюють  цi
очi?
   - Хiба ж, дiвчино, можна так пiзно ходити? - сказав з докором, з  тугою
i для чогось, як на свiдка, кивнув головою на мiсяць. - Уже он скоро першi
пiвнi заспiвають.
   - Я люблю, коли  спiвають  пiвнi  -  вони  людям  ранок  виспiвують,  -
довiрливо поглянула на хлопця i непомiтно для себе потягнулась до нього.
   - Оце так! - оторопiв Ярослав, потiм запитав грубо, щоб приголомшити ©©
i приглушити власнi болi: - А ще кого ти любиш?
   - А вам нiби не байдуже? - болiсно посмiхнулась йому. Хлопець  у  думцi
вилаяв себе за грубiсть.
   - Не байдуже, Оксано. Але ж ти не скажеш.
   - I не сказала б, та мушу.
   - Мусиш?
   - Авжеж, бо ви, кажуть, ©дете з села, - зажурено дивиться на нього i на
придолинковий туманець, що сто©ть за ним.
   - То й що, Оксано? - дрогнув голос Ярослава, i тепер уже вiн потягнувся
до не©.
   - А ©дете ж?
   - ╞ду.
   - Ой!
   Чорнi птахи шарпнули ©© плечi, груди.  Чи  це  вони  прилетiли  з  тi╨©
дзвiницi, де вона  даремно  сподiвалася  привернути  хлопця.  Борючись  iз
плачем, дiвчина вiдвела погляд од броду, де бiглаграла вода: доганяй -  не
здоженеш.
   - То й що, Оксано? - Крихiтка надi© ворухнулась у душi хлопця.
   I вона, чавлячи болi й сором, глянула собi пiд ноги:
   - Би по©дете, а я буду сохнути за вами.
   - Ти що говориш! - мало не скрикнув Ярослав. - Такого не може бути.
   - Чому ж не може?
   - Бо ти ж гарна, як мальована...
   - То й що з того малювання?
   Ярослав заглянув ©й у вiчi: може, там одпа насмiшка? Але там  були  двi
довiрливi зорi.
   - Справдi будеш сохнути за мною?
   Вона оглянулась довкола, на тi трави, що дрiмали в синiм мерехтiннi, на
той блакитнаво-срiбний сон, що натрушував мiсяць на землю.
   - От увесь свiт бачить, що ви перший, перед ким я одкрилася.
   - Оксано!.. Оксанко!.. Оксаночко!.. - нахилились над нею його здивованi
й радiснi очi, а великi руки несмiло майнули, застигли над нею, мов  крила
вiтряка. Дiвчина злякалася, що цi руки  можуть  одлетiти  од  не©,  а  вiн
боявся, що Оксана  вiдсахнеться  од  них.  Потiм  вони,  мов  саме  щастя,
схрестились на ©© плечах, охопили ©©, пiдняли вгору, i в дiвочi збентеженi
сльози бризнуло мiсячне марево. Невже таке може бути? Невже це не  сон?  I
наче крiзь сон вона почула його шепiт:
   - Оксано, Оксанко, це ти?
   - Нiби я на когось iншого схожа?  -  вже  крiзь  радiсть  i  нiяковiсть
лукавив ©© голос i дивувався, що вмi╨ лукавити.
   На трави й туман упали ©© коси. Ярослав однi╨ю рукою тримав дiвчину,  а
другою визбирував, виважував ©х i п'янiв од  ©хнiх  пахощiв,  од  мiсячно©
порошi, що збризкала ©х, од хвилi з татарського броду...
   Ой броде татарський, явори, та калина бережками, та любов,  що  не  зна
берегiв...



   II

   За шiсть рокiв вона вродила йому двох голубооких синiв.  Коли  в  клубi
звiздили ©© первенця, голова сiльради Геннадiй Шевчук страшенно хотiв, щоб
дитя назвали Карпом - на честь людини, яка  дала  свiтовi  "Капiтал".  Але
Оксанипа тiтка Марина благально простягла заляпанi фарбами руки до села.
   - Людоньки, нема в нас капiталу, i не хочемо його, i не хочу, щоб  мого
небожа отак звали. Хiба вiн од шведiв прибився до нас?
   - Ти менi, бабо, не мiшай шведських Карлiв з мiжнародним комунiзмом! Ти
ще англiйських Генрiхiв згада╨ш нам! - витрiщився на не© ображений Шевчук.
- I хiба я про той капiтал говорив, який у калитцi лежить? Я про той, що в
науцi лежить  i  движить  движенi╨м  уперед...  А  сина  можна  назвати  i
Володимиром. Що на це мама скаже?
   -  Володимиром,   -   глянула   так,   наче   увесь   свiт   уходив   у
здивовано-радiснi очi, й притулила сина до грудей...
   Шiсть рокiв, як одну жадану днину, прожив Ярослав iз Оксаною, було йому
щасно i в широкому полi, i в сво©й ошатнiй хатi, що в усi пори року  пахла
всяким зерном i калиною. А на сьомому,  коли  вiн  у  громовицю  пiдпливав
додому, його в татарському бродi наздогнала потайна  куля,  пройшла  крiзь
нього i впала у воду; спершу почув ©© схлип, а потiм  уже  свiй  бiль.  Не
розумiючи, що дi╨ться з ним, чоловiк сперся руками  на  весло,  звiвся  на
весь зрiст у човнi i ввiйшов головою у небо. Воно лягло на його плечi, вiн
притримав його, пiзнаючи i не пiзнаючи тепер течiю свiту, землi i води.
   Зiтхнула хвиля, i зiтхнув Ярослав, i  побачив  вечiр,  коли  стрiвся  з
Оксаною, коли визбирував ©© коси, що впали в туман.  А  тепер  чогось  усе
туманi╨ перед ним i з темряви вививаються Оксанинi коси.
   Невже отак приходить небуття?.. Ще ж не нажився вiн, не нажився...
   Блиснула блискавка, в  ©©  маревному  свiтлi  гойднулося  червоне  поле
пшеницi, над якою вiн бився i тремтiв кiлька рокiв... Коли вiн дума╨ i про
пшеницю, - то це ще не смерть. От тiльки серце обважнiло,  побiльшало,  та
вiд яскравого  кольору  пшеницi  стало  щемiти  в  очах.  Йому  захотiлося
напитися, вiн лiг у човен i вiдчув, як iюда иiдiюсiгп. кудись його чуба чи
життя.
   На човнi й принесли Ярослава до Оксани. З човна капала вода, з людини -
кров.
   Падаючи на колiна, припадаючи до Ярославових рук, з  яких  уже  витекло
тепло,  так  заголосила  горювальниця,  що  душа  чоловiка  ще   на   мить
затрималась у хатi.
   Bin через  силу  розплющив  вi©  i  побачив  на  Оксаниних  очах  чорпi
сльози... Чого ж вони чорнi, а не синi, як роса на розквiтлому льонi?..  I
коси чорними стали в не©. А куди ж спливло  з  них  сонце?..  I  чого  усе
вiдходить, даленi╨ од нього  -  i  очi,  i  сльози,  i  коси?  Невже  отак
прощаються iз свiтом, де ╨ любов, де ╨  сини,  де  ╨  червона  пшспиця,  i
човпи, i сонце, i грiм, що й зараз пiдворушу╨ його  тiняву  хату,  яка  не
кинула тiнi па жодну людину? На жодну!.. I хата  його  нiби  опинилась  на
рiчцi, попливла, мов човен, а Оксанинi сльози випали з очей, наче  роси...
Прощавайте, очi, прощавайте, коси, прощавайте, сини.  Як  вам  без  батька
буде на бiлому свiтi, на чорнiй землi?..
   Уже не очима, а маревом побачив ©х i не голосом, а душею  заговорив  до
дружини: "Не плач, Оксанко, не треба. Хай не стiкають тво©  зорi  сльозою.
Чу╨ш? От прихились до мене, бо я вже не можу...  Отак.  Я  любив  тебе  на
цьому свiтi, любитиму й на тому. Тiльки ти не вдовуй - виходь замiж, бо я;
дiти... Мiй час минув".
   I час зупинився в його очах, а вона стала вдовою.
   Хапаючись руками за груди, за одвiрки, за дверi,  слiпнучи  од  слiз  i
горя, вона якось вибралась iз хати, за якою стугонiла хвиля.  Усе-усе,  що
було перед нею, здалось безкра╨ю пустелею. Земля вибивалась iз-пiд нiг,  i
тодi вдова потягнулася руками й  очима  до  неба.  Хмара,  провисаючи  над
бродом, насварилася на не© огненною рiзкою,  а  далi  заплакала  на  ввесь
свiт: вона теж збагнула - не стало людини.
   Iз хати вибiг старшенький, ревно притулився до маминих нiг,  охопив  ©х
ручатами.
   - Мамо, а чого наш татко все мовчить? - злякано запитав, iще не знаючи,
що таке смерть i що таке людська злоба...
   У селi десь стрепенулася чутка, що Ярослава присочив  Семен  Магазаник,
або, як звали його по-вуличному, "Чорт iз свiчечкою". Та зразу ж знайшлися
свiдки, що в нiч убi╨нiя були з Семеном в окрузi, де вiн збував  саморобнi
вовнянi палiжники, якi ще ткала його полохлива дружина.  Все  життя  Семен
Магазаник у буднi рвався до  багатства,  у  свята  -  до  святенництва.  З
багатством у нього не витанцювалось через бiльшовикiв, а  з  святенництвом
переборщив: куди ранiше не йшов, брав iз собою свiчечку,  запалював  ©©  i
перед богами, i перед наволоччю, тому й прилипло  до  нього  прiзвисько  -
Чорт iз свiчечкою.
   Правда, коли й тугодуми зрозумiли, що заграниця з усiма Скоропадськими,
допiкшими i Врангелями по звоюс молоду державу, пронозуватий Семен вирiшив
перебудуватися. Вiн закинув свiчечки, помаленьку, крадькома  продав  троян
коней i воли, хазяйство перевiв на хазяйствечко та на микола©вське золото,
зробився аж малоспроможним середняком та й хитромудро-втерся в  активiсти,
вибиваючи собi язиком i нахрапистiстю видноти й вигоди.
   - Зараз "нейтралом" сидiти  не  можна,  бо  епоха!  -  просвiщав  свою,
затуркану ним i роботою жiнку. - Зараз головне - знати iде©  i  пропорцi©:
когось потрiбно гробити, комусь треба насолити, а якомусь i  ура  кричати.
Ось тодi до чогось i докричишся. Ну, i ще одне треба знати:  де  не  можна
перескочити, там услужiнням, поклоном пiдлiзь - вiд поклону не згорбатi╨ш.
Полiтика - це крутiж i дуже тонке дiло, як  золота  нитка.  Полiтика  може
кого хоч узяти на решето i пересiяти. Чого ж ти мовчиш? - набирав гнiву на
жорнувате обличчя.
   Жiнка з шовково© куделi льону чи з вовни витягувала нескiнченну  нитку,
прислухалась до гудiння садка, в якому вже розморожувався  сiк,  i  тоскно
думала про свою долю: чом ©й не трапилась добросердна  людина,  без  лихо©
iскри у грудях, без кротячих потайникiв у мiзку, без хитрувань перед богом
i людьми. Як би вона однi╨ю любов'ю стрiчала його з поля чи  лугу,  як  би
хмелиною увивалась бiля нього,  з  якою  вiдрадою  виколихувала  б  побiля
грудей отi тугi вузлики, що приносять спочатку радiсть, а потiм  старiсть.
Та не випало ©й це просте селянське щастя. Магазанику  треба  було  тiльки
одне дитя.  За  сво©м  хитрим  господарем  вона  стала  не  господинею,  а
наймичкою, без слова, без пiснi. Напiдпитку Магазаник не  раз  сiкався  до
не©, чому вона, маючи янгольський голос, не спiва╨ нi йому дома, нi  богам
у церквi.
   - Колись заспiваю, - понуро вiдповiдала, вiдводячи од нього згаслi очi,
на якi напливали сльози.
   - Дурна баба, - сердився Магазаник. - Хоч перед богом  плач,  а  й  вiн
зна╨, що сльози - вода. Кажу, краще заспiвай...
   I заспiвала вона вже перед смертю, та так заспiвала, що й у  Магазаника
прокинулись совiсть, жаль i страх: бо, все думаючи про свою золоту  нитку,
вiн обiрвав льняну нитку життя дружини.
   Оця золота нитка полiтиканства згодом почала Семеновi приносити зиск, а
люди стали побоюватися  новоспеченого  активiста,  бо  вiн,  прикриваючись
криком та iдеями, мiг провчити й прищемити менш рухливого  односельця.  На
це в Магазаника вистачало i хисту, i нахабства, i жорстокостi.
   Довго придивлявся до цього крутiйства  старий  Мирон  Магазаник,  який,
вiддiливши сина, перейшов жити на хутiрець, де мав утiху пiд  пасiки,  пiд
садочка, вiд невеликого ставка, де наспiнпо перечищалися води i  хлюпались
чирки та качки. Вечорами, коли затихали бджоли, вiн  у  незмiнному  кожусi
пiдходив до ставка, сiдав па траву  насупроти  кладки,  що  лежала  поверх
з'©жджених колiс, i прислухався, як на  нiй  пiдтиканi  молодицi  похапцем
прали та полоскали шмаття.
   Тодi над водою славно стелилися голоси, соковито гупали праники i гарно
окреслювалися жiночi постатi,  i  святiстю  вiяло  вiд  ©хнiх  персiв,  що
вибивалися з грубих полотняних  сорочок.  Часом  якась  молодиця  проворно
кидалась з берега, пiдiймала з трави бiленький вузлик, агукаючи  або  щось
наспiвуючи, притуляла його до себе,  i  немовля,  причмокуючи,  спивало  з
материних грудей молоко i мiсячну дрiмоту.
   От змалюй таку вечорину, i матiр з дитям, i перса, побризканi росою  та
мiсяцем, то хоч трохи збагнеш, що .таке скороминуще життя i як треба  його
шанувати. Однак за дрiбним крутежем людина втрача╨ i велике,  i  себе.  На
очах втрачав себе i його  син.  Надивившись  i  наслухавшись  усякого  про
Семена, старий уже не заходив до нього в село:  соромився  лкдай.  А  син,
коли й при©жджав на хутiр, то тiльки  для  того,  щоб  хватопеком  набрати
садовини, сушнi чи меду на пота╨мний продаж. Ох це ненаситство i  пота╨мнi
хитрування з кимось i з самим собою! Не доведуть вони до добра!
   Якось на святвечiр уже пiдпилий Семен привiз батьковi вечерю  -  узвар,
кутю i в'язку в'ялених, гарних,  як  утемнiле  золото,  лящiв.  Вiдчинивши
скрипливi дверi, вiн одразу пiрнув у настояний святешний пiвморок, де  все
тепер мало вта╨мнене життя: i полохливе сяйво лампадки, i розiмлiлий мерех
воскових свiчок, за якими вгадувався подих лiтечка, i прича╨ний, iз  сизою
дрiмотою в очах вогонь у печi, i строгiсть вихудлих святих на  божнику,  i
шелест житнього снопа на покуттi, якому снилася свiжа  рiлля  i  вiн  тихо
стiкав зерном на долiвку.
   Усе це одразу повернуло Семена до тих далеких рокiв,  коли  й  вiн  був
дитиною у сво©х батькiв i самого  щастя  чекав  од  першо©  святовечiрньо©
зiрки; як тiльки затеплi╨ вона,  з  хати  виходила  тиха,  з  привечiрнiми
ласкавцями пiд вiями матiр i, посмiхаючись i  вклоняючись,  кликала  свого
мужа i свого сина на вечерю.
   Клубки суму i чогось болючого, навiки втраченого  стиснули  груди,  щем
набiг на огрубiлi повiки, i Семен вiдчув, як в  ньому  почали  злущуватися
нарости мiзерi©, яко© поназбирувалось за роки бiльше пiж треба. Вiн  хотiв
поглузувати з  себе,  але  з  цього  нiчого  не  вийшло:  не  глузлива,  а
розгублена посмiшка кривить уста. Що ж так  розтривожило  його?  Чи  давня
святовечiрня зiрка, ∙чи згадка про матiр, яка так чекала вiд сво╨©  дитини
тiльки доброго? Та дитина розгубила усi материнi сподiвання i  вже  навряд
чи визбира╨ ©х.
   З вапькпра вийшов ошатпо зодягi©сшiй батько, в руцi  вiп  тримав  пучок
яко©сь сушеницi - чи для горiлки, чи для чаю. Бо нi того, нi другого питва
старий не цурався. Лiта лежали на його кощавих плечах, а зима на головi, i
син, притлумивши сантименти, статечно привiтався, шанобливо подав  вечерю,
а потiм вдихнув пахощi хати i здивувався: на свiжовимитому дубовому  столi
в мисках i полумисках стояло аж дванадцять пiсних страв, вбираючи  в  себе
тремтливий одсвiт пiвтемряви.
   - Навiть саламаха ╨! Яка це спасенна душа так до ладу готувала усе?
   - Василина, -  засмутився  старий.  -  Така  ж  молодюсiнька  -  i  вже
овдовiла.
   - Не треба було за бандита виходити! - одразу згрiб з душi пом'якшення,
бо для чого воно? А сам пригадав круглолицю дорiдну вдову, пригадав i щось
прикинув собi.
   Батько перехопив пота╨мну гультяйську думку, i на високому його чолi  в
усiх зморшках прогнулось невдоволення:
   - Хiба ж вона  в  отiй  завiрюсi  могла  знати,  що  ©©  чоловiк  стане
бандитом?
   - Треба було знати! - В голосi Семена забринiла жорстока байдужiсть.
   Тодi старий i накостричився, наче птах у негоду:
   - Достобiса розумнi ви стали! А хiба я знав, що ти будеш харцизничати у
нiмецького полизача Скоропадського?
   На обличчi Семена одразу вибились гарячi копiйки рум'янцiв.
   - Як вам, тату, поверта╨ться язик отаке говорити, та ще в святий вечiр?
   - Не я святий вечiр переводив на грiшний, - розлив  у  гранчастi  чарки
кореневу горiлку, що аж ятрилась i ярилася хмелем та чаклунством.
   Син заразом вихилив питво, хекнув, вибалушив очi на богiв,  якi  одразу
ожили - заклiпали перестояними вiями, - i почав запихати  рота  що  теплою
балабухою. Потiм, заливаючи неспокiй чи совiсть, перехилив i другу  чарку.
Хмiль запалив його лице i почав розтiкатися по ши©.
   - Чого ви, тату, сьогоднi такi нетерпимi? - спiдлоба зиркнув на батька,
що сидiв бiля житнього снопа. Сивi колоски дрiмливо спадали йому  на  сиву
чуприну, па свiжу полотняну  сорочку,  але  старому,  видать,  було  гарно
вiдчувати цю добру вагу.
   - Чого? - кудись далеко пiшов думками старий. - Давно вже хотiв, як  на
духу, погомонiти з тобою. Незрозумiлим, чужим ста╨ш  ти.  От  навiщо  тобi
кидатися у якийсь крутiж та облудою жити? Хто  тебе  приневолю╨  топити  i
сво╨ господарство, i людей? Тiльки правду кажи,  не  хитруй  зi  мною  хоч
тепер, коли вже стою на божiй дорозi.
   - Чого це на божiй? Ви ще як дуб-довговiк, -  вичавив  крiзь  образу  i
знову потягнувся до коренiвки.
   - Може, годi уже?
   - Дума╨те, горiлка - невiрна дiвка? - вчвертьока подивився на  старого,
що погойдував сивину пiд сивиною колоскiв, i, кривлячись, перехилив бiсову
кров. - Ху... То вам дуже хочеться знати саму правду?
   - Тiльки ©©, бо, дивлячись, як ти плюганиш .усо,  iподi  й  сумнiватись
починаю: чи ти мiй син?
   - Я, тату, ваш син, - вiдповiв тихо i похилив голову.  -  А  байстрюком
мене робить теперiшня зрадлива доля i... страх.
   - Який ти ма╨ш страх?
   - Страх гетьманщини - раз, i ново© влади - два. Це ви мудро зробили, що
ми вчасно роздiлились: iнакше кiлька десятин i вiдчикрижили б у нас.
   У батька тоскно подаленiв погляд, сполохано забилися нерозрiдженi  вi©,
що й досi не мали часу посивiти.
   - Краще б не було цих кiлькох десятинок, а був син, ти ж  у  мене  один
зостався... От для чого було перевести нiнащо худiбку, яка менi,  а  потiм
тобi старалася на хлiб?
   - Так треба, тату, - щоб не ятрити всяких заздренникiв. Бiднiсть нiколи
не розумi╨ багатства. А хiба ж я не доскочив би його при iншiй владi,  яка
шану╨ карбованець i  зиск?  Хiба  менi  личить  господарювати  на  лiчених
десятинках, коли й я сотням дав би раду? У мене земля не  вилежувалась  би
облогами, а робила, як наймичка.
   Сутiнок лiг на пiдсушене роками .обличчя Мирона.
   - Не гребись за багатством, бо  переведеш  життя  нiнащо  або  на  самi
папiрцi, а вони не дадуть нi здоров'я, нi радостi.
   - А ви не гнались за набутком?
   - Того й остерiгаю тебе. Замолоду й мене, дурного, один дiдько  впихнув
у гидомирство - це коли я почав чумакувати, i вже не сiль, а грошi  почали
слiпити очi. Тож i навчив мене безрогий, як мепжувати грiшми, бо цiни тодi
на золото i асигнацi© у нас i на пiвднi до  яко©сь  пори  були  рiзнi,  то
рiзницю можна було й покласти до кишенi. Певне, так воно  завсiгди  бува╨:
папiрцi мають цiну до часу, а золото й час не дола╨. Може б, i  здiрчавiла
па торгах душа, та зарятували мене нещастя i щастя.
   - Як це - нещастя i щастя? - недовiрливо ворухнув i бровами, i вусами.
   - Ти ж зна╨ш, як доля закинула мене до Болгарi© воювати з  Осман-пашею.
Тяжкi то були бо© i тяжкi днi. На Шипцi я i Георгiя заслужив  -  найбiльше
сво╨ багатство, там i свинцю таку порцiю отримав,  що  вистачило  б  i  на
останню вечерю. Не одну нiч у шпиталi вчував, як вона з косою пiдходила до
мене. Отодi, лежачи мiж життям та небуттям,  мав  час  подумати,  що  таке
су╨та су╨т. А потiм, уже дома,  побитого,  подiрявленого  стрiло  мене  на
пасiцi щастя - ота дiвчина, що тво╨ю матiр'ю стала. То вона любов'ю  сво╨ю
i болi мо© забрала, i вiд торгу вiднадила,  i  наказала  триматися  тiльки
землi i жита, бо без хлiба ми нiчого не вартi. З нею  менi  таланило  i  в
полi, i в лiсi, i коло худiбки, i коло  бджiл.  Правда,  господарювати  ми
почали не на голому мiсцi - залишив твiй дiд i  воли,  i  десять  десятин.
Iншим, таким, як я, карбованець увесь вiк не давав спати. А в мене сон був
спокiйним i найбiльше снилося жито. Це в полi, а на лузi - воли. Вiдходить
©хнiй час, вiдходить i мiй. Та годi про це, кажи про страх.
   Семен рукою розгладив недовiрливi зморшки на  чолi,  хоча  й  позаздрив
спокiйним снам батька. Де ©х тiльки прикупити?
   - Що ж про нього? Оце прокляте гетьманство, в яке  вскочив,  прикриваю,
як можу, активнiстю, страхаю нею когось, щоб самому не пiти на  дно,  -  з
болем заглянув у минулi роки. I вони наблизили до нього тi шибеницi,  бiля
яких i вiн сидiв на конi, коли вiшали iнших.
   Давно вже пропав той кiнь, пропали й люди, а страх не пропадав, бо ще й
досi приходять тiнi загиблих, бо й досi, нiби  живий,  сто©ть  у  видiннях
красень-командир, який i прiзвище мав славне:
   Човняр. Як побивалася за ним молода, що наче з образа зiйшла,  дружина,
як плакало бiля ©© грудей немовля, нiби й воно щось розумiло, як без  слiв
стогнав, здiймаючи руки до неба, сивочубий батько. Смерть i  горе  людське
зiйшлись бiля шибениць, i не знати, що було сильнiшим...
   А ввечерi, шукаючи поживи, Семен негадане приплентав  до  хати  старого
Човняра. На подвiр'© бiля  тину  лежало  кiлька  завiяних  снiгом  човнiв,
лежали й зрубанi верби, що пiдуть на човни.
   У хатi мовчки сидiли зажуренi люди, а на столi лежало шiсть з восковими
свiчами хлiбин - саме стiльки було  сьогоднi  повiшених.  Од  його  крокiв
здригнулися усi вогники свiчок i схлипнуло немовля на руках  молодицi,  що
сьогоднi стала вдовою.
   "Ой люлi, люлi", - прошепотiла вона сльозами, i дитя потягнулось до  ©©
грудей. I тут воднораз  стояли  життя  i  смерть.  Забобонний  жах  охопив
Магазаника; вiдводячи погляд вiд матерi й дитини, вiн швидко  повернув  до
дверей. - Хлiба ж святого вiзьми на  дорогу.  Вiн  оглянувся.  З-за  столу
пiдвiвся старий Човняр, подаючи йому  хлiбину,  на  нiй  воском  чи  самою
печаллю  стiкала  свiча.  Десятки  мовчазних  очей  скинулось  на   нього,
скинулися й очi вдови, вiн вiдчув, що вона впiзнала його. Похапцем вихопив
хлiб з рук старого, а гарячий  вiск  опiк  йому  не  тiльки  пальцi,  а  й
прийдешнi роки. З хлiбом поперед себе вискочив надвiр, де  мерзли  завiянi
чо©ти, па яких уже не попливе молодий Човняр, хiба що дитя його через роки
пiдiйметься у свiтання на рiчцi батькiв. Вечiр одразу ж загасив свiчу,  як
день загасив життя...
   Невже це все було?..
   I йому зараз стало лячно дивитися навiть на свого батька,  який  чимось
нагадував старого Човняра...  Тяжкi  грiхи  нашi;  колись  ©х  можна  було
однести до церкви i мати полегкiсть  пiсля  сповiдi.  А  перед  ким  тепер
висповiда╨шся i де вiзьмеш полегкiсть? Тому  й  крутиш  життям,  як  циган
сонцем, та цього не зрозумi╨ навiть рiдний тато, який i досi ма╨  утiху  i
вiд землi, i вiд води, i вiд худiбки, i вiд бджiл, i вiд жита...
   Довго мовчки дивився на сина батько, а потiм з огудою сказав:
   - Дуже хитро надумався ти крутитися в свiтi. Можна трохи й скинути  цих
пекельних крутежiв, бо все одно доведеться колись розплачуватися за страх:
спочатку вiн точить чиюсь кров, а потiм i тво╨© зажада╨.
   - Може, якось перемелеться. Бо кого тепер не зачепило колесо хитрувань:
i дворянина,i селянина.
   - Так паскудься хоч на копiйцi, а не на чи©хось сльозах. Недарма кажуть
люди: хто варить лихо, той ©стиме бiду. Я в свiй час пiд Плевною воював iз
турками. А чого ж ти вою╨ш iз сво©ми?
   - Це ж про кого ви?
   - Хоча б про агронома Ярослава. То ж людина! У Семена здичавiли очi.
   - Далеко в нас зайшло з цi╨ю людиною.
   -  Так  пiди  на  перепросини  до  нього,  повинися,  i,  може,   якось
порозумi╨тесь.
   - Пiзно, тату, - понуро пiдвiвся з-за столу, вклонився богам i похапцем
кинув хреста на груди.
   - От i не вийшло в нас святого вечора - грiшний вийшов. Невже i в  мо©й
хатi помiж нами катом сто©ть страх?
   - Вiн, тату. Аби тiльки можна було  кудись  утекти  вiд  його  страшних
жорен, - набурмилений стояв перед батьком, проклинаючи в  душi  долю,  яка
завiяла  його  до  гетьмана  Скоропадського.  Потiм  пожалкував,  що   так
довiрився  старому.  Добре  йому  говорити,  коли  вiн  був   у   Болгарi©
гренадером, а ти на сво©й землi - скоропадчиком.
   Батько накинув на плечi кожуха, бо пiсля поранень мав одвiчний холод  у
тiлi, i вже на порозi зупинив сина:
   - Одне тобi можу сказати - вiзьми це втямки:  тримайся  не  крутежу,  а
святого хлiба, божо© бджоли i не жни, чого не посiяв,  бо  опустошi╨ш,  як
прогниле дупло.
   "I не жни, чого не сiяв", - лише устами повторив Семен, здригнувся,  бо
знов сколихнулись примари колишнiх чи позаколишнiх днiв.
   - Це вашi слова?
   - Нi, партизана Михайла Чигирина. - Старий показав  рукою  на  покутнiй
снiп. - Хiба ти вже не ма╨ш любовi до жита, до червоного маку в ньому?
   Семен подивився на колоски, а за ними побачив лiто.
   - Нi, жита я люблю, особливо, як вони половiють, - Семен  таки  справдi
любив отi сизо-срiбнi сплески,  що  бiгли-колихались  до  самого  обрiю  i
наколихували молоде зерно.
   - Тож i тримайся плуга, а не язика, бо як сповзеш iз землi, то без  не©
не буде за що триматися. Чував, що  ти  з  життя  робиш  патолоч  та  дуже
рознурову╨ш варги i судиш словом людей. Хiба забувся, що слово - ╨ бог,  а
не суд?
   Семен запам'ятав це, а батьковi вiдповiв:
   - Легко вам остерiгати, коли стали в обочi од людей, а ближже до бджiл.
   -  Сам  кошовий  Iван  Сiрко  на  старостi  недалеко   вiд   Сiчi   жив
пасiчникуванням i не журився тим. А тобi треба зажуритися.
   - Чим?! - знову спалахнув. Дивлячись повз нього, батько вiдповiв:
   - Бачу, що на тобi, догадуюсь, що в тобi,  а  що  залишиться  по  тобi?
Подумай i над цим, всi ми не оминем свого останнього пристановища.
   Моторошно стало Семену  в  цей  химерний  святвечiр,  бо  таки  побачив
кладовище з яблунями i вишнями, де, певне, i  йому  доведеться  лежати.  I
виразно вiдчув, як щось повернулось у його душi, намагаючись одiрватись од
того хитрування i гидомирства, в якому  втопив  сво©  останнi  роки.  Вiн,
може, перемiг би себе I навернув би сво© днi на iншу  стежину  чи  дорогу,
аби не дурна гордiсть i  дурне  озлоблення  супроти  батьково©  мови:  всi
стають розумниками, коли смерть ©м перетина╨ час.
   Наче коня, осадив, здиблену душу i клятим насiнням гонору  засипав  той
невиразний спалах добра, що ворухнувся в нiй.
   Батько не збагнув, що робиться з сином, i ще почав його картати  святим
письмом:
   - Ти загляда╨ш у рiзне старокнижжя, то згадай,  що  пишеться  в  першiй
книзi Мойсея про Ка©на i грiхи.
   Нiчого не вiдповiв  на  це  Семен,  тiльки  набундючено  глипнув  ∙аа._
старого i мовчки, наче лантух, вимiвся з  хати,  упав  на  сани,  оперезав
малаха╨м коней, i вони, i санки одразу взялися снiговою курявою.
   "Оце дочекався святого вечора!" - лаяв батька, та  й  себе  картав,  бо
таки справдi розпустив варги бiльше, нiж треба.
   Коли що й винiс вiн з важко© розмови, то це слово  про  грошi;  папiрцi
мають цiну до часу, а золото й час не долав. Ось i тепер золото, срiбло  й
папiрцi в однiй цiнi. А як далi буде?..  Вiн  трiпонув  кованими  вiжками,
конi побiгли завiяним зрубом, з якого  витикались  молоденькi  берiзки,  а
думки повернули до Василини, до ©© жагою обведених уст, до ©©  дорiдностi.
Ось де можна  чоловiковi  знайти  вiдпочинок  i  розкошування.  Зараз  вiн
пiд'©де  до  приземкувато©  хатчини,  внесе  липiвку  меду  i  скаже,  Iцо
приморозив на холодi душу. То, може, вона й вiдхука╨ ©©. Отак бог i  кара╨
нас грiхом...
   А тим часом старий Мирон, зодягнувшись, з порога стежив, як  тiка╨  вiд
нього син, i знову згадав святе письмо: "Волоцюгою  i  втiкачем  будеш  на
землi".  Потiм  узяв  уважисту  плiшню  i  пiшов  на   ставок   вирубувати
продуховини.
   Благословенна тиша i зорянi  титли  стояли  над  волошковим  заснiженим
свiтом, що на невидимих решетах пересiвав сяйво й пiдтемiнь, а на мiсячних
верстатах ткав льнянi рушники. I невже навiть  у  такий  вечiр  у  чи©хось
мiзках, у мiзках його дитини може ворушитися ницiсть?  Коли  так,  то  для
чого живете, ви, недорiки та викрутнi?
   Мирон ударив  плiшнею,  лiд  зойкнув,  покотив  посвист  i  стогiн  пiд
очерети, якi ще не так давно аж розгойдувались дикою птицею.  Семен  хотiв
©© побити з дробовика, але Мирон не дозволив, бо що то за ставок,  коли  в
ньому нема╨ риби, а на ньому - птицi?
   На продуху, бокуючи, почали спливати плiтки i краснопiр, далi з'явилися
щупаки, ©х можна було б викинути руками на  лiд,  але  в  такий  вечiр  не
хотiлося зобиджати навiть рибу. Хай подиха╨, прихопить мiсяця на  плавники
- та й знов у притихлi води.
   Вiн довгим поглядом прощання оглянув мальованi в син╨, i срiбне, i сиве
свiти, оглянув садок, що вiдродив йому,  очерети,  що  вiдшумiли  йому,  i
навряд чи побачить вiн, як з них весною будуть випливати дрiбнi  чирята  i
качки. I жаль йому стало  бозна-ким  мальованих  свiтiв,  i  цвiту,  що  в
сповитку спав у яблунях при морозi, i птиць, що вже не долетять до  нього,
i сина, що вiдкотився од нього, не збагнувши, що  таке  людське  життя.  А
коли збагне, то вже, напевне, пiзно буде, бо як пiдруба╨ш душу, то зруба╨ш
усе. От тягнеться вiн до  непевного  карбованця,  до  пота╨мних  пiдземних
скарбiв, а не тямить, що все це су╨та су╨т.
   Як рожевi птахи, зашумiли, заспiвали примороззю пiдкучерявленi очерети,
i ©хнiй пух полетiв у святешну далечiнь, де злегка  поскрипував  мороз  чи
земля i на добрий сон вкладалося село. А мiсяцю все  хотiлося  бавитись  у
пiжмурки з ним - i вiн то закидав його аж у  саме  небо,  то  раптово  так
вигойдувавсь на скатертину снiгiв, що аж кособочились хати. А може, це  не
мiсяць, а злиднi кособочили ©х? Бо багата кутя ╨ багатою, а  для  скiлькох
вона голодна.  От  уже  й  бiльшовики  починають  поволеньки  насiдати  на
сiльську злиденнiсть, тiльки що вийде з цього, коли ще дядьки тремтять над
прапрадiдiвською трипiлкою.
   Сто©ть пiд мiсяцем у закинутому свiтi людина, яка вже нiби  живе  й  не
живе,  згаду╨  щось  давн╨,  перетрушу╨  роки,  i  смутки,  i   просвiтки,
втiша╨ться усiм добрим, що приходило до не©, що  сама  зробила,  а  погане
вiдгорта╨ i думкою, i рукою, яка вже, мабуть, востанн╨  цi╨©  осенi  сiяла
жито. Господи, як це гарно - сiяти!.. А ще краще  жати.  У  жнивовицю  вiн
ви©жджав у поле з дружиною, що, й дiтей народивши, мала дiвочу  статуру  i
дiвочi коси. Весною вони  пахли  ясмином,  а  в  жнива  цвiтом  березки  i
молодим, ще не затвердiлим житечком.
   "Зелене╨ жито, зелене╨ жито, а ще  зеленiший  овес".  Це  вже  ввечерi,
посмiхнувшись йому, заспiва╨ Докiя,  та  так  заспiва╨,  що  аж  перепiлка
стихне в житах.
   "Це ж треба", - тiльки головою похита╨ вiн i поведе конi  в  долину  на
туман, а його все буде наздоганяти ©© голос.
   Коли ж повернеться з долини,  Докiя  вже  буде  спати  пiд  полукiпком,
поклавши голову на снiп, тiльки не спатимуть ©© вi© - то вiтрець  сколихне
©х, то роса, то зернинка прогрiтого жита...
   I чого так швидко минулося все?  Посивiло  тво╨  жито,  вiдлетiла  твоя
перепiлка, i в очi смутком заглянула нiч. От наче й  небагато  хотiлося  б
ще: щоб син його став людиною, щоб iще вийти  в  поле  сiячем  та  хоча  б
кра╨чком ока побачити той день, коли всi люди будуть мати хлiб на столi...
Не побачить вiн цього дня, ох не побачить - твiй час минув.
   I похилив старий обважнiлу голову, але враз стрепенувся: хтось невдалiк
подав йому срiбний голос, раз i вдруге. Та  це  ж  пiд  кригою  прокинувся
струмок, що перечища╨ води його ставка. Чого не спиться тобi? Стрiтення чи
весну почув?
   На снiгу вiд хутора обiзвалися чи©сь кроки. Старий зиркнув на  втоптану
стежину. До нього, погойдуючись пiд небесними рушниками, чи то йшла, чи то
пливла Василина. I навiть бахматий кожушок не  мiг  приховати  ©©  жiночо©
дорiдностi. От кому б дiток носити бiля грудей,  та  носить  вона  бiль  i
смуток у грудях.
   - Дядьку Мироне, я прийшла до  вас  на  вечерю,  -  журно  посмiха╨ться
вишневими устами, а пiд ©© вiями водно зiйшлися жага любовi, iмла печалi i
загадковiсть.
   - От i добре, що прийшла, - дивиться на  вдову  i  чомусь  пригаду╨  тi
вечори, коли отут  на  ставку  жiнки  перуть  шмаття  i  годують  немовлят
грудьми, що стiкають молоком та мiсячною дрiмотою. - В рiднi не захотiлося
гуляти?
   - Побула я трохи в присiлку, подивилася на щастя сво╨© сестри, на дiток
©©, та й незридними заридала. Тому  й  гайнула  до  вас.  Ви  ма╨те  журбу
старостi, а я журбу молодостi.
   - Тодi клич дiда Корнiя, i справимо собi святвечiр!
   - А вiн уже сто©ть бiля хати з яничаркою: хоче в Мороз стре\\  лити,  -
посмiхнулися очi, обтяженi далеким мiсяцем i близькою печаллю.
   - От i згада╨мо, як нам було на Шипцi воювати з турками. - I  замугикав
собi: "А за нами татари, як тi чорнi хмари, а за нами турки,  як  iз  неба
кульки..."
   - Ви ще й голос ма╨те! - здивувалась Василина.
   - А чого ж менi не мати його, коли довкiль степ i небо, лiс i небо?  От
рокiв тiльки жаль, що вже пiдкотились пiд небо. Не знаючи, чим  заспоко©ти
старого, Василина подала йому
   кiлька зв'язаних пучкiв калини, на яких повиступали скалочки морозу.
   - Ось вам вiд Оксани.
   Старий пiднiс дарунок до обличчя.
   - I калини жаль... Як там Оксана?  \  -  Така  ж  гарна,  нiби  весняна
година. А теж за чоловiком . журиться. - I  стишила  голос:  -  Ваш  Семен
чогось хоче сколупнути його.
   - Тупоум вiн. Уже й вирiс, та  розуму  не  винiс.  Тяжко  бува╨  людинi
дорости до людини...
   Попiд спiвучими очеретами вони ввiйшли в садок,  де  мiж  тiнями  дерев
блакитне димилися i зблискували промерзлi мiсячнi ополонки.
   - Гов-гов! - побачив ©х  дiд  Корнiй,  пiдвiв  угору  свою  яничарку  i
стрельнув у Мороз, щоб вiн не морозив нi жита, нi . пшеницi,  нi  цвiту  в
садах. Коли наляканий Мороз побiг у | далину, дiд Корнiй по-молодечи пiшов
назустрiч Мирону й Василинi.
   - З святим вечором, гренадьоре! - i вiдчинив ворота.
   - З святим,  дзвонарю!  Щось  я  сьогоднi  тво©х  дзвонiв  не  чув.  На
довгастому обличчi Корнiя ожили застоянi зморшки:
   - Бо недоумкуватий панотець скинув мене з служби.
   - Жарту╨ш? - не повiрив Мирон.
   - Правду кажу.
   - Чим же ти не вгодив йому?
   Старий  дзвонар  привiтно  усмiхнувся  в  грубезнi  вуса,  поверх  яких
поблискувала наморозь:
   - Оце ж пiд Новий рiк, коли люди збиралися на збори, я й ударив  у  всi
дзвони "Iнтернацiонал". Кажуть, славно вийшло, а  попа  мало  родимець  не
вхопив. Забаг, щоб перепросив його, а я теж  затявся,  i  тепер  у  дзвони
калата╨ Милентiй, якому ведмiдь на вухо наступив.
   Мирон засмiявся, почоломкався з  Корнi╨м,  поторсав  його  задубiлу  на
холодi кирею i враз насторожився:
   - Ще чиясь добра душа прибива╨ться до нас.
   З прошито© мiсячнимм снуванням вечорини, нiби з казки, летiв  гривастий
кiнь, пiд його копитами м'яко стугонiла  й  вибухала  блакитнивими  кущами
дорога.
   - Хто ж це може бути? - сам себе запитав Корнiй, пильно придивляючись i
до коня, i до крилчатих сапчат. Та ось вони порiвнялись iз ворiтьми,  i  з
них проворно скочив невисокий кремезний чоловiк, що зразу ж чимось  нагаду
ва а гриба-боровика.
   - Михайло! Михайло Чигирин! - здивовано вирвалось  у  дiда  Корнiя.  "I
чого б це колишньому партизану, що живе на  краю  району,  в  такий  вечiр
прибитись до нас?"
   - Пiзнали? - нiби диву╨ться Чигирин i вiта╨ться з усiма.
   - Тебе та що но пiзнати. Куди ж проти ночi зiбрався?
   - До вас, дiду Корпiю. Старий засмiявся:
   - Вези вiзок, а ми послуха╨м.
   - Таки справдi до вас, - i почав стирати паморозь з вусiв i борiдки.
   Тепер дiд Корнiй занепоко©вся,  бо  не  раз  його  брали  в  iншi  села
дзвонити за упокiй:
   - Щось трапилось у вас?
   - Таки трапилось, - бiлозубе посмiхнувся Чигирин. - Оце ж пiд Новий рiк
iду я з жiнкою до свого друга-партизана,  аж  раптом  чую  далекi  дзвони.
Зупинився i сам собi не вiрю: так вони  славно  виграють  "Iнтернацiонал"!
Скинув я шапку, а душу аж пiдмива╨ святковiсть. Думав:  це  артисти  якiсь
при©хали та й задзвонили отак. Аж потiм дiзнався, що це ви,  дiду  Корнiю.
То приймiть вiд мене подаруночок, - вiн вийняв з  кишенi  кожуха  шерстянi
рукавицi й простяг старому. - Це щоб руки бiля дзвонiв не мерзли.
   - Спасибi, Михаиле, - знiяковiв дiд Корнiй. - От i маю перший подарунок
вiд партiйного чоловiка.
   - Ходiмо ж до хати, - торкнувся Мирон руки Чигирина.
   - Спасибi. Я зараз же додому. А по цiй мовi бувайте здоровi. -  Чигирин
вклонився усiм, скочив на санчата, i кiнь зразу ж понiс його  у  синьоцвiт
вечорiти.
   - Дива, - тiльки й мiг сказати дiд Корнiй, а далi,  коли  кiнь  i  сани
почали зникати за пагорбами, махнув обважнiлими руками i заспiвав:

   Ой там за горою та за кам'яного...

   Василина вiдразу пiдхопила:

   Ой там виходило та три товаришi,
   Що перший товариш - ясне сонце,
   А другий товариш - ясен мiсяць.

   I тут Мирон побачив на вiях притихлого Корнiя сльози.
   - Чого ти? - затривожився чоловiк. - Молодiсть, Шипку згадав?
   - Та... - скривився старий дзвонар.
   - Кажи, Корнiю.
   - Що ж казати? - потуманiли очi старого. - Вже й лiспi вивести не  можу
- вже лiта й голос вiдiбрали.
   - То ви за голосом тужите?  -  здивувалась  Василипа.  -  Нiколи  б  не
подумала.
   - Замолоду багато про що не думають. Он який голос ма╨ Миронiв син,  та
не спiва╨, - ©сть ним людей, а це вже й за агронома взявся...
   З молодим агрономом Семен нiяк не мiг порозумiтися i потайки почав йому
копати яму. Та несподiвано коса наскочила на камiнь,  а  тут  iще  Ярослав
прочув, як у громадянську вiйну колобродив  Магазаник  у  державнiй  вартi
його свiтлостi гетьмана Скоропадського. Пота╨мне мало стати  явним.  Тепер
уже загримiло не над Ярославом, а над головою Магазаника; вiд того  грому,
дивися, i лiси не врятують, куди забрався Семен, щоб у свою волю орудувати
сокирою в дiбровах, плугом на зрубах, косою на галявинках.  За  ушахроване
добро вiн i за©вся з Ярославом, думав, що виживе його з села. Та не вижив.
То треба було ще щось робити, бо хiба зпа╨ чоловiк, на якiй  стежцi  життя
стрiнеться зi смертю?
   Як воно далi було - про це вiда╨ тiльки грозова нiч,  але  вона  ще  не
навчилася стояти свiдком на судi...
   Лiта нiколи не повертаються до людини, а людина завжди поверта╨ться  до
сво©х лiт, i минувшина вже так пiдiйшла до нього, що, здавалось, простягни
руку - i доторкнешся до не© та й впишеш у письмо, про яке не раз  думалось
Данилу.
   - Крийок-крок, крийок-крок! - знову подав голос погонич,  а  з  глибини
болота ледь-ледь долинула срiбна  сурма  журавля.  Був  собi  журавель  та
журавка...



   III

   Минув рiк, як не стало Ярослава. Ох, яким довгим був той рiк для Оксани
i... Семена Магазаника. Вдову сушило горе, лiсника - страх. Бо  хто  зна╨,
чим може обернутися пота╨мний  людський  поголос:  вiзьмуть  i  скинуть  з
лiсника. То що вiн робитиме  без  сво©х  угiдь,  без  приховано©  в  лiсах
худоби, без пасiки? От хоч карай, вiн зараз  не  скаже,  скiльки  в  нього
свиней: як подалися  навеснi  в  нетрi,  то  тiльки  пiсля  першого  снiгу
прийдуть iз приплодом. Хай там  хтось  пережива╨  труднощi  росту,  а  вiн
обiйдеться без них. У лiсах розкiш  живностi  i  йому.  Тiльки  як  на  цi
гаразди потрiбна толкова i при здоров'© господиня. I вiн частiше й частiше
крутився думками бiля Оксавиного двору й Оксаниних рук; така  за  виграшки
всяке дiлечко переробить,  та  й  красу  ©©  не  змило  горе,  тiльки  очi
притемнились. Пройшло горе серцем i вгнiздилось журбою в  очах.  Весiллям,
перезвою, любощами треба виганяти журбу, бо iнакше i вiк пiде за водою  та
сльозою...
   ╙дине, що давало якесь забуття чи розраду Оксанi, - це дiти й робота. I
вдова чманiла в роботi - вiд рання й до  смеркання,  вiд  смеркання  й  до
опiвнiчно© години.
   - Пiдвередишся, несамовита, - гримала на не© тiтка  Марина,  що  iнколи
заскакувала в присiлок зi сво©ми фарбами у вицвiлiй  хустинi.  Певне,  вiд
тих фарб у жiнки й очi були рiзними.
   - Навряд чи пiдвереджусь, - вдова пiдводила осiннi  вi©  на  татарський
брiд, виглядаючи з нього вже не мужа, а сина, що хлюпався на  тому  самому
човнi, в якому куля пiдрiзала Ярослава.
   Цей човен довго лежав на подвiр'©, у розщелинах його  встигла  вирости,
вмерти i знов зазеленiти трава. У повiнь Володимир попрохав матiр:
   - Зiпхнемо його па воду.
   - Для чого? - з болем спитала вдова, оглядаючи човсп. Вона пам'ятала що
ту вербу, з яко© робили його. I,  певне,  недоплаканi  сльози  тi╨©  верби
тихцем виплаку╨ сама.
   - Треба ж, мамо, комусь плавати на ньому, - розважливо вiдповiло  дитя.
- А я старшенький у вас.
   I так вiн сказав оце "старшенький", що всi ©© заборони перегорiли.
   - Ти хоч умi╨ш веслувати?
   - То чому пi? - повеселiшав хлопець i вдячно глкпув на  матiр.  -  Я  й
Миколку гукну!
   - Ой, спочатку сам, - у ваганнi вiдчинила ворота, поглянула на брiд,  у
якому тепер по шию, по пояс, по колiна  стояли  верби  i  не  журились,  а
висяювали жовтими вогниками цвiту. Цвiла i та верба, пiд якою вона не  раз
стрiчалася з Ярославом. Верба ще бiльше постарiла, зараз у ©© дуплi нурту╨
вода, а на вершечку веселкою гра╨ сиворакпга.
   "Це синiй птах щастя", - не раз казав Ярослав. "Тiльки ж  де  воно,  те
щастя?  Хiба  що  це?"  -  задумливо  поглянула   на   Володимира,   якому
нетерпеливилося бiля човна. А ось до нього i  Миколка  бiжить,  трима╨ться
рукою за шлейку вiд штаненят i аж висяю╨ - здогадався, що  мати  дозволила
човен спустити.
   - От добре, Володю, що ми по©демо!
   - Хто по©де, а хто на березi зостанеться, - хмикнув старшенький.
   - Це ж як? - занепоко©вся Миколка,  глипнув  синьоцвiтом  на  маму,  на
Володимира й знов на маму.
   - Бо тебе не пустять.
   - Мамо!.. - вола╨ благанням усе ╨ство хлопчика.
   - Не мамкай, ще малий! - гримнула на сина, хоча й  жаль  було  його.  -
Бачиш: грають води, як Дуна©...
   I тодi образа й не дитяча упертiсть обвели Миколчин вид,  вже  спiдлоба
вiн поглянув на матiр:
   - Як не пустите на сво╨му човнi, сяду на чужий,
   - Ти що мелеш, марудо?! - скрикнула Оксана.
   - Що чу╨те, - про всяк випадок трохи позадкував хлопець. - Нiби ми  вже
з Володимиром не ©здили на чужих човнах. То пустiть...
   Можна було б ще гримнути чи настрахати, але вона вже запитала i себе, i
дiтей:
   - Що ж менi робити з вами, непослухами?
   - Пустiть, мамо! - повеселiшав Миколка. Вони втрьох поволi  зiпхнули  у
брiд човна.
   - Ти ж обережно, сину, бо вода бистрить, - наказала Володимиру. - Може,
я з вами по©ду?
   - Не треба, хлопцi будуть насмiхатися, - та  й  вiдiпхнувся  веслом  од
берега. I хоч затяжким було для нього весло, але в  очах,  як  i  Миколка,
тримав цiлi броди синьо© радостi... Чому ©©  так  мало  ма╨  людина  пiсля
дитинства? Ох, дiти, дiти, хоч би вам свiтило сонце...
   Притулившись  до  верби  з  пiдмитим  корiнням,  вона  довго-довго   не
вiдходила вiд татарського броду. Пе тiльки човен iз дiтьми  похитувався  у
©© приiмлоних очах, а проходили недавнi видiння  i  сива  давнина  ще  вiд
ординських часiв, про якi читала  та  не  раз  чула  вiд  старих  людей  i
Ярослава. Час налягав на не©, охоплював ©© душу, охоплював усе  довкола...
То  вона  тiкала  вiд  ординцiв  у  гиблi  болота,  що  вiдкочувались   от
татарського броду, i над нею хижо свистiв аркан, то ©©  гнали  людолови  в
неволю, як гнали по жерницi скручений прокислим ремiнням ясир.
   А жерниця ноги коле,
   Чорну кровцю пролива╨,
   Чорний ворон залiта╨,
   Тую кровцю попива╨.
   Це ж усе було! Це ж усе було! Та  й  досi,  зда╨ться,  не  перетопилася
крига дико© злоби, ще й досi на серцях нароста╨ дике м'ясо.
   - О, нарештi твiй голос почула, -  пiдiйшла  до  не©  тiтка  Марина.  -
Тiльки нащо ти про чорного ворона? Цур йому. А я оце урвала часинку - хочу
твою хатину сво©м квiтом змалювати, - гойднула вузликом,  у  якому  лежали
порошки друшпану.
   - Малюйте, тiточко. I де у вас той цвiт береться?
   - З голови, Оксано. В мiзку й добра думка цвiте, i гидомирство сну╨. Це
вже хто якi мiзки ма╨. Може, я тобi на стiнi зокола соняшники намалюю?
   - Та нi, вони, живi, по всьому городу виглядають мене.
   - А до мене в Копайгородок Магазаник верхи  при©жджав.  -  Марина  щось
згадала, засмiялася. - У святешне вибрався, а чоботи змастив вовчим ло╨м.
   - Це ж для чого?
   - Щоб собаки розбiгались по закутках. При©хав  навiть  з  подарунком  -
в'язку сухих грибiв привiз. Усе розпитував про тебе  i  все  хвалив  тебе.
Просив, щоб я йому розмалювала хату;  потiм,  уже  в  себе,  сам  вiддiляв
жовтки вiд бiлкiв на фарби i знову розпитував про тебе.
   - Хай його лиха година розпиту╨.
   - Та вона обмина╨ його. Розкошу╨ в лiсництвi чоловiк, як пампух в олi©.
У нього ж так: державi краплю, собi  кварту...  А  ти  ж  як  восковi╨ш  з
дiтьми? Це й хату присiшками пiдпира╨ш?
   - Коли треба, й плечем пiдiпру, а не зледащiю, - вiдповiла на те,  чого
не доказала тiтка Марина.
   Стояла тиха, ласкава година, коли вже вiястий липень поскладав  сiно  в
копицi i думав собi про те, що з недiлi треба складати в  полукiпки  жито.
Думала про це й Оксана, йдучи з меншеньким додому.  Вiн  руками  перебирав
стебла пшеницi, у яку вже ввiйшла золотiнь, жебонiв, що  Володимир  з  них
виплете йому бриля, i мав собi вiд цього дитячу втiху. Отак  вони  прийшли
додому  пiд  сяйво  соняшникiв  i  рутбокi©,  якi  так  любив  Ярослав.  З
татарського броду озивалися кулички й дитячi голоси.  Вона  раз  i  вдруге
гукнула Володимира, i вiп  хутенько  прибiг  до  не©,  повис  на  воротях,
чорний, мов галченя. Як це в нього й очi не потемнiли?
   - Чого вам, мамо?
   - Чи но пора вечеряти?
   - Я ще трохи побуду з хлопцями на човнi.
   - Не набрьохався за цiлий день?
   - Ще нi.
   - Тiльки ж не барись.
   - Я скоро, мамо, - скрипнув ворiтьми та й бiгцем до броду, до  посвисту
куликiв, до смiху свого товариства.
   А у хвiртку, подзвонюючи ключами, вже шелепа╨  Семен  Магазаник,  несе,
погойдуючись, святешний залежаний одяг, святешне лице-i шельмуватi очi.
   - Добридень, вродливице, добридень, - пiдкошу╨ сво╨ю вузлатою тiнню  ©©
ноги.
   Оксана здригнулась, вiдiйшла вiд чужо© тiнi пiд захист соняшникiв, вони
сонцями лягли на ©© плечi, освiтили присмучену вдовину вроду.
   - Драстуйте, дядьку.
   - Який я тобi дядько?  -  Магазаник  заморгав  вiями  i  вусами,  а  на
жорнуватому обличчi викруглилось невдоволення. - Коли чоловiк  старший  за
жiнку на якийсь там десяток з хвостиком, то це ще нiякий не  дядько.  А  я
оце твого старшенького бачив на човнi.
   Оксана поклала руку на соняшника, що хилився од ваги сво©х дiток.
   - На тому самому, на якому вбили Ярослава. Тепер здригнувся лiсник,  та
одразу святешне обличчя вмочив у спiвчуття:
   - Не треба, Оксано, не треба. Мертвим - спокiй, з живим  -  життя,  яке
вже воно не е. Ох,  i  гарнi  в  тебе  соняшники,  такi  рву  питчастi!  -
прицiню╨ться то до соняшникiв,  то  до  вiй  чарiвницi,  що  пригашують  i
пригасити не можуть синiй смуток рокiв.
   - Це Ярославовi соняшники. Йому саджу.  На  очницi  Магазаника  натекла
пiвмряка.
   - I знову ж надаремно. Йому в раю святi садять рiзне зiлля, хоча  й  не
вiрив чоловiк у рай, - лiсник пригнувся, зробив пальцями  "козу"  Миколцi,
та дитя не засмiялось, а насупилось i позадкувало вiд дядька. - Важко тобi
самiй з двома?.. Не кажи й не .iвдвори, бо сам  знаю:  до  всього  чоловiк
звикне, тiльки не до бiди. Це треба стати i  орачем,  i  сiячем,  i  город
упорати, i зварити, i спекти, i обшити,  i  обiпрати,  i  хату,  i  корову
доглянути, i дiтям дати толк. За  таким  клопотарством  i  лiта,  i  брови
зiв'януть.
   - Коли це ви, дядьку, таким жалiсливим стали?
   - О, знову "дядьку"! Вiд цього на душi може нахмаритись i загримiти,  -
забряжчав комiрпицькпми ключами, що висiли на чорному чересi. - А менi так
би хотiлося, - нагадав  давнi  слова  Ярослава,  -  щоб  i  в  тво©х  очах
прокинулись зорi!
   - Вiд чого ж вони прокинуться?!  -  мало  не  зойкнула  вдова,  i  отой
нередвечоровий туман, що проростав над татарським бродом, затуманив ©©.
   - Ти не галакай, - скрадливо озирнувся Магазаник: чи не почув ©х  хтось
iз вулицi. - Ось пiдемо до хати, сядемо рядком та й поговоримо ладком.
   - У мене нема часу на посиденьки.
   - А ти без гордування знайди, - стишив голос Магазаник. - Не пошкоду╨ш,
- i знову забряжчав ключами. - Я тобi  по-добросусiдському  сказав:  живий
ма╨ думати тiльки про живе. У тебе е дво╨ дiтей, у мене - один  Стьопочка.
У тебе в врода на лицi, у мене ╨ лiй у головi, то й  по╨дна╨мось  собi.  Я
тебе, повiр, мов княгиньку, жалуватиму, якщо ти будеш мене шанувати. От за
цим i прийшов до тебе. Я довго чекав, поки ти станеш удовою.
   На Оксану одночасно, мов заметiль, обвалились давня дiвоча нiч любовi i
оцей призахiдний день удовино© печалi. То давн╨  було  недосяжним,  а  це,
призахiдне, - гидо мирним.
   - Дядьку, як вам не соромно таке страмовище варнякати?!
   - Яке ж це страмовище? - ворухнув мискуватими плечима. -  Це  житейське
дiло, щоб разом бiду долати, бо нарiзно бiду й грiм не вб'╨. Хiба тобi  не
остогидла самотня хата, самотня постiль?
   - У вас, дядьку, вже на головi гуля╨ бiлий цвiт, а ви з  жениханням!  -
притулила до себе меншенького. - Вiд вашо© мови й святi  соняшники  можуть
стати грiшними. Гетьте!
   Вiдмова обурила Магазаника, i голос його поважчав:
   - Ти не проганяй мене, я не прийшов тво© соняшники красти. Я  хотiв  iз
цього подвiр'я викрасти вдовинi нестатки, а ти в крик. I чого? Чека╨ш, щоб
хтось лихо в торбi чи мiшку принiс? Краще  подумай  головою  i  завтрашнiм
днем, бо ж бачиш, який тепер сутуж, навiть на хлiб.
   - Гетьте!
   У зелених очах Магазаника злобою зацвiв пiщаник,  одначе  стримав  себе
чоловiк.
   - Чого ти вхопилась за це "гетьте", як за батiг? Чим  я  тебе  зобидив?
Сво╨ю любов'ю?
   - Киньте, дядьку. З грiшно© душi не проросте свята любов.
   - Ох i вiдьмочка  ти!  Уста,  мов  пуп'янок,  ма╨ш,  а  з  уст  камiння
жбурля╨ш, - сказав сумовито, бо мав справжнiй бiль од цi╨© краси.  Хоч  би
на яку часину зглянулась вона на нього - i то було б щастя... Сьогоднi  не
витанцювалось, та ╨ ще в бога днi: як нe вишло тепер, внидо в четвер. А як
i в четвер по вийде, псе одно з цього сватання вiн ма╨ якийсь зиск: зараз,
коли освiдчився, Оксана вже нiяк не зможе подумати, що  вiн  причетний  до
вбивства Ярослава. Он воно як! Старого вовка за хвiст не впiйма╨ш.
   Та й пiшов похнюплено у лiси, до сво©х  свиней,  до  сво©х  копрiв,  до
сво©х бджiл, що на спiвучих крилах несли йому статки й пошану, бо  кращого
меду не було в цiлiй окрузi, про це й потрiбне начальство говорило,  якому
лiсник  не  скупився  завезти  духмяпий  липець  у  свiженьких  вiдеркових
липiвках. От усе гаразд у нього, тiльки нема╨ господинi в хатi, бо  що  тi
поденщицi, якi приходять до нього? А Оксана йому  б  i  красу  принесла  в
оселю, i все дiлечко переробила б.  I  чого  вона  закомизилась  на  сво©х
злиднях? Чи хоче, як у молодостi, чути бiля вуха солодкi слова про  любов?
Так для чого на це марнувати час людям, якi вже знають, що таке  спiлка  -
чоловiк i жiнка? Ну, не пiдбив вiн ©© сьогоднi, пiдiб'╨ завтра.  Землю  не
пiдманиш, а людину можна.
   Бiля татарського броду вiн зустрiвся з  дебелим  Стахом,  покосував  на
його м'язи, що горнятами ворушились на руках.
   - З такою б силою лiс корчувати. Ходи, сiромахо,  до  мене  робити.  Не
пожалi╨ш.
   - Почекаю, дядьку.
   - Дума╨ш, у мо©х лiсах заробiток менший, анiж у смолокурнi?
   - Та нi - бiльший.
   - То бери свою годовщину - та й на мо© зруби i облоги.
   - Боюся такого давця.
   - Хоч скажи, чого?
   - У вас, пробачте, дядьку, я знову наймитом пiд'яремним стану, а я хочу
ближче до людини. Тому й записався в  соз.  Отам  i  почну  глибити  свого
плуга.
   - Ох i розумнi та доброчеснi ви поробились. Перемiни сорочки не ма╨ш, а
норов показу╨ш. Чого це ти в присiлок чимчику╨ш?
   - До Оксани.
   - А це яким робом до Оксани? - здивувався, занепоко©вся лiсник. - Може,
свататися?
   - Та що ви! - У великих сiрих очах парубка прокинувся Сум. - У сiльраду
чогось викликають Оксану. , ' - Чи не за борги?
   Стах зневажливо махнув рукою:
   У вашiй головi тiльки борги та проценти  ворушаться.  Якi  проценти?  -
наворохобився  Магазаник  село  не  зна╨,  як  ви  навчилися  лихвити?   -
неприязiго парубок i пiшов у присiлок.
   перевiв розтривожений погляд на татарський брiд, де понувала на  човнах
малеча.
   - Но плач, бiдолашна,  -  впритул  пiдiйшов  до  по©  Магазаиик,  почав
витирати ©© сльози, що просочилися мiж пальцями, а потiм злегка  пригорнув
жiнку, заворкотiв ©й у вухо спiвчуття:
   - Безщасниця ти моя, безщасниця...
   I сталося диво: вдова не вирвалась iз його обiймiв, не вдарила його  по
руках, не вивiльнилась, коли вiн почав  ©©  цiлувати.  Чи  обайдужiла,  чи
забулась вона?
   Трiснув,  зiтхнув  i  погас  недогарок  свiчечки.  Магазаник   щiльнiше
притулив до себе жiнку, поцiлував ©© брови, вiд яких теж вiяло ромашкою  i
житом. I знову вдова нiчого. Тодi, вiрячи й  не  вiрячи  у  сво╨  чоловiче
щастя, вiн обережно пiдвiв ©©  до  постелi,  Незрозумiла  й  жадана,  вона
мовчки лягла бiля нього, i вiн припав головою до ©© вистиглих  персiв,  що
чекали дитини, а дочекалися полюбовника.
   Вiн не пам'ятав, як провалився у п'янкiсть  снiв,  що  гудiли  йому  по
всьому тiлi, а прокинувся од невтiшного жiночого плачу, Сiвши на  постелi,
перелякано запитав:
   - Чого ти, Василинко? Чого? - i потягнувся до не©.
   - Пропав мiй вiк, ой, пропав... - голосила вона, стоячи бiля лiжка.
   - Чого ж вiн пропав? - почав заспокоювати ©© руками й поцiлунками.
   - Бо я вже не жiнка, а полюбовниця. Будьте проклятi ви всi, ненаситцi?
   - А полюбовницi - хiба не жiнки? ©х i царi, i  королi  шанували,  -  не
знайшов кращо© вiдповiдi, пригорнув Василину, а вона його люто вдарила  по
руцi.
   - От цього вже не треба, - посмiхнувся ©й, бо не вiдчував у тiлi  болю,
а тiльки хвилi любощiв i втоми.
   - Таки не треба, - погодилась вона i поклала його руку на вогкi од слiз
груди.
   Вiн, знову хмелiючи, потягнувся до них.
   - Лягай, Василинко. Ще не свiта╨...
   - Тепер менi все одно, - тугою i прощанням iз чимось  дорогим  для  не©
безнадiйно зiтхнула вона.
   А з лiсу негадане долинув чийсь голос любовi:

   Та мала нiчка-петрiвочка,
   Не виспалась наша дiвочка...



   IV

   Iще  для  когось  пролетiв,  а  комусь  вiдсочився  рiк,   i   посивiла
матiр-земля, мружачись пiд метелицями, вже думала про березень.
   На Подiллi майже нiколи на Петра Вериги не розбиваються  криги.  У  нас
криги розбива╨ блакитноокий березень. Спочатку вiн  парубку╨  по  лiсах  -
видобува╨ з-пiд снiгу ще нерозщiбнутi нiдснiжники, потiм розморожу╨ сiк  у
березi i, коли вона блисне щасною сльозою, йде на рiчки й озера.  Тодi  на
прогнутих плесах починають свiтити  вимо©ни  i  прокидаються  льодоколи  -
поведуть сво©ми срiбними смичками, i вже тiльки прислухайся - над берегами
й за  берегами  здиблю╨ться  бентежний  передзвiн,  а  в  берегах  шипить,
гуркоче, шаленi╨ крига i радiсно зiтха╨ вивiльнена хвиля. Як ©й любо пiсля
теменi заграти сонцем та вдарити в бубни примкнутих човнiв, щоб пiдскочили
вони вгору, рвонули сво© кайдани та згадали  воленьку-волю,  i  купальськi
вечори, i сяйво юних очей iз тих вечорiв.
   Пройшовся березень з пiдснiжником на шапцi i над татарським  бродом,  i
пiд його ходою вибухнули криги, зослiпу  посунули  одна  на  одну,  та  на
корiння  яворове,  та  на  м'який,  з  червонолозом  берег,  вiн   закипiв
шумовинням, накостричився вирваним татарським  зiллям,  що  нiжно  запахло
торiшнiм лiтом. А до гомону рiчки при╨дну╨ться дитячий гомiн, бо скресання
крити завжди свято для дiтвори i тривога для  матерiв:  скiльки  не  кажи,
скiльки не грози, а  неодмiнно  ж  якийсь  отряха  захоче  прокататись  на
крижинi. Ось i зараз знайшовся такий шибайголова: осiдлав крижину,  широко
розставив ноги й, осяяний заздрiсними поглядами дiтвори,  кружля╨-пливе  в
березневi свiти,  в  оте  фiалкове  марево  веснування,  що  тремтить  пад
деревами i завжди трима╨ в собi бентежну принаду.  То  хiба,  глянувши  на
такого одчайдуха, не засверблять ще  в  когось  ноги?  Он  уже  й  Океании
Володимир збива╨ шапку набакир i схиля╨ться до брата:
   - Миколко, ти ж будь менi молодцем!
   Миколка одразу  насторожу╨ться,  непевно  блиска╨  синiм  цвiтом  з-пiд
заячо© шапки: вiн добре зна╨ - коли йому говорять бути  молодцем,  то  вже
треба залишатись самому.
   - А ти ж куди, Володимире? - Мале тоскно  дивиться  на  стар.шого,  але
трима╨ себе молодцем.
   - А я сюди, туди, он куди  -  на  всi  нашi  броди!  -  безжурно  махав
уважистою вербовою палицею на здиблену рiчку.
   - На кригу?! - жаха╨ться Миколка.
   - Еге ж.
   - He треба, Володимире, - кривиться Миколка й забував, що вiн молодець.
   - О, ти ще зараз почнеш квасити кислицi, - набурмосився старшенький  па
меншенького i рвучко одвернувся вiд нього.
   Це одразу дi╨ на Миколку, бо вiн нiколи не був ревою i  не  любить,  як
вiд нього вiдверта╨ться Володимир.
   - Володю, а як мама взна╨? - косу╨ синiм оком на оселю. - Ох,  перепаде
на бублики й тобi, й менi.
   - Та звiдки вона взна╨? Ти ж не скажеш ©й?
   - Нi, не скажу, - тоскно мовить Миколка i не знав, чим утримати  брата.
- Але ти краще не ©дь на кризi, бо ще води в чоботи набереш.
   - Тая ж сьогоднi змазав чоботи березовим дьогтем. Ось бачиш?
   - Бачу, - хлопченя зажурено дивиться не на чоботи, а на шал крижин.
   - Ти не бiйся, - заспокою╨ його Володимир. - Як пiдбiльша╨ш, сам по©деш
на кризi.
   - Я й зараз по©хав би з тобою.
   - Зараз не можна. Ще треба пiдрости.
   - То й ти не ©дь.
   - Я тiльки трошечки-трошечки, понад самим берегом, а ти подивись, як  у
березi Гримич верборуб чинить.
   Миколка прислуха╨ться до  передзвону  сокири,  що  тне  вербовi  гiлки,
мовчить, дума╨. I пiдбiльшати йому хочеться, i за брата страшно, i собi на
кригу кортить. Воно б i нiчого проплисти вiд броду до  броду,  аби  тiльки
чогось iз крижиною не трапилось та мама не дiзналась, бо тодi однi╨ю рукою
буде хапатись за вiника, а другою за серце.
   - То я йтиму за тобою понад берегом.
   - От i добре! - щирить Володимир зуби.
   Тепер усi страхи тiкають од Миколки, i вiн знову ста╨  молодцем,  трохи
набакир збива╨ шапку, щоб бути бiльше схожим на  брата,  i  навiть  бачить
себе на крижинi, бо хiба вiн гiрший за iнших?
   А Володимир з вербовою палицею в руках уже заходить у нашумовану воду й
так придивля╨ться до крижин, мов щось вичиту╨  з  них.  Ось  оця,  либонь,
замала, ця нiби ма╨ трiщину, а ось ця саме враз. Спираючись  обома  руками
на палицю, вiн злiтав вгору й легко спуска╨ться на  крижину,  нахиля╨  ©©,
ляка╨ться, але одразу ж радi╨ - крижина вирiвню╨ться i солодко  озива╨ться
у ногах i пiд ногами весняним клекотом.
   - О! - радiсно вигуку╨ Миколка з берега й жалку╨, що вiн ще маленький.
   Володимир показу╨ братове  кiнчик  язика,  маха╨  палицею  i  гордовито
огляда╨ прибережжя, що потроху вiдплива╨ й вiдплива╨ вiд цього.
   - Ти ж, Володю, тримайся берега! - гука╨  Миколка,  бiжить  за  кригою,
розсовуючи шапкою i руками червонолiз, що пiдсвiчу╨ його срiбними, з росою
котиками.
   - От нема кому бити шибеника! - чу╨ Миколка огуду  па  брата,  в  думцi
заперечу╨ ©©, хоче заперечити й словом, але в цей час  чоботом  чiпля╨ться
за кореневище й пада╨ на червонолiз, на срiбнi котики, що й узимку  тiшать
©хню тiняву оселю.
   Коли Миколка зводиться на ноги,  вiн  уже  бачить  Володимира  не  бiля
берега, а посеред броду, де крижини труться  одна  об  одну,  мов  риба  в
нерест.
   - Володю! - розпачливо кричить Миколка, скида╨ з голови свого  зайця  й
маха╨ ним. Вiтер пiдiйма╨  вiхтик  золотистого  чубика  -  вiн  теж  кличе
Володимира на берег.
   Та старшенький, мабуть, тепер i не почув  Миколчиного  голосу,  бо  ма╨
собi роботу - вiдбива╨ться i вiдбива╨ться вiд осоружних крижин, що  так  i
норовлять пiдбити його. I таки пiдтинають. Миколка цiпенi╨ вiд  страху,  а
Володимир  зi  сво╨©,  вже  нахилено©,   крижини   перескочив   на   iншу,
посковзнувся, упав на колiно, але одразу ж i пiдвiвся.
   Тепер  на  берег,  ближче  до  Володимира,  збiгаються  всi,  немов  на
солонище, махають руками, кричать, радять, як вибратися з  халепи.  Тiльки
Миколка нерухомо сто©ть бiля сво╨© заячо© шапки, що впала  до  нiг,  i  не
зводить погляду з братика. I раптом сталося щось страшне:  якась  невидима
крижина спiднизу вдарила Володимирову,  розколола  ©©  навпiл,  i  хлопчак
поплавком пiшов у воду, на якiй одразу  спливли  вербова  палиця  i  заяча
шапка.
   - Утонув! - лячно скрикнув хтось на березi, а Миколка заголосив.
   Та Володимир не втонув: мiж крижинами показалася  голова,  а  з  берега
хтось кинувся у воду й крикнув:
   - Тримайся, Володимире! Тримайся!
   I хлопчак тримався, вчепившись пальцями в  крижину.  Вiн  кiлька  разiв
намагався вилiзти на не©,  але  вона  ставала  сторч,  i  Володимир  почав
захлинатися.
   -  Тримайся,  хлопче!  -  пiдбадьорю╨  його  плавець,  маневруючи   мiж
крижинами.
   - Я тримаюсь... - уже не чуючи пальцiв, насилу вичавлю╨ хлопчак.
   - Ти ж у ммене козак! -  пiдбадьорю╨  його  i  голосом,  i  очима  Стах
Артеменко. Вiн через якусь хвилю вiддира╨ хлопчака вiд  криги  i  серйозно
пита╨: - Змок?
   Оце завжди старшi  щось,  як  Iз  кiлочка,  зморозять  меншим,  тому  й
Володимир так само вiдповiда╨:
   - Змок, але в чоботи води не набрав.
   - Ох i брехунець же ти, - посмiха╨ться посинiлими  вустами  Стах  та  й
гребеться до берега, який тепер став таким принадним i дорогим. Як  би  це
добре було добратись до нього, забiгти в хатину  та  на  пiч  i  щоб  мати
нiчогiсiнько не взнала. Та, напевне, пюди геть усе розкажуть  ©й,  а  тодi
без голосiння i слiз не обiйдеться.
   - Ой дядьку Сташе, у вас кров iз обличчя йде.
   - Це дурна крижина пошкрябала, - захищав плечем вiд крижин дитину.
   Вони вибираються на берег, до них першим кида╨ться заплаканий  Миколка,
а вже вiд присiлка, надломлюючись, бiжить Оксана, бiжить,  зупиня╨ться  i,
не витираючи слiз, знову бiжить. I тепер Володимировi не жаль себе, тiльки
мами жаль. Ось вона, блiда, постарiла, зупиня╨ться проти них трьох i знову
ж, як тiльки дорослi можуть, пита╨ться не голосом, а розпукою:
   - Живий?
   Кому ж не видно, що вiн живий? А от питають про  таке.  Не  дочекавшися
вiдповiдi, мати охоплю╨ руками, притуля╨ до себе й так тисне, що на  ньому
живкотить одяг.
   - Мамо, ви не плачте, бо й  я  зараз  почну  плакати,  -  кривить  уста
Володимир. - Це мене дядько Стах витягнув, а його крига пошкрябала.
   - Ой Сташе, - схиля╨ться головою до хлопця, а вiн нiяково пiдтриму╨  ©©
руками.
   - Таки не плач, Оксано. Як обдуримо кашель, то все й минеться.
   - То не я, то моя доля плаче, - поглянула болем, вдячнiстю  й  сльозами
на Стаха, а сина запитала: - Що б я, шибенику, робила  .без  тебе?  Скажи,
що?
   - Хiба я знаю? - жалiсно вiдповiв Володимир, бо  мати  завжди  знайдуть
таке, щоб розжалобити.
   - Ой, скорiше, скорiше додому! - тернувши пальцями по очах,  захапалась
Оксана. - I всi зараз же менi на пiч.
   - А я, мамо, в переляку ©сти захотiв, - шепнув Володимир, щоб задобрити
©©.
   - Горенько ти мо╨, - трохи розпогодилась мати,  поцiлувала  його  та  й
побiгла зi сво©ми болями i згадками вiд осоружного броду.
   Вдома Оксана загнала Стаха й Володимира  на  простору  пiч,  кинула  ©м
бiлизну переодягтися, потiм напо©ла ча╨м з малиною i суницями, нагодувала,
вклала спати Миколку та й взялася за мокру одежу.
   - А ци що в  тобе?  -  здивовано  спатала  Стаха,  розглядаючи  так-сяк
стягнутий нитками шматок рибальсько© сiтки.
   - Отаку маю собi нижню сорочку, - посмiхнувся Стах. -  Я  ©©  з  бредня
пошив.
   - I для чого вона тобi?
   - Щоб рибою i нашими бродами пахло менi.
   - Дива, - повела плечем Оксана, почала прати, а Стах мовчки  стежив  за
вдовою, мовчки смалив скажений самосад та iнодi щось  гмукав,  одповiдаючи
сво©м думкам.
   - Сташе, не пора спати?
   - Пiшов мiй сон блукати бродами. А чу╨ш, як ваша хата гучить?
   - Сухе дерево, то й перехоплю╨ усi вiтри i навiть хвилю з броду. Як там
дитя? - пiдiйшла до  Володимира,  поправила  ряднину.  -  Наче  не  горить
вогнем.
   - То я горю вогнем, - вихопилось у Стаха.
   - Справдi? - перелякалась вдова. Стах сумовито посмiхнувся:
   - Нi, то я вiд цього тютюну, що ти в Гримичiв узяла. Ох f  громобiйний.
О, чу╨ш, нiби грiм озвався?
   - То крига  у  бродi.  Веснi╨...  Саме  щастя  послало  тебе,  -  знову
страхалась нинiшньо© пригоди. - I як ти, Сташе,  не  побоявся  кинутись  у
воду?
   - Треба ж було хлопця рятувати.
   - Чим я тобi тiльки вiддячу?
   - Спасибi, Оксаночко. Вдова здригнулась:
   - Не називай мене так.
   - Чому?
   - Тiльки мати i Ярослав отак звали мене.
   У хатi надовго запала мовчанка. Стах,  накурившись,  зда╨ться,  заснув.
Оксана загасила свiтло, лягла бiля Миколки, що посмiхався  сво©м  снам.  I
хоч який був тяжкий сьогоднi день, вона швидко, наче  у  воду,  ввiйшла  у
сон.  А  коли  прокинулась,  спочатку  злякалась  -  недалеко   вiд   не©,
притулившись до вiкна, сидiв одягнений Стах.
   - Ти чого? - сполохано запитала.
   - Нiчого. Мiсяць став бiля твого вiкна, то дивлюсь, - i глянув  на  не©
отi╨ю безнадi╨ю, в глибинi яко© ча©лись росинки надi©.
   Вона вiдвела погляд вiд нього i спитала, аби спитати:
   - Чом не спиш?
   - Я ж казав: мiй сон пiшов на татарський брiд. Чу╨ш, як дзвонить вiн  у
сво© дзвони?
   - Провесна. Як Володимир?
   - Нi разу не бухикпув.
   - А серце чогось так болить.
   Стах похитав розкустраним чубом i сказав чи то вдовi, чи комусь:
   - А серце й повинно болiти - i за себе, i за когось. Це якщо ти людина,
а но кендюх, який тiльки й зна╨ - усе пхати  в  себе,  як  отой  Магазаник
пха╨.
   - Ой Сташе!.. Я й гадки не мала, що ти такий, -  тепер  вона  в  подивi
почала шукати його очей, що вже були прихованi тiнями.  -  Це  ти  вичитав
десь?
   Стах нiби образився i вже не скоро вiдповiв:
   - Вичитав, Оксано, у тiй широкiй книзi, яку орю, яку засiваю,  жну,  та
поки що хлiба для себе вдосталь не заробляю. Ще дуже бiднi ми, але чеснi i
дiлечком, i серцем, i вами, жiнками. Та й на добранiч, Оксаночко...
   Тепер вдова вже нiчого не сказала, що вiн знов назвав ©© так. У доброму
здивованнi вона й у сон забрала  його  слова  i  про  серце,  яке  повинно
болiти, i про чеснiсть, забрала й той погляд,  що  в  безнадi©  сподiвався
чогось...
   Коли Оксана прокинулася вдруге i  шурхнула  на  лежанку  подивитися  на
сина, Стаха вже не було на печi. Дослухаючись до  вiкон,  пождала  його  з
двору, а перегодя, напiвроздягнена, занепоко╨на, вийшла  па  подвiр'я.  На
ньому не було нiкого, тiльки в небi пробивався iз хмар  пiзнiй  мiсяць  та
внизу непоко©вся татарський брiд.
   Ураз страшна завiя здогадiв, минувшини та  сьогодення  (i  отой  вечiр,
коли Стах перестрiв ©© в лузi з непочатою водою, i його виказанi слова,  й
невиказанi болi, i дзвiниця,  i  вчорашн╨  лихо)  увiрвалися  в  ©©  душу.
Охоплена жахом,  Оксана  вскочила  в  хату,  похапцем  сяк-так  зодяглася,
напомацки знайшла в сiнях весло й побiгла до татарського броду. На  хвилях
i досi перешiптувались, шерехтiли крижини, i кожна iз них несла в далечiнь
шматки украденого мiсяця. Оксана одв'язала вiд прикореня  човен,  зiпхнула
на воду й, оминаючи, крижини з украденим  одсвiтом,  погребла  до  другого
берега. Вiн наполохав ©© пташиними крильми - з-пiд самих нiг з  лопотiнням
вилетiв самотнiй крижень i, закриваючи мiсяць, шугонув у небо.
   А може, це не крижень, а душа померлого?..  Забутi,  приспанi  забобони
прокинулись у нiй, i, караючись, вона вже  каялась:  чом  не  знайшла  хоч
сьогоднi для Стаха жiночого слова, посмiшки чи погляду, якого так,  певно,
очiкував вiн. Хiба  тiльки  щаслива  людина  приносить  iншiй  полегкiсть?
Мусить ©© приносити навiть безщасниця. Тiльки як? Хоч отак, як ти, чавлячи
болi, приносиш вiдраду  сво©м  дiтям.  Як  пiзно,  як  пiзно  вона  почала
здогадуватись, що таке жiночнiсть.
   Загпана батогом думок i забобонiв, Оксана увiйшла в село. Бiля  крайнiх
хат, що хилились у придолинок, вона  почула  голоси  закоханих  i  злякано
зупинилась. Та нi, то в левадi обiзвався голос в'юнкого бурчака, що колись
перейняв од людей шепiт кохання i схлип  немовляти.  Оце  ж  напевно  i  ╨
життя: шепiт кохання, схлип  немовлят  i  погойдування  землi  на  срiбних
вервечках мiсяця. Тiльки ж чого так перегойду╨ нею? Ой Сташе, Сташе...
   I негадано, вже дiйшовши до само© дзвiницi, вона почула тихий сумовитий
голос, що вхопив ©© за серце й одразу почав одводити вiд нього болi:

   Свiти, свiти, мiсяцю,
   Ще й ясна зоря,
   Просвiти дорiжку
   Аж на край села,
   Просвiти дорiжку
   Аж на край села,
   Аж до того двору,
   Де живе вдова.

   Не до двору, а вiд двору вдови iшов, вiддалявся Стах. От i зник вiн  за
вербами, за хатами, от i стихла його пiсня, а вдова ма╨ якусь полегкiсть i
вже карта╨ себе за дурнi думки. Знесилена, вона хоче присiсти хоч  посеред
вулицi. Але ж тут ©© хтось може побачити, i вона пiдходить  до  цвинтарно©
огорожi, вiдчиняв хвiртку й зупиня╨ться перед старою дзвiницею, наче перед
сво©ми молодими лiтами. I не повiрила спочатку, що були в не©  вони,  поки
вгорi, у дзвонах, не зашеберхали веснянi вiтерцi.
   Не знати для чого, вона вiдчинила дверi дзвiницi i скрипливими схiдцями
почала пiдiйматися до тих вiтерцiв i до тих дзвонiв, що вже  багато  рокiв
озивалися у ©© душi.
   Знов перед нею  в  та╨мницю  побiгли  вибiленi  мiсяцем  дороги,  знову
пiдводились угору оброшенi зорями хати i сивiли дому, .Охреснi  хутори.  I
знову в серцi не було спокою.
   "А як там Володимир? - занепоко©лась i  вiдразу  втiшила  себе  навньою
мудрiстю: - Дитя спить, а доля його росте". Яка ж то буде у ©© дiтей?
   Мовчить дзвiниця, мовчать дзвони, мовчить i земля...
   Вранцi, уже зготувавши снiдання i випровадивши  дiтей  з  хати,  Оксана
раптом побачила химерну  сорочку,  пошиту  з  рибальсько©  Iтки,  -  вона,
справдi,  пахла  рибою  i  хвилею,  а  в  ©©  вiчках  заплуiась   крихiтка
татарського зiлля.
   Цe ж треба..." - i посмiхнулась вдова Стаховi, i журно  похи"  головою,
та й почала дiставати зi скринi полотно, бо  вжо  ро  треба  бiлити  його.
Оксана дуже любила слати полотна на iному  березi  недалеко  вiд  дiвочого
броду, отам, де й вона колись iз  дiвчатами  пускала  на  воду  купальськi
вiйки. Гай, гай, коли то було?..
   Одягнувшись, нiби по снуванню молодих рокiв, пiшла до  дiвочого  броду;
довкола на лузi грудочками неба блакитнавились проворнi трясогузки,  а  за
вербами i верболозом шарудiла, зойкала i срiбно озивалась крижинами рiчка.
Луговиною Оксана дiйшла до живоплоту червонолозу, що веселив котиками  очi
й руки, глянула на воду й обiмлiла: попереду, не так далеко вiд берега, на
крижинi упертим вузликом стояв  ©©  Миколка.  Ще  мало  йому.  вчора  було
материних слiз! Вона б скрикнула, та побоялась злякати дитину, що,  широко
розставивши ноженята, мiцно трималась руками за ввiгнаний в крижину шпень.
Ось дитя побачило матiр i аж пригнулось, переляк пройшовся  по  всiй  його
постатi.
   - Прав до берега, Миколко, - журно  сказала  вона.  Хлопчак  вихопив  з
криги шпень i почав ним, як веслом, пiдганяти крижину до берега. I де  вiн
уже навчився так орудувати?  Ось  крижина,  бокуючи,  черкнула  об  берег,
трiснула од краю, а Миколка вискочив  на  луговину  i  з  шпенем  в  руках
похнюплено став перед матiр'ю.
   Отак i стоять вони мовчки якусь часину.
   - То що ти скажеш? - нарештi, не гримаючи, не лаючи,  болiсно  запитала
вона.
   Миколка пiдвiв голову i теж запитав матiр:
   - А хiба я гiрший за iнших?
   I сльози впали ©й у душу,  вона  пiдiйшла  до  Миколки,  охопила  його,
поцiлувала:
   - Не гiрший, сину, не гiрший, тiльки ж про матiр подумав би...



   V

   Настав лихий рiк. Був сякий∙JH^ такий урожай у  цьому  лiтi,  та  й  не
стало. Коли ж насилу-насилу план було  виконано,  судовець  Прокiп  Ступач
нагримав на хлiборобiв, що "м'якими  культурами"  дiло  не  обiйдеться,  i
звелiв вивезти все жито i пшеницю, що залишились, на посiв.
   Правда, з посiвним Ступач перестарався - i жито, i пшеницю привезли  на
посiв: знайшлась додаткова робота  i  людям,  i  державi.  Обсiялося  село
печаллю, та й почало лягати i вставати з журбою.
   Зажурилася i Оксана: як же ©й перебути з дiтьми? На якi  тiльки  частки
не дробила свiй убогий присiвок, усе виходило на одне: не перезиму╨  вона.
I знову лiчила кожен качан кукурудзи, кожен снопик квасолi, кожну  макiвку
i чманiла вiд тi╨© лiчби, бо не було головного -  хлiба.  Якби  ж  знаття,
посiяла б торiк житечка на городi, але горе наперед знаку не подав.  Тепер
дiти мали вiд не© бiльше сумовито© ласки, та менше з'©жi.
   - Мамо, а чого у нас хлiба нема та й нема? - все  допитувався  Миколка,
що був схожий на золоточубий соняшник.
   - Бо хлiб 'цього року не вродив,  -  заспокоювала  дитину  i  рукою,  i
болючим посмiхом.
   - Ось  я  рибки  спiймаю,  то  ми  знову  юшки  наваримо,  -  обiзвався
Володимир. ∙ Але на це Миколка серйозно вiдказав:
   - Воду скiльки не вари - водою буде. От аби ще окра╨ць хлiба до не©.
   Вiд цi╨© мови хотiлося заголосити, але мусила стримувати себе,  втiшати
дiтей та пiдхвалювати то печену картопельку, то кукурудзнник, то нiзчимний
борщ. Хоч би  цього  було  вдосталь.  А  що  вони  взимку  робитимуть?  I,
страхаючись зими, Оксана рiдше йшла на роботу в колгосп, бiльше  пропадала
в лiсах, збираючи то кислицi, то гриби, то жолуддя.
   Якось уже пiсля перших приморозкiв зустрiлася на зрубi  з  Магазаником.
Впасений, вiн поволеньки йшов з рушницею на ситому  плечi,  а  за  широким
поясом  болiсно   погойдувався   закриу   вавлений   за╨ць.   Достаток   i
самовдоволення лягли на жорнувате обличчя лiсника, а  тлустiсть  натоптала
дрiмливiстю подвiйнi пружки пiд очима й на ши©.
   - Кого я бачу на сво╨му господарствi?! - пiдняв рiжками  брови,  втопив
закропленi заячою кров'ю  чоботи  в  перецвiлий  вороспяк,  i  дрiмливiсть
зiскочила з повiк. - Отак живо, живо чоловiк i негадано стрiнеться з самим
щастям! - загляда╨ в журнi очi вдови.
   - Говорите несусвiтне, - зневажливо махнула вiльною рукою.
   - Найдорожче кажу, бо ти й досi менi зоряночкою ся╨ш, -  заграв  полиск
пiд рiдкими вiями лiсника,  потiм  вiн  задумався,  покосував  на  Океании
кошик. - Опеньки дозбиру╨ш?
   - Збираю ж.
   - Небагато ©х у цьому роцi зародило,  небагато,  теж  врем'я  чують!  -
сказав  багатозначно,  пройшовся  поглядом  по  пеньках  зрубу,  на   яких
зацвiтала  гарячим  сiрчаним  цвiтом  поганка.  -  На  першому  приморозку
вигорiли, а тепер ледь-ледь вiдiйшли. Як тобi живеться?
   Оксана гiрко всмiхнулася:
   - Воду ма╨мо, аби ще якийсь житняк до не©, то можна б i жити.
   - Бiда, - набрав зморшкувате спiвчуття над перенiссям. -  Тво©  дiтлахи
люблять гриби?
   - Мусять любити.
   Магазаник заглянув у Океании кошик:
   - Може б, ти менi юшки з опеньками  зварила  та  зайчатини  з  часником
напряжила? - I махнув правицею в напрямi сво╨©  лiсово©  оселi.  -  Оце  ж
виполошив зайця з молодняка, а до нього треба жiночих рук.
   - Хiба у вас нема кому поратись?
   - Таки нема, бо що отi поденщицi, якi роблять у лiсi? То як?
   - Хай вони й стараються.
   У зеленкуватих очах лiсника засумували скалки сiрого пiщанику:
   - Все чогось ма╨ш гордування до мене? Чи так уже я обличчям не вийшов?
   "Душею не вийшов", - хотiла вiдповiсти, але промовчала.
   - А я тобi тiльки добра зичу, - саме небо прихилив би до тебе, до твого
личка, - i пiдняв руки вгору, та не  вловив  ними  небо,  а  тiльки  нитку
бабиного лiта.
   - Ох, не  вiриться,  дядьку,  що  ви  такий  доброзичливець.  Магазаник
нахмарився, пальцями перечавив бабине лiто.
   - Коли вже той "дядько" щезне з твого язика? Для мене гвiй дядько гiрше
за дiдька. Хочеш, я покажу мiсцину, де е бiлi гриби?
   - Бiлi? Пiсля того, як уже земля паморозилась? - не повiрила Оксана.
   - Таки пiсля  приморозкiв  виткнулися,  правда,  покорченi,  покрученi,
немов грiшники, але бiлi.
   У дубняку щось зашелестiло. Оксана здригнулась, а лiсник засмiявся:
   - Нe бiйся. То мiй виводок свшютп на жолуддi та гниличках  випаса╨ться.
Як нагнав його з подвiр'я пiсля першого грому,  то  оце  тiльки  зараз  iз
прибутком об'явився. Тепер пару кабанцiв треба вкинути на  загодування,  -
вiн повiв головою на сво╨ невидиме за деревами дворище. - Люблю оту  йору,
коли в обiйстi пахне морозець, житня солома, смалятина, а в хатi  -  узвар
та кутя. Тодi, зда╨ться, i час зупиня╨ться.
   Зi зрубу вони  ввiйшли  в  лiс  i  сполохали  Магазаникiв  табун;  рябi
поросята й пiдсвинки так кинулись урозтiч, що  аж  в  очах  заряботiло,  а
старi занепоко╨но втупились маленькими очицями в господаря.
   - Кцьов-кцьов-кцьов! - покликав ©х Магазаник, i велика ведмедиста льоха
пiзнала його, зарохкала. Лiсник  пiдiйшов  до  не©,  пальцями  почухав  за
вухами, а  потiм  чоботом  поторгав  обвислий  мiшок  черева  й  здивовано
заговорив сам до себе:
   - Отако©! Знову з приплодом.. Це прямо не свиня, а кролиха - пороситься
й пороситься, та все рябими рукавичками. Хоч i дурна  в  не©  голова,  але
живiт  розумний,  -  спокiй  i  господарське  вдоволення  стояли  на  виду
Магазаника. I спокiйно бiля його нiг порохкувала свиня, струшуючи блохи на
чоботи господаря. - А тепер ходiмо до бiлих грибiв.
   Дорогою Магазаник крадькома випасав очi на  обличчi  Оксани  i  зрiдка,
наче ненароком, торкався то ©©  плеча,  то  руки.  Господи,  i  де  тiльки
береться помiж грiшними така прижурена краса, яку й з богами  можна  поруч
поставити? Магазаник на мить засумував, зупинився на галявинцi.
   - Ось тут я передучора знайшов з десяток бiлих  грибiв,  -  показав  на
горбкувате мiсце, навколо  якого  скупчились  молодi,  вже  пiдкучерявленi
осiнню  дуби.  -  Подивися  гарненько  пiд  листом,  -  та  й,  погойдуючи
закривавленого зайця,  пiшов  до  сво╨©  господи.  А  через  якусь  часину
повернувся зодягнений у свiжий одяг, напiвжартома вклонився вдовi: - Зваж,
Оксано, на всi мо© прохання i зазови: зайди хоч на якусь хвильку  до  мо╨©
лiсово© пустки.
   - Нащо це? - спохмурнiла удова.
   - Нащо?  Бо  велику,  та  недосяжну  маю  приязнь  до  тебе,  -  сказав
щиросерде. - I хочу таку гостю диким  веприком  почастувати.  Не  обезсудь
мене й мiй харч, нiчого такого мудрого не  зготував,  лигоминок  також  не
маю, та ковбаскою з вепрятини можу хоч кого здивувати: я  ©©  на  молодому
черешневому гiллi смажив - пахне так, що за пiвверсти почу╨ш.
   - Аж за пiвверсти? - здивувалась Оксана, а самiй так захотiлося ©сти.
   - Не менше,  -  облесно  глянув  па  вдову  Магазаиик.  -  То  й  ходiм
потихеньку.
   I таки вблагав жiнку зайти в приземкувату, з грубими вiконницями  оселю
- у нiй жив дух старого сала,  злежаного  одягу,  сушених  груш,  жолуддя,
сирiвцю, дьогтю i давнiх книг, якими була  забита  черевата,  з  червоного
дерева шафа.
   - Книжками чи шафою iнтересу╨шся? - перехопив  ©©  погляд  Магазаник  i
заграв вiями. - Книги тут рiзнi, i романи, i про старожитностi,  i  навiть
про коханок французьких  королiв,  а  шафа  панська,  аж  з  червоного  та
рожевого дерева, бачиш, як гарно  вилиску╨?  -  Лiсник  повiсив  на  кiлок
шомполiвку, перехрестив ©©, потiм засвiтив саморобну свiчку,  прилiпив  до
рiжка столу, багатозначно глянув на Оксану:  ось  бачиш,  що  перед  тво╨ю
красою навiть вдень палю святий вiск, - i вже тодi  проворно  метнувся  до
мисника, до печi, до закомiрка.
   "Чорт  iз  свiчечкою",  -  згадала  Оксана,   як   по-вуличному   звали
Магазаника, пiдiйшла до свiчi, загасила хиткий  вогник,  що  добирався  до
втиснутого бджолиного крила.
   - Це ж для чого? - аж скрикнув лiсник.
   - Негоже воску плакати вдень.
   Магазаник несхвальне покрутив головою,  зiтхнув  i  якийсь  час  мовчки
снував по хатi, споряджаючи старий, теж панський, стiл. Незабаром на ньому
з'явилися рожева, з прорiстю почеревина, брунатне кiльце  свiжо©  ковбаси,
макiтра з неоковирними варениками, щiльник, що  стiкав  медом,  капуста  з
чорнушкою, горохвяники з тертим часником i пляшка нестерпучо©.
   - От i ма╨мо сякий-такий передобiдок. Горохвяниками я тебе не  порадую:
вони такi, що й грiм не розiб'╨, бо не господиня лiпила ©х.  -  I  хоч  не
хотiв, а згадав оте зеленооччя, в якому тiсно було полум'ю i чаду любощiв.
- А от ковбасу  з  вепрятини  можна  i  в  столицю  везти.  Готувалась  на
черешневих гiлках. Покуштуй! - Лiсник руками розломив кiльце й присунув до
Оксани полумисок.
   Ковбаска,  справдi,  була  на  славу,  та  пахла  не  так  гiлками,  як
мигдалевим цвiтом черешнi, i танула  в  ротi.  Магазаник,  i  сяк,  i  так
припрошуючи Оксану, таки домiгся, щоб вона випила чарку, не за нього, а за
дiтей. А сам випив i за дiтей, i за Оксану, i за ©© красу, i за те, щоб ми
грому не боялись, бо тепер усе може бути. Уже й зараз, восени, фунт  хлiба
кошту╨ три карбованцi, а зима ж i недозимок великий мають рот.
   Ця мова вибила сльозу в удови, i  лiсник  забiдкався  бiля  не©,  подав
свiжий рушник для очей,  а  себе  назвав  дурнем,  та  й  знов  узявся  за
частування. Коли Оксана сказала, що  ©й  пора  додому,  й  пiдвелася  з-за
столу, Магазаник черпаком руки бережно осадив ©© звуглiле плече:
   - Посидь iще якусь часинку, ощаслив мо╨ покуття i господу.
   - Вам i так те щастя саме добро плужить.
   - Добро таки в мене плужиться, та  щастя  бродить  стороною,  -  стишив
голос лiсник, придивляючись до ©© очей,  бiля  яких  нестатки  вже  намили
першi зморшки. - Ось ти бачиш, як менi  ведеться,  а  я  добре  знаю  тво©
вдовинi ужитки, на них у цьому роцi нiяк не виживеш. То виходь за  мене...
як не з любовi, так з бiди. А потiм, дивись,  звикнеш,  а  може,  й  любов
прокинеться, - вона ж нерозгадана. Про це i в книгах мудрi голови  пишуть,
- i тицьнув тлустим пальцем на панську шафу.
   Дрож пройшла по всьому тiлi вдови.
   - Не кажiть менi, дядьку, про любов. Сутiнок i жалi  обгорнули  обличчя
лiсника.
   - А чого менi тепер не говорити про любов, коли далi вже буде пiзно, бо
лiта беруть сво╨...
   - Хiба ж i я, i люди не знають, яка у вас була любов до сво╨© жiнки?
   - Так то ж до не©, а це до тебе! Та й  рiзнi  часи  по-рiзному  цiнують
любов. Тодi я придивлявся до десятин, тепер - до краси.  Зрештою,  подумай
про дiтей! Як ти проживеш на бiлому свiтi?
   - Як уже буде.
   - Не занапасти свою красу, бо, може, я твоя доля! Вдоза вгнiвилася:
   - Не бути вам мо╨ю долею!
   Та Магазаник не зважив нi на ©© слова, нi на погляд,  вiн  лiвою  рукою
спiднизу пiдхопив Окса.нину, вдарив по нiй, мов на торгу, правою:
   - Подумай, гарненько подумай i скажи сво╨ останн╨ слово.
   - Це ж не ярмарок, дядьку, де говорять останн╨ слово, -  Оксана  рвучко
вивiльнила руку, а в очах i мiжбрiв'© з'явилась затятiсть.
   - Невже я тобi такий бридкий?
   - Я цього не казала. Бувайте здоровi.
   - Отаку ма╨ш до мене поневагу?
   - Думайте собi, що хочете.
   I тодi лихi зморшки розсiкли чоло лiсника, а скособочений  вид  вичавив
пiт i злобу:
   - Дурна й нерозумна ти ╨си! Чого  замiсть  того,  щоб  мати  натуральнi
житейськi радощi, сама над собою ставиш хрест? Для кого й для чого бережеш
сво╨ личко i все? I королеви  так  не  берегли  себе!  Кому,  зрештою,  це
потрiбно? Гляди, щоб пiзнiше,  з  усi╨ю  сво╨ю  святiстю,  не  стала  мо╨ю
полюбовницею...
   Оксана спочатку оторопiла, а потiм лiсник побачив у ©©  поширiних  очах
двi блискавки.
   - Хай, спiдничнику, гробова дошка буде тво╨ю полюбовницею!  -  Вона  ще
побачила,  як  жорнувате  обличчя  лiсника  витягнулось  у   диню,   стало
мертвотним, i рвучко гайнула з оселi - в сонне рохкання  свиней,  у  сонне
зiтхання глечикiв, що вигрiвались iiа кiлках, у  соннi  клаптi  сонця,  що
стiкали з дерев на загиджене дворище. Тут справдi зупинився чи вмирав час.
   Магазаник не вибiг за нею, бо й вiн отетерiв, розгублено стоячи посеред
хати: i звiдки в не© така затятiсть? I як з ©© уст можуть  зiрватися  такi
шаленi слова? Ох цi жiнки! Всi вони пiшли вiд конотопсько© вiдьми.
   Вiн притулився до вiкна. Та з дворища в лiс мела не рiдня  конотопсько©
вiдьми, а розгнiвана краса, не  помiчаючи,  як  з  ©©  кошика  розсипались
опеньки.
   "Розсипай, розсипай; А що ти взимку ©стимеш?.."
   Гнiв швидко, як охопив, так i осипався, а прийшли гiркi  жалi  за  отим
недосяжним, що жило поруч, i сторонилось, i боялось його. Невже так  i  не
зазна╨ вiн того розкошування, яке да╨  чоловiковi  справжня  краса?  Невже
замiсть святостi кохання вiн матиме лише грiховнi любощi?
   Падав  i  не  падав  перший  снiг,  курилась  i  не   курилась   земля,
пiдбиваючись пiд розкошлану димчасту  куделю  осiннього  вечора.  I  зараз
дальнi  дерева  теж  здавалися  шматками  осiннього  вечорового  неба.   У
татарському бродi по-дитячому причмокувала  хвиля  i  смоктала  берег.  Це
нагадало вдовi, як бiля ©© грудей лежали дiти. Вона випросталась на кладцi
i з болем вiдчула, що поменшали ©© перса - недо©дання робило сво╨. А хтось
же по©да╨ ковбаску, засмажену на черешневих гiлочках. Викинь з голови  цей
непотрiб. Ось дiтей треба  якоюсь  затiркою  нагодувати.  Як  вона  тiльки
перезиму╨? Де подiти, де прикопати цi гадки й гiркоту  та  самотнiсть,  що
вселились у душу? В тяжких думках вона поклала на кiнцi коромисла  випране
шмаття, зручнiше вмостила коромисло на плече  i,  погойдуючись,  пiшла  до
хати, а навздогiн ©й по-дитячому схлипувала й смоктала берег осiння хвиля.
   Почувши ©© кроки, дiти посхоплювалися з долiвки  i  вже  несуть  матерi
сво╨ немудре запитання:
   - Мамо, що ми будемо вечеряти?
   I вона мусить посмiхнутися ©м, покласти  руки  на  йоржистi,  чорний  i
золотистий, чубики.
   - Щось-таки будем.
   - А що саме? Крупник?
   - Нi, козацький кулiш.
   - Козацький? - диву╨ться Миколка, бо звичайний вiн зна╨. - Який же це?
   - Iз димом i шкварками.
   - Iз шкварками i димом?! А де ви сала взяли?
   - Тiтка Марина принесла.
   Оце добре! - зрадiв Миколка. -
   - Тiтка Марина колола кабапа?
   - Нi, вона за сво╨ малювання заробила.
   - А я в тiтки Марини бачив па стiпi з двору мальованi  квiти.  Як  живi
стоять, - згадав Володимир. - I для чого вони ©й восени?
   - Щоб  нагадували  лiто,  коли  все  родить,  -  зiтхнула  Оксана.  Вже
доварювався кулiш i шкварчала  засмачка,  уже  дiти  нетерпляче  вигравали
дерев'яними ложками по мисцi, як вона  почула  на  подвiр'©  чи©сь  кроки,
потiм клямцнула клямка, друга, i в хату,  пригинаючись  од  ношi,  ввiйшов
Стах Артемепко. Вiн через плече скинув  па  долiвку  мiшок,  i  вiд  нього
вiйнуло духом вiтряка  й  лiта.  Натрудженою  рукою  Стах  витер  спiтнiле
обличчя, нiяково повiв очима на Оксану:
   - Вечiр добрий. Чи  приймете,  чи  проженете  приймака?  Це  "приймака"
налякало  вдову  й  обiзвалося  тi╨ю  тривожною   нiччю,   коли   бозна-що
приверзлося ©й i вона кинулась шукати його, як, може, й  тепер  вiн  шука╨
©©. Жiночим передчуттям розумiла, що Стах уболiва╨ за нею.  Ранiше  Оксана
не боялась його, а от пiсля тi╨© ночi почала боятись i себе, i його.
   Володимир  одразу   ж   пiдбiг   до   свого   рятiвника,   по-дорослому
поздоровкався, запросив сiсти й дiстав з мисника четверту ложку.
   - Зараз ми, дядю Сташе, будемо козацький кулiш ©сти. Як ви на це?
   - Я не знаю, як на це ваша мама? - з надi╨ю  покосував  на  Оксану,  що
паленiла чи вiд огню в  печi,  чи  вiд  пекла  в  головi.  Вопа  вiдчувала
недоказане, але вiдповiла нiби спокiйно:
   - Мати, як дiти. Кулешу вистачить, а за хлiб пробачайте, бо  не  те  що
муки, навiть обметицi нема. Стах кивнув на свiй клунок:
   - Може, Оксано, якогось коржа спечеш? Ось принiс вам борошна.
   - Як це принiс?! - аж скрикнула i  з  рогачем  у  руках  обернулась  до
Стаха.
   - Отак i принiс, думаючи про... тво©х дiтей,  про  свого  хрещеника,  -
пригорнув його, а дитя й притулилось до  чоловiка,  аж  Миколцi  заздрiсно
стало.
   - Що ти, Сташс, вигадав? - докором i журбою дивилась па парубка. - Хiба
ма╨ш засiк цi╨© муки?
   - Нi, це, вважай, майже вся. Ще на один замiс залишив собi.
   - То як же так можна?
   - Можна, Оксано, - сказав твердо, пiдвiвся з-за столу, щоб очi говорили
з очима. - Я, може, хоч трохи зарятую вас цим борошном.
   - А як же сам?
   - Подамся на Кавказ, там, кажуть, i робота ╨, там i неврожаю ве було.
   -  Дядю  Сташо,  нe  ©дьте  нiкуди,  оставайтеся  з  нами,  -  попрохав
Володимир. - Ми з вами взимку будемо рибу ловити. Оставайтесь, дядю.
   - От хто мене жалу╨, - дрогнув голос у парубка, дрогнули  й  уста.  Вiн
усiм сво©м смутком поглянув на Оксану, мовчки  питав  ©©  слова  i  боявся
його, боялась його  й  Оксана,  бо  нащо  це?  Похиливши  голову,  вже  не
прислухалась до печi, а тiльки до юги тих рокiв,  що  збiгли,  як  весняна
вода, - здоганяй - не здоженеш.
   - Мамо, скажiть ви, щоб  дядько  Стах  залишився  з  нами,  -  попросив
Володимир.
   Вдова сумно пiдвела голову. Парубок, темнiючи, вже без надi©  шукав  ©©
очей, ©© суду i якось наослiп пiдiйшов до не©.
   Оксана рукою витерла чи мiжбрiв'я, чи вi©, глянула на Стаха.
   - Кажи, Оксано, - мовив не шерхлими устами, а поглядом.
   - Нащо? - нiмотно спитала вона.
   - Бо не можу без тебе.
   - Хiба час говорити про це? - сказала з жалем  до  нього,  з  жалем  до
себе, та, окрiм жалю, ще й суд стояв у душi.
   - А може, кращого вже не буде... Кажи, Оксано...  Все  ще  вагаючись  i
чманiючи вiд думок, вона тихо-тихо прошепотiла:
   - Що ж, коли хочеш, залишайся. На мо© дiти, на мо© злиднi, на мо© лiта.
Тiльки нiколи не суди мене...
   I Стах не повiрив собi: невже Оксана буде його? Потiм вiн хотiв сказати
©й сво© найкращi слова, та не мiг, бо  i  на  не©,  i  на  нього  дивилися
притихлi дiти, що теж вiдчули щось незвичне. I Стах тiльки прошепотiв:
   - Оксано... Оксанко... Оксаночко...
   Це не порадувало, а ножем полоснуло вдову: нащо вiн повернув  ©й  слова
Ярослава? I застигла вона, мов  у  снi,  помiж  двома  вечорами  -  давнiм
Ярославовим i сьогоднiшнiм.
   - Мамо, а козацький кулiш збiга╨, - одiрвав ©© од згадок Миколка.
   Оксана кинулась до печi, рогачем виставила горщик, а Стах у недовiрi  й
вiрi ще чекав ©© погляду.
   Вона глянула з-пiд вiй на нього так, як вiн ждав довгi роки. Вiдчувала,
що йому потрiбний такий погляд, то хай i ма╨. А яке  сум'яття  було  в  ©©
душi - це тiльки вдови можуть знати.
   Пiзнього вечора, коли поснули дiти  i  до  хати  почав  доходити  подих
татарського  броду,  Стах  невмiло  пригорнув  ©©,  пiдвiв  до  вiкна,  що
насочилося мiсячною дрiмотою.
   - Яка ти гарна, Оксаночко. I з яко© ти зiрницi зiйшла: з  вечiрньо©  чи
ранково©?
   - Не сподiвалася, що менi ще хтось скаже таке, - зажурилась вона.
   - Я тобi таке говоритиму все життя.
   - Чи ж багато його залишилося нам?
   - Ти про що?
   - Хiба сам но зна╨ш? -  похнюпилась  вона,  потiм  пiдiйшла  до  дiтей,
поправила па них рядпа, якi сама випряла, виткала i вибiлила па  блакитнiй
веснянiй водi. Чого тiльки не вмiють робити ©© руки,  а  цього  року  вони
сталi© непотрiбними.
   Стах знову пригорнув ©©, а вона не так з любовi, як з жалю поклала йому
голову на груди й тихо мовила:
   - I сама не знаю, як воно вийшло...
   - То мо© усi роки вблагали тебе. Як  я  мучився,  думаючи  про  тебе...
Якось напровеснi прилетiв до мо╨© шпакiвнi самотнiй  шпак  та  й  почав  i
спiвом, i посвистом, i помахом крил кликати собi пару.  А  ©©  нема  та  й
нема. Так, повiр, у спiвi птицi забринiли сльози.
   - А далi що?
   - Десь тижнiв два тужив птах, як людина, i дочекався сво╨© пари скорiше
людини i тодi на радощах заспiвав солов'╨м.
   - Справдi так було?
   - Справдi.
   - Так ти думав... про мо©х дiтей?
   - Увесь час думав i про тебе, i про тво©х дiтей...  Оксаночко,  в  тебе
нема╨ яко©сь чарки, бо я ж не знав, що таке свято випаде?
   - ╙ тiльки торiшнiй вишняк. Уточити?
   - Вточи.
   Вона засвiтила свiтло, пiшла в комiрчину, принесла пляшку  з  вишняком,
поставила полив'янi чарки, на яких спiвали мальованi пiвнi.
   - От закусити нема чим.
   - Сьогоднi й так обiйдеться. Стах налив чарки, погасив свiтло.
   - Нащо це?
   - При мiсяцi краще. За тебе, Оксаночко, за нас, за  наших  дiтей  i  за
нашого ╨диного свiдка - мiсяць. Ти любиш його?
   - Дуже.
   - А я тебе.
   - Ой, криводушний.
   - Не криводушний, а завидющий.
   - Кому ж ти завиду╨ш?
   - Тепер сам собi, - вiн доторкнувся до не© устами i почув, як  ©©  уста
пахли вишняком i материнкою...
   Напровеснi до Оксанино© оселi невблаганно  прийшов  тяжкий  переднiвок.
Оксапа ще якось трималася, та дiти зовсiм охляли i  вже  мали  в  очах  не
синiй цвiт, а сiрий туман. Висох i Стах, але, як мiг, утiшав усiх i просив
протриматись до первоцвiту, до щавлю, до липового лi/сту, а там  i  рапi©н
чоргшпн достигне - пiп зпас п лiсi таку черешню, на якiй  прямо  вiночками
ростуть ягоди, та солодкiсолодкi. От до паш Мнi;олка буде розкошувати.
   - А ви мопс пiдсадите на ту черешню? - жалiсно кривився Миколка.
   - Аякже! Хiба менi пе при╨мно з таким козаком гайнути в лiс?..
   I на всохлому повосковiлому виду "козака" прокидалося життя.
   - То гайнемо?
   - Авжеж! Л зараз я пiду па рiчку: може, й вона щось подару╨ нам.
   Якось витрусивши з ятерiв кiлька  линiв,  Стах  поклав  ©х  у  торбу  i
подався в лiси до Магазаника, який хитро, крадькома i  тiльки  "надiйним",
що вмiють тримати язик за зубами, продавав зерно i печений  хлiб.  За  пуд
жита чи пшеницi вiн брав по двiстi п'ятдесят карбованцiв, за фунт хлiба  -
шiсть.
   Хата лiсника була зачинена зсередини. Стах постукав раз i вдруге.  Тодi
з друго© половини хтось обережненько вийшов у сiни, обс'рожненько запитав:
   - Хто там?
   - Це я, Стьопочко, - пiзнав сина Магазаника.
   - Чого вам?
   - Прийшов хлiб купити.
   - Де в нас той хлiб? - нiби здивувався Стьопочка. - Ви чули  дзвiн,  та
пе зна╨те, де вiн.
   - Так люди ж казали...
   - Яких лишепь кошелiв не наплетуть люди. Та й на цьому будьте здоровi.
   - Пустi© його, це Стах, - обiзвався з глибини оселi сам Магазаник.
   I тодi Стьопочка загуркотiв  дерев'яним  засувом,  задзвенiв  ланцюгом,
брязнув защiпкою, просунув з дверей пiдкучерявлену, мов кущ  перекотиполя,
голову й пильно оглянув покупця спочатку настороженим, а далi  хитреньким,
чижикуватим поглядом.
   - Заходьте, коли прийшли, - i знову завовтузився бiля засова i ланцюга.
   - От i приймак прибився до нас! - насмiшкою  зустрiв  Стаха  Магазаник.
Вiн сидiв за великим дубовим столом, на якому парував свiжоспечений хлiб i
стояли тальковi ваги та миска з водою; недалеко вiд столу, мов  очеретини,
гнулися двi висохлi жiнки. Магазаник вмочив нiж у воду, рiзонув по хлiбинi
й з парою кинув половину на шальку. - П'ятнадцять карбованцiв, рiвно, як в
доь тецi!
   - Ох, - зiтхнула жiнка, вийняла з пазухи вузликом зав'язану хустинку  й
почала вив'язувати з не© грошi.
   А Магазаник тим часом безсоромно заглядав  ©й  у  вирiз  пазухи.  Жiнка
взяла свiй хлiб, понюхала, вiдщипнула скоринку.
   - Смачний? - запитав Магазаник.
   - Уже й не знаю який, бо вiдвикла... - I  сльози  заблищали  на  чорних
пiдлинялих вiях.
   - От цього й не треба, - заспокiйливо сказав лiсник. - Уже  недалеко  й
до нового хлiба. Так гарно цього року перезимували жито й пшениця.
   Жiнка рукою обiрвала сльози.
   - Коли б дочекатись новини, коли б дочекатись...
   - А ти, приймаче, як  живеш?  -  вгатив  очi  в  Стаха  i,  не  чекаючи
вiдповiдi, стишив голос: - Чого до мене прийшов?
   - Принiс вам рибку, линину, навзамiн.
   - Линину? Ану покажи!  -  пожвавiшало  обличчя  Магазаника.  Вiн  обома
руками полiз до торби, повиймав ще  живих  линкiв,  полюбувався  ними,  та
потiм якась iнша думка майнула по його  виду,  i  вiн  почав  насочуватись
зловтiхою. - Рибки я в тебе, Сташе, не вiзьму.
   - Чому ж?
   - Чому? - помовчав Магазаник. - Зна╨ш, як люди кажуть:
   грушка - минушка, сливка - слинка, риба - вода, хлiб -  усьому  голова.
Цього року грiх за дармовину - за рибу значить - давати хлiб.  Мав  би  ти
грошi,  вiдпустив  би  тобi  скiльки  треба.   Бачиш,   який   свiженький,
нiздрюватий, нi тобi закальця, нi остючка.
   - От кому б менжувати при старому режимi, - не витримав Стах та й пiшов
з хати.
   - Я тобi ще згадаю менжування  при  старому  режимi.  А  бовкнеш  лишн╨
слово, то й Оксани не побачиш, - засичав позаду Магазаник.
   Насторожений Стьопочка  аж  заграв  м'язами,  одразу  розчинив  сiнешнi
дверi, потiм накинув па них ланцюг i сухо грюкнув засувом.
   Млiсть i весняна п'янкiсть  лiсу  дурманили  Стаха.  Десь  iз  гли-бини
дiброви обiзвалось знайоме: тьоп-тьоп, тьоп-тьоп. Що ж воно таке?  Чоловiк
пройшов кiлька крокiв i побачив,  як  з  просвердлених  берiз  по  жолобах
накрапав у дерев'янi вiдра перший, ще сизуватий сiк. Це колись  його  мати
заправляла березовий сiк сушеними яблуками, на них вiн набирався  шуму  та
моцi й ставав ласощами для дiтвори. Де тi лiта й де той  хрест,  що  стояв
над маминою могилою?..
   Вже й вiн мiг би сподiватися на свою дитину, аби не такий рiк.  Хоч  би
врятувати Оксану i дiтей. Але чим вiн може ©х зарятувати?
   - Тьоп-тьоп, тьоп-тьоп, - заспокiйливо говорив  сiк,  i  Стаховi  знову
згадалися тi роки, коли  мама  старалась  йому  то  на  сорочечку,  то  на
чобiтки; хотiлося  застогнати  вiд  болiстi  сво╨©,  вiд  слабостi  сво╨©.
Чоловiк напився i соку i згадок та й, похитуючись, пiшов мiж деревами.
   Заходило  сонце,  заходило  комусь  до  завтрашнього  ранку,  комусь  -
назавжди. Уже в курних вiд  туману  i  вiдпару  сутiнках  Стах  дiйшов  до
окрайку лiсу,  що  обривався  перед  вогким  хрестом  дорiг.  Десь  далеко
забурчали машини. Вони йшли попiд лiсом, а потiм, на цьому рiжку,  де  вiн
сто©ть, напевне, повернуть у лiс. Що ж везуть вони?
   I раптом ще не видимi  машини  повiяли  йому  не  бензином,  не  тенлом
моторiв, а нiжним хмелем зерна. Через хвилину вiн знав, що везуть не якесь
зерно, а тiльки ячмiнь. I вже не  здивувався,  коли  на  першiй  i  другiй
машинi побачив тугi  мiшки.  Машини  дiйшли  до  розпутища,  стишили  бiг,
повернули у лiс. Мов блискавка, щось прорiзало, обпекло болючий мозок.  Як
не можна iнакше, то хай буде так.
   Скрадаючись, вiн дiйшов до крайнього перед узбiччям дубадовговiка, врiс
у нього.  Ось  двi  машини  до©хали  до  перехрестя  i  теж  стишили  хiд,
повертаючи в лiс. I тодi Стах вчепився руками за борт останньо©, вилiз  на
мiшки i припав до  них.  Трохи  призвича©вшись  до  страху,  до  руху,  до
посвисту темряви, вiн розв'язав один  мiшок,  засунув  руку  i  навпомацки
вiдчув, що це ячмiнь. Стах  нахилив  мiшок  до  сво╨©  торбини,  i  в  не©
зашелестiло зерно, посипалось  його  перше  злодiйство,  перша  безвихiдь,
засипаючи непроцанi лини. Аби вiн продав ©х  Магазанику,  то  цього  б  не
було, то цього б не було, то цього б  не  було...  Думка,  немов  спутана,
товклась i товклась на одному мiсцi, а ще ж треба зав'язати мiшок, щоб  не
розсипалось зерно, ще треба виплигнути з машини.
   З мiшка вiн одiбрав стiльки, що нiхто й не помiтить, нiхто но помiтить,
нiхто не помiтить...  Спочатку  треба  було  б  викинути  торбу,  а  потiм
викинутись самому. Але вiн побоявся, що в темрявi може не знайти  торбини,
i, притискуючи ©© до  себе,  скочив  па  узбiччя,  скочив  невдало,  упав,
ударився обличчям в корiння, що вибилося з-пiд землi, й почув, як  з  щоки
пiшла кров. Стах безтямно пiдклав пiд не© торбину, а потiм злякався: це  ж
кров крiзь рiдку тканину перейде на зерно...
   Утомлений, закривавлений, вiн якось дiйшов до сво╨© ново© оселi. Поклав
зерно на призьбу, а сам витягнув  з  криницi  води,  вмився,  вимив  руки,
витерся полою пiджака i тихо-тихо вiдчинив не взятi  на  засув  дверi.  Та
Оксана почула його, скочила на долiвку.
   - Сташе,це ти?
   - Я, Оксано.
   - Де ж так довго був?
   - Та... забарився.
   Вона пiдiйшла до комшiа, навпомацки вiдшукала сiрники, засвiтила свiтло
й зойкнула.
   - Що з тобою?! На тобi кров...
   Стах витер ©© рукою:
   - То минеться, не бiйся...
   - Хто ж тебе?
   - Я впав, Оксано. Дай менi якусь пiлочку.
   Оксана думала, що йому  треба  обтерти  обличчя,  подала  рушник.  Стах
поклав його на лаву, принiс торбу,  ножем  розпоров  ©©  там,  де  темнiла
пляма, i вiдповiв на нiмий погляд дружини:
   - Тут моя кров просочилась на зерно. То я його виберу, щоб дiти не  ©ли
з кров'ю, i зразу ж посiю.
   - Ой Сташе, пропали ми! Пропали ми тепер!
   Оксана вхопилась руками за плечi, скулилась у болючу  грудочку.  Бiльше
вона вже нiчого не питала в нього.
   Стах вiдокремив закривавлене зерно, вийшов iз  ним  на  городець,  узяв
лопату та й, згинаючись, почав копати грядку на ячмiнь.  Засiяв  вiн  його
вже при мiсяцi, але вперше в життi не мав нiяко©  радостi  вiд  посiву.  I
пiсля нього не знав що робити: чи йти до хати, чи  пересидiти  цю  нiч  на
призьбi. Бодай нiколи люди не знали таких ночей.
   А вранцi вiд татарського броду до них  пiднялися  мiлiцiонер  Гривко  i
Магазаник. Розкарячивши ноги, лiсник аловiстям став на дверях, втупив свою
зелень з пiщаником у скам'янiлу Оксану:
   - Кажи, кажи нам усе! Не вiдмагайся!  Я  сам  бачив,  як  твiя  увечерi
вискочив на машину. Оце розжилася на приймака!
   У кутку, вiдчуваючи нещастя,, заплакали дiти. Мiлiцiонер Гривко,  якого
ще з  громадянсько©  вiйни  боялися  всi  бандити,  поглянув  на  дiтей  i
зажурився. А в цей час у хату до сво╨© двоюрiдно© сестри зайшов Данило  та
й вкляк бiля порога.
   - Говори, говори, Оксано, бо цей бандит не скаже, -  Магазаиик  тицьнув
тлустим пальцем на пополотнiлого Стаха - вiд обличчя i  всiх  вiспинок  на
ньому вiдiйшла жива кров.
   I стрепенулась, вирвалась iз каменю Оксана:
   - Який вiн вам бандит!? Це ти, живо©де, бандит! Ось ця торбинка, в  яку
мiй чоловiк набрав  для  дiтей  ячменю.  Скiльки  тут  було  його?  Фунтiв
п'ятнадцять? А ти вкрав у нас, у держави сотнi пудiв  та  й  по-злодiйськи
видира╨ш за кожен фунт нашi сльози.
   - Де ти, навiжена, взяла цi сотнi пудiв? -  визвiрився  Магазаник.  Вiн
уже був не радий, що згарячу увязався в таке дiло. То вчорашня  злiсть  на
Стаха потьмарила мiзки i погнала його, дурня, сюди. А тепер, дивись, пiсля
таких слiв Оксани ще й мiлiцiя щось прикине собi. - Де ти взяла тi сотнi?
   - Iз тво©х пота╨мних десятин  у  лiсi.  Iз  того  вшахроваиого,  що  не
до©хало на заготiвлю.
   - Бачите, в яко ми кодло вскочили! -  Магазаiiпк  крiшо  усмiхнувся  до
мiлiцiонера. - Вона кому хочеш баки заб'╨,  бо  як  задзвонить  язиком  на
рiздво, то до великодня не спиниться.
   Мiлiцiонер Гривко, який не раз був i на конi, i  пiд  конем,  пiдняв  з
долiвки розпорену торбу, знайшов у нiй кiлька зернин ячменю, подивився  па
засохлу пляму кровi, ще раз глянув на дiтей i шепну©i Магазанику:
   - Нащо нам на це горе ще нагромаджувати лихо? Ви ж бачите, що  он  дiти
горять, наче восковi свiчi.
   - А закон?! -  закам'янiв  пiщаник  в  очах  Магазаника.  -  Як  на  це
подивиться закон?
   Гривка засудомило i, нахилившись до лiсника, зашепотiв йому па вухо:
   - По закону вас би треба змiсити на тiсто для галушок.
   - От до чого ми дожились! - витрiщився на нього Магазаник. - Ось про це
я розкажу нашому опiкуну - прокурору Ступачу. Хай вiн розсудить нас.
   Згадка про Ступача прибила мiлiцiонера.
   - Для чого це вам, дядьку, коли треба рятувати дiтей? - обурено запитав
Данило Бондаренко.
   Але Магазаник уже закусив вудила:
   - Оце так говорить народний учитель? Оце вiн так  прикрива╨  обкрадання
держави? Для чого ж вiн тодi кiнчав технiкуми-iнститути? Читав, читав я  в
газетцi, як ти за правду розпинався. Це в газетцi  було,  а  в  життi  хай
Магазаник бореться за правду, а ви збоку станете?
   - Не юродствуйте, дядьку. Ще вiдiллються вам дитячi сльози.
   - А я надiюсь,  що  тепер  не  одна  iнстанцiя  зацiкавиться  тобою,  -
вiдрiзав Магазаник i багатозначно звернувся до Гривка: - То  менi  йти  до
Ступача?
   Гривко похнюпив голову, потiм тихо сказав Стаховi:
   - Збирайся, чоловiче, в район. Жаль тебе, та що зробиш. Вiзьми перемiну
одежi...
   Як у поганому снi, одним болем  виймала  ту  одежу  з  побито©  шашлями
скринi. Стах пiдiйшов до Оксани, поклав ©й руку на плече:
   - Дiстань менi сорочку, яку з бредня пошив: хай i в далеких краях пахне
менi нашими бродами.
   Знайшла ту сорочку Оксана, сльози бризнули з  очей,  i  всерединi  щось
обiрвалось у не©. А Стах так глянув, наче все ©хн╨ життя хотiв обняти  тим
поглядом.
   - Чекай мене, Оксано... Чекай...
   - Я не чую, я нiчого не чую, - потягнулась до мужа,  справдi  не  чуючи
його. Вона з жахом збагнула, що од розпуки оглухла. Лише  згодом  душа  ©©
вiддiлила слова вiд усього, що було тодi...



   VI

   За татарським бродом конi топчуть  яру  руту  й  туман.  За  татарським
бродом, на козачому, iз сивого жита, з червоного маку викотився мiсяць,  а
коло козацько© могили заскрипiв, обертаючись павколо свого короля,  старий
вiтряк. У цьому роцi  буде  йому  вдосталь  роботи:  намаха╨ться  крилами,
нагуркочеться жорнами, навiта╨ться з людьми. Даниловi  аж  запахло  свiжим
борошном, першим разовим хлiбом, який старi хлiбороби не крають  ножем,  а
по божно розламують руками. Як вiн любив цю переджнив'яну i жнив'яну пору,
коли пiсля всiх тривог тиха  мiстерiя  нив  ставала  радiстю  душi,  коли,
дивлячись на схилений колос, яснiли людськi  думи  i  щось  добре  шептали
вуста.
   Над степом зависла розiмлiла теплiнь. Бреде в нiй Данило Бондаренко,  а
обабiч сиве жито й червона пшениця шепочуть свою колискову. I  вся  земля,
росянiючи, тепер зда╨ться колискою, колискою життя, надiй. То  нiчого,  що
будень молотить його цiпами  практицизму,  щодня  обвалю╨ться  великими  й
дрiбними турботами, щодня ставить вiч-на-вiч не тiльки з правдою,  а  й  з
грiхоплутством, Данило ма╨ в душi велику вiру, а в очах оте, що однi звуть
на©внiстю, другi - поезi╨ю. Та,  зрештою,  хiба  оце  похилене  жито,  оця
червона пшениця, оце чорноките просо не поезiя? Не  тiльки  той  поет,  що
засiва╨ вiршами папiр, але й той, що ма╨ в душi раi дощi й тривогу  хлiба,
радощi й тривогу людини..
   "Отак можна хоч боком притертися до чи╨©сь слави", - присадив насмiшкою
сво© думки i в цей час од татарського броду почув  неквапливi  кроки.  Теж
комусь не спиться перед жнивами, теж хтось ма╨ радощi чи тривогу хлiба. Та
нi, це той, хто тiльки на копiйцi завис. Треба ж у таку нiч зiпсувати собi
настрiй. i...
   - О, це ви,  Даниле  Максимовичу?  -  аж  зупиня╨ться  з  тi╨©  радостi
Магазаник, однi╨ю рукою вiн поштиво  скида╨  прогнуте  решето  картуза,  а
другу вiдтягу╨ вiд шомполки, що висить за плечима.
   - О, це я, - пуска╨ вголос частку роблено© Магазаниково© поштивостi.
   Лiсник сiдла╨ голову картузом, ображено розводить волохатими руками.
   - Ех, Данило Максимовичу, коли те було, що ми розцуралися з вами,  а
ви й досi нiяк не вiрите менi.
   - Таки не вiрю.
   - I надаремно, - зiтха╨ Магазаник. - Я хотiв би погомонiти з вами, наче
з рiдним, а ви на мене косу╨те, немов на Марка Проклятого. I  чого?  Невже
тому, що в наших дуплянках, - торкнувся пальцем чола, - не однаковi бджоли
рояться?
   Данило засмiявся:
   - А я думав, що у гашiй дуплянцi не бджоли,  а  шершнi  гудуть.  Лiсник
знову зiтхнув i заговорив, наче  на  сценi,  де  й  досi  грав  старостiв,
куркулiв i рiзних жмикрутiв:
   - Це все насмiшечки зеленого маю. Що ранн╨, то, кажуть, скороминуще.  У
молодостi ми всi ще необтовченi житейською ступою; тодi ми дуже  правдивi,
непримиреннi, носимося з iдеями, сердечностями та правдивостями. А  потiм,
коли зiткнемося вiч-навiч з крутежем часу, з гризотою  серця,  з  людською
веремi╨ю, коли побачимо, що iде© чистiшi за  людей,  а  ще  коли  захопимо
нестаткiв, то  й  почнемо  равликом-павликом  залазити  в  свою  рiдненьку
шкаралупу. Iде© - це, звiсно, цвiт, але й вони зжовкнуть,  коли  за  твого
чуба чи  печiнки  вiзьметься  прожиття.  Ось  одружитесь,  розживетесь  на
дiточок, i коли одне скаже "тату", друге - "папи", а жiнка - "неси щось до
хати", то побачите, як довкруги i в душi поменша╨ романтики. Тодi  й  мене
не будете судити судом отих праведникiв,  яким  досить  iдей  у  головi  i
пiдбитого вiтром пальтечка на плечах.
   Данило з подивом прислухався до кручено© мови Магазаника:
   якесь вариво вiн, певне, й захопив iз рiзних книг та й пристосував його
до сво╨© сплюгавiло© душi.
   - Щодо iдей у вашiй головi я маю сумнiв, але  щодо  достаткiв  у  вашiй
хатi й закапелках - тут не сумнiваюсь. На них пiвсела могло б прожити!
   - У чужi криницi легше заглядати,  анiж  свою  викопати,  -  спохмурнiв
Магазаник. - Невже нам, Даниле Максимовичу, мало мiсця на землi? Чи ви  як
нiяк не хочете забути минулого?
   - Не можу.
   - I знову ж таки надаремне! За те минуле я маю бiльше гнiватись на вас,
анiж ви на мене. Так я, забувши сво© збитки, забув ши сво© пропащi тисячi,
забувши печiю i стиск, що мав тодi в грудях, шукаю з вами хоч  сяко©-тако©
злагоди. Пам'ята╨те, як ви мене тодi кинули навзнак?
   - Пам'ятаю. А ви хiба забули чого?
   - Знаю, але хотiв би,  щоб  ми  про  це  зовсiм  не  згадували.  От  ви
дорiкнули менi статками-набутками, а я мiг би постаратися й для вас, тобто
для колгоспу, i потро©ти його добро.
   - Ви?! - аж скрикнув з того дива, а далi розсмiявся.
   - Атож, - не бентежиться Магазаник. - Аби ваша добра  згода,  я  навiть
сьогоднi вийшов би з глухоманi лiсiв у колгосп i  он  як  знадобився  G  i
йому, i вам.
   - Чим?!
   - А хочете послухати? - улесливо посмiхнувся Магазаник,
   - Говорiть.
   - Так-от, Данило Максимовичу, сердьтесь чи не сердьтесь, а  скажу  вам:
погано, ох i погано ще ми господарю╨мо на землi, нерацiонально, як  пишуть
ученi. А зиiдки ж вiзьметься та рацiональнiсть, коли  ми  й  тепер  он  як
умi╨мо прогайнувати копiйку, вмi╨мо влiзти в борги, але нiяк не вмi╨мо  чи
не хочемо вхопити ту копiйку за  хвоста.  Подумайте,  як  ми  торгу╨мо?  ╙
готовеньке - прода╨м, нема - сидимо, у вус не ду╨мо,  бо  так  чи  сяк,  а
жалування йде.  А  грошi  у  нас  же  пiд  ногами  лежать!  Вiзьмiть  таке
паршивеньке, вiчно перелякане дерево осику.  Що  з  нього?  "Нi  хуху,  нi
духу", - кажуть жiнки, палячи пiч. Шипить, сичить, стiка╨ пiною,  а  толку
нiякого. А в господарських руках з осичини може потекти не пiна, а  золота
сльоза, - Магазаник пiдставив черпак долонi пiд тi невидимi золотi сльози.
- З чого ви кращу гонту зробите? З осичини!  Гонтою  й  помiщики  вкривали
сво© будинки. А ми такими забудьками стали, що в нас уже скоро  без  слiду
вимруть осташii гонтарi. Мало вам гонти - вiзьмiться за осикову стружку, з
яко© роблять квiти.
   - Кому ж потрiбнi тi мертвi квiти?
   - Богам i людям! Подивiться лишень, скiльки цих  квiтiв  у  нас:  i  по
церквах, i на кладовищах, i в оселях. Як нема взимку живо©  квiтки,  то  й
мертва згодиться. Ви гада╨те - це копiйчана торгiвля? Нi!  Тут  мiльйонами
пахне!
   - Ого!
   - Точно кажу. Ви не повiрите менi, що одна машина чистого,  без  сучкiв
осикового торцю, перероблена на широку стружку,  да╨  п'ятнадцять-двадцять
тисяч прибутку. Скiльки вам треба  тисяч  пудiв  хлiба  продати  на  такий
заробiток?! Звiсно, ви скажете - це спекуляцiя. А от i нi. Хiба не  краще,
щоб грошi  мав  колгоспник,  а  не  спекулянт,  який  всякими  правдами  й
неправдами переводить лiс, найма╨ фуганщикiв i веде кумерцiю з бабами,  що
роблять квiти?.. Не хочете марудитися цим, вiзьмемо щось iнше.  Скiльки  в
нашiй глушинi кошту╨ вiдро яблук? П'ятдесят-шiстдесят копiйок. А грушок  -
найбiльше карбованець. А скiльки у нас пропада╨ падалицi? Тiльки й ма╨мо з
не© гниль та плодожерку, яка знову ж таки свiже яблуко  зжоре.  Чи  думали
ви, що черв'як з'©да╨ бiльше яблук, анiж люди? От  якi  ми  економiсти.  У
вiршах розпису╨мо, як цвiтуть сади, але мовчимо, як вони  осипаються.  Так
чому б, к примiру, з падалицi не витиснути сiк, не  наробити  вина?  Вiдро
дармовицi дасть вам якихось законних три-чотири карбованцi в кишеню. Бог з
води робив вино, а ми з дармового соку не хочемо! Або чому б  не  походити
дiловим людям  по  далекому  Сибiру?  Там  одне  яблучко  -  та  й  свiжий
карбованець, там головка часнику - та й другий. Не скажу вам про один рiк,
а за два наш колгосп став би тричi мiльйонером.
   - А ви?
   - Я теж би себе не зобидив: одколупнув би й па свою долю частку. Iншi ж
не  одколупують,  а  рвуть,  бо  час  янголiв  минув!  -  сказав  одверто,
засмiявся. - На  торгiвлi  не  пожалi╨ш  конiйки  -  варобиш  карбованець.
Подумайте добре над копiйкою  часу!  -  Х  широко  всмiхнувся,  вдоволений
"копiйкою часу": вiн теж умiв увернути вчене слiвце. - Як ви на таке?
   Данило з бридливiстю i жалем обмiряв Магазаникiв самовдоволений обвiд.
   - Гарно ви говорили i про мертвi квiти, i про мертву копiйку, i про те,
що минув час янголiв i як на чужому горбi можна вигребтися до статкiв.  Не
гендлярський, а щирий хлiборобський буде наш достаток.
   - Коли це що буде, бо стiльки ма╨мо труднощiв у сiльському  раюваннi...
- зачепив Магазапик болюче, ще й сiллю посипав: - От  чогось  ви  про  них
мовчите?
   Данило спалахнув:
   - Бо про  них  бiльше  трублять  отi,  що  збоку  стоять.  Ми  з  шкури
вилузу╨мось, щоб скрутити в'язи  цим  труднощам,  а  дехто  на  них  славу
праведникiв i грошву воднораз вибива╨. I чи не зда╨ться  вам,  що  якогось
давнього року  сам  диявол  жадоби  зашморгнув  вашу  душу  в  гендлярську
калитку?..
   - Ет, я вам одно, а ви знову про колишн╨! - не зрозумiв чи вдав, що  не
зрозумiв, страшного присуду. - I, зрештою, не дорiкайте менi  жадобою:  на
нiй сотнi  рокiв  тримаються  десятки  держав!  -  накостричившись,  б'ючи
прикладом вагiтнi колоски, Магазаник швидко пiшов до лiсу...
   А Даниловi згадалось оте "колишн╨"  -  перший  рiк  його  вчителювання.
Почався вiн для нього в облупленому колi святих i грiшних. Рiч у тому,  що
його школа вибудувалась iз колишнього панського палацу, де були не  тiльки
рiзнi поко©, а й церковиця, розмальована талановитим i  завзятим  мiсцевим
маляром.
   Вiн i для святих, i для грiшникiв частенько брав натуру iз свого  села,
зодягав i взував ©© теж по-сво╨му: в козацькi жупани й шаровари, в  чоботи
й постоли.
   Пан, який був  далеким  родичем  славнозвiсного  художника  Рокотова  з
Лiтинщини й ходив у лiбералах, був цим дуже вдоволений i залюбки показував
свою церковицю гостям. Зате батюшка прокляв i пана, i маляра, бо той  його
досить грiшну, нiчим не прикриту статуру помiстив у пекло.  Уздрiвши  таку
дивоглядiю, село реготало кiлька днiв. Та аби ж на цьому окошилося, а то й
далi у сiльськiй церквi час од часу людям  згадувалась  натура  батюшки  в
пеклi, i тодi ii урочисту службу вривався здушений смiх якогось гайдамаки,
а за цим так починали реготати дядьки, що бiля святих свiчки  гасли.  Оцей
регiт i вижив батюшку з парафi©. Ви©жджаючи:, вiн i за  солом  плювався  у
бiк харцизяк-пересмiшникiв...
   Коли одного серпневого надвечiр'я Данило при©хав  до  школи  колгоспно©
молодi, то, заклопотаний ремонтом, сiвбою i  збиранням  шкiльного  врожаю,
завiдуючий скинув на нього карi, пiдсвiченi зсередини очi, -  запропонував
переночувати у колишнiй церковицi.
   -  Тако©  ночiвлi,  напевне,  нiколи  не  матимете,  то  спробуйте  для
iнтересу, - добряче посмiхнувся Максим Петрович, i навколо його уст  гарно
вибились кiлька пiвмiсяцiв зморщок. - Правда, якщо ви  не  з  полохливцiв.
Тут колись нашому фiзику приснилися гоголiвська панночка i Вiй. Бiдолашний
не помер,  як  фiлозоп  Хома  Брут,  але  бiльше  нiколи  не  заглядав  до
церковицi. То й подумайте, чи не присниться вам панночка i Вiй?
   - Для мене досить i панночки,  -  нiяково  сказав  Данило,  не  знаючи,
жарту╨ чи всерйоз говорить чоловiк, що зiбрав аж кiлька пiвмiсяцiв навколо
пуст. Для чого б таке багатство?
   - А папночку-пронозу знайдете в нас! Прислали мiстечковий кадр,  що  до
мiста не дорiс, а село поневажа╨. Ма╨мо з ним халепу. Апiт звати  ©©.  lie
Ганна,  не  Ганнуся,  а  тiльки  Анiт.   I   собою   нiчогенька,   i   очi
христовоскреснi ма╨, i куделиця, адов раннiй  пiдбiл,  золотиться,  тiльки
лихомовство позичала у вiдьмуги. Як не обкрутить когось iз  новеньких,  то
зсiче язиком на капусту. От хто колись  буде  в  пеклi  найгарячiшу  смолу
хлебтати.
   - Вона, мабуть, не тiльки новеньких сiче на капусту?
   - I мене теж, - погодився  Максим  Петрович.  -  За  одну  церковицю  з
пiвсотнi доносiв написала. Так уже ©й кортить богiв замазати глиною.
   - Той пiп, якого маляр уверг у пекло, не був ©© родичем?
   - А це iдея! - засмiявся Максим Петрович. - I таке може бути. Ви  зараз
пiдете вiдпочивати чи, може, поглянете на нашi шкiльнi поля?
   - Та, звiсно, па поля.
   Вони вийшли в сад, у якому стояло зо два десятки вуликiв; недалеко  вiд
пих у курявi останнього промiння згасав старий, iз кущиками  сивини  кiнь;
його  передня  розпухла  нога  торкалася  й  не  торкалася  землi,   а   в
чорнпльно-синiх  очах  загусли  хмари,  роки  та  бiль.  Максим   Петрович
перехопив нiмотне запитання Данила.
   - Працю╨ в нашiй школi колишнiй червоний козак Терептiй  Шульга,  а  це
його кiнь, певне, iз тих, про яких у щедрiвках спiвалось: "А  я  скочив  -
Дунай перескочив". Не раз вiн рятував життя козакiв, не  раз  i  порапепий
був, а тепер отут дожива╨ вiку.
   Минувши  огорожу  саду,  вопи  зупинилися  перед  сво╨рiдним  пейзажем:
попереду земля в могутньому подиху викруглилась  горбами,  що  бiля  обрiю
пiдбивалися пiд сипiй круг лiсiв.
   - Отут менi вчува╨ться первородне материнство землi,  -  сказав  Максим
Петрович. Очi його, вдивляючись у далечiнь, поглибшали  i  взялися  доброю
iмлою.
   Над серпневим  мовчазним  степом  з  густого  призахiдного  рiзнобарв'я
ткалась i курилась ота рожева задумана година, яку добрi люди називають  -
ще не вечiр, але вже й не день. Iще край неба  не  йшов  по  землi,  однак
готувався в свою путь, поближче до осель. ╙ в таку пору  бентежна  ╨днiсть
мiж людиною й тишею природи;
   природа дума╨ про нiчний перепочинок людини,  а  та  -  про  завтрашнiй
день.
   Придивляючись до Максима Петровича, Данило знову сподiвався  вiд  нього
поетичного слова, та почув звичайну буденщину:
   - На цих горбах земвiддiл нарiзав нашiй школi шiстдесят гектарiв землi.
   - Чого ж на горбах?
   - Бо iншо© не було. Тут, видно, бог мав цi горби не для хлiборобства, а
для спускання на санчатах.
   Данило виразно побачив i зиму, i те, як ветхий бог, осiдлавши  санчата,
самотньо спуска╨ться з гори, засмiявся.
   - Вода з цих горбiв не зносить гумус?
   - Зносила, так ми багаторiчiшми травами, особливо люцерною, яка нам да╨
за лiто чотири укоси, змiцню╨м i  культиву╨мо  грунт.  Ось  тут,  на  диво
людям, нашi учнi й  вирощують  по  двадцять  п'ять  -  тридцять  центнерiв
"укра©нки".
   - А по Укра©нi тепер середнiй урожай  лише  дванадцять  i  одна  десята
центнера пшеницi.
   - Це коло бiдностi, коло вiдсталостi. З 1913 року  врожайнiсть  пшеницi
зросла тiльки на якихось два пуди. Розумi╨те - на два! Ви самi бачите,  як
треба допомагати землi, щоб i вона допомагала  нам.  Ось  уже  юнаки,  якi
закiнчать нашу школу, почнуть розривати це коло. У нас  усi  учнi  -  дiти
землi, здебiльшого учорашнi наймити, так що не дивуйтеся, коли  в  п'ятому
чи шостому класi побачите парубiйкiв пiд вусом.
   У нерiвнi пiднiжжя горбiв хвилями затiкала синява, небо  опустилося  на
лiси та й, скрадаючись, пiшло по землi; iз само©  синяви  ви©хав  вершник,
щось епiчне, горде  було  в  його  поставi  i  в  тому,  як  з  вечорового
присмерку, наче з рiки, вибирався  кiнь.  Дивлячись  на  вершника,  Максим
Петрович озвався голосом давнини:
   Ой полем, полем кили©мським,
   То шляхом битим гординським,
   Ой там гуляв козак Голота,
   Не бо©ться нi огня, нi меча, нi третього болота...
   - А щось таки ╨ в ньому вiд козака Голоти, - сказав  Дапилг",  i  якесь
тривожне почуття почало охоплювати його: де вiн бач ©© в  цього  вершника,
що з вечора чи з минувшини наближався до нього?
   - У повстанцях, а потiм у червоних козаках  пролетiла  його  молодiсть.
Чотири рази розстрiлювали ©©. Чотири! Але вижив козак, тiльки змiняв праву
ногу на  вербову  та  й  прибився  до  напiо©  школи  сiяти  жито-пшеницю,
доглядати пасiку та викохувати сад,
   Вершник наблизився до вчителiв, вiн мав довгообразе, перепечене  сонцем
обличчя, на якому викарбувались задума та роздуми.
   -  Добрий  вечiр  добрим  людям,  -  при╨мною  мiддю  загучало  вiтання
вершника.
   "I голос нiби знайомий!"
   - Доброго здоров'я, Терентiю Iвановичу, - сердечно вiта╨ться  вершником
Дiденко. - З iсiв ©дете?
   - З лiсiв.
   - I що там?
   - Серпень з шумом бавиться, а з лiсових яблунь падають i падають плоди.
   "Де ж, з яко© давнини гучав йому цей голос? Колись вiн чув його. Але де
i коли?.."
   - Збирали ©х на насiння?
   - Та нi.
   - Чому?
   -  Оце  ж  натрапив  на  стародавнi  записки   одного   ченця-садовода.
Небезiнтересно пише!  I  на  кiлькох  сторiнках  доводить,:  що  не  можна
культивувати сад на дичцi: в не© погано розгалужена коренева система, вона
не зможе прохарчувати крону культурного дерева.
   - Он як! Знайомтесь -  це  до  нас  прибув  учитель  Данило  Максимович
Бондаренко.
   - Данило  Максимович  Бондаренко?  -  перепитав,  i  чогось  посмутнiло
обличчя вершника.
   "Тiльки чого?" - подумав Данило, придивляючись до тих очей,  що  чотири
рази стрiчали смерть.
   - Ви не з Тарнорудiв? - Ще якась надiя прокинулась у поглядi вершника.
   - З Тарнорудiв. Абощо? - здивувався Данило,  однак  Терентiй  Iванович,
нiчого не вiдповiвши, злегка торкнув коня вербовою ногою.
   - Що це з ним сьогоднi? - знизав плечима Максим Петрович...
   Пiсля блакитних степiв темна  церковиця  здалася  темницею,  що  докупи
зiбрала задавненi тiнi святих i грiшникiв. Та коли Теронтiй Iванович  унiс
лампу, святi одразу вiддiлились од грiшни'iв i суворою красою, i одягом, i
збро╨ю. Але ?к це не святi, а чубатi запорозькi праведники, що при  шаблях
i пiстолях зайшли до церковицi!
   - Звiдки таку розкiш узяв маляр?! - дивуючись, запитав Данило.
   - З давнини, - вiдповiв Терептiй Iванович.
   - З яко© давнини? - Спогади знову заборсались у минувшинi, де чув такий
чи подiбний голос.
   Терентiй Iванович висвiтив образ, схожий на кошового, в його виразистих
очах, якi дивилися крiзь час, ще дотлiвали давнi пожарища чи побо©ща.
   - Та з тi╨©, де свiтське переходило в церковне, переходило не  так  для
молитви, як для роздуму, для згадок, щоб i ми не забували, чим  жили  нашi
дiди та прадiди. Було ж у нас колись преславне  Запорожжя,  мало  воно  не
тiльки гарних во©нiв, але й гарних малярiв. От  i  в  вашiй  тарнорудськiй
церквi в iконостасi було кiлька запорозьких праведникiв зi збро╨ю на поясi
i з оселедцями на головi. То владика,  побачивши  ©х,  так  затрусився  од
злостi, що залихоманились  на  його  ризi  гаптованi  апостоли,  i  звелiв
спалити крамолу.
   - Спалити iкони?
   - Еге ж, i козацькi iкони, i божницi, i  грамоти,  щоб,  мовляв,  i  не
пахло гайдамаччиною. Отакий  був  у  нас  преосвященний;  коли  вiн  що  й
полюбляв, то найбiльше монастирськi пивницi. Але тодiшнiй церковний  титар
не був у тiм'я битий: забрав цi iкони, забрав  рiзне  добро  й  заховав  у
пiдземеллi дзвiницi. Там ©х i надибав наш Марко та й  дещо  перемалював  з
них... Хай моя жiнка принесе вам кисляку? Вона  й  пайок  зможе  випiкати.
Знову чогось тих, що на  службi,  перевели  на  пайок.  Щось  на  дощ  моя
дерев'яна важча╨, - вдарив рукою по вербовiй нозi. - Хоч вона й вербова, а
погоду чус.
   - Де вас отак?
   Терентiй Iванович  помовчав,  роздумуючи,  казати  чи  змовчати.  Потiм
рiшуче глянув у вiчi вчителевi:
   - На Золотiй Липi, на отiй, звiдки й ваш батько по повернувся.
   - А ви знали його?! - аж зойкнуло в душi Данила.
   - Та знав, дитино, знав, - Теронтiй Iванович похилив голову, що бралася
першою памороззю, його очi, наче в кошового, теж подивилися крiзь час. - В
одному ескадронi служили, з одного котелка ©ли, однi╨ю голкою  обшивалися,
тiльки не однi╨ю, а двома шаблями рубали, кого  треба  було  рубати...  Ти
дуже з лиця на батька схожий: i очi, i вуста такi, i чуб такий.
   - Чого ж ви нiколи до нас не прийшли, не  розказали?  -  журно  запитав
Данило, в душi обзиваючи Терентiя Iвановича безсердечним.
   Чоловiк похнюпився:
   - Боявся.
   - Кого ж?
   - Слiз жiночих i дитячих. Бо що я вам мiг принести до хати?
   Одну скорботу. Та й не знав, чи пережила б мо© вiдвiдини твоя мати.
   - Мусила б.
   - Це вже нiхто, опрiч серця, не вiда╨.
   - I ви нiколи не надумались заглянути до нас?
   - Як тобi сказати? Я й заглядав, та не признавався.  Разiв  зо  три  то
перед рiздвом, то перед новим  роком  яблук  завозив  вам,  нiби  од  Дiда
Мороза. Ти малим ще був.
   I враз, немов завiя, на Данила налетiли, захугували далекi  роки,  а  з
©хнього якогось вечора вийшов  у  заснiженiй  кире©,  з  торбою  на  плечi
знiяковiлий чолов'яга, який назвав себе Дiдом Морозом.
   "Молодi ви для Дiда Мороза, - посмiхнулась тодi мати.  -  Може,  онуком
доводитесь йому?.."
   - Так он звiдки знайомий менi ваш  голосi  I  чому  ж  тодi  нiчого  не
розповiли нам?
   - Знову ж кажу: боявся... Мати одразу спитала  б  мене,  де  могила  ©©
мужа. А що б я сказав, коли не довелося нам  поховати  Максима?..  -  I  в
чоловiка затремтiли уста. - Бiля отi╨© Золото© Липи збрело йому  в  голову
самотужки захопити ворожу батарею - таким уже одчайдухом вродився. Його ми
Ене╨м звали, бо в сiдлi возив i читав "Ене©ду", напам'ять  добру  половину
знав ©© i душу мав Ене╨ву. Iще возив твiй батько  будьопiвку  для  тебе  i
пучок дуже пахучо© травицi, яку називав ╨вшан-зiллям. -  Оце  й  усi  його
скарби були... Так-от, неждано навiть для мене перелетiв наш Еней на  конi
колючий французький дрiт, що з Вейганом прибув, блиснув шаблюкою  -  i  до
чужо© батаре©, бо дуже треба було, щоб вона стала нашою. I ось тодi  прямо
в здибленого коня вдарив снаряд, охопив огнем нашого Максима, i  не  стало
йому нi сонця згори, нi Золото© Липи знизу, та й усе, тiльки зламану шаблю
знайшли. То ховали ©©, а не Максима. Отак  ми,  сину,  за  тво╨  теперiшн╨
вчителювання воювали...
   У церковицi надовго запала тиша, тепер i Данило крiзь час дивився на ту
Золоту Липу, що хвилями болю накотилась на нього...
   - От бачиш, як воно  було...  -  зам'явся  Терентiй  Iванович  i  повiв
плечем, нiби струшував з них ношу жалiв.  За  дверима  вихопився  спiвучий
жiночий голос:
   - Терентiю, де ти?
   - Моя гука╨. Я зараз скажу Марi©, щоб принесла кисляку i якогось коржа,
а за хлiб вибачай, бо я хоч i з вербовою ногою, але на  сiмейку  розжився,
та все хлопцi ростуть. Не знаю, по яких що  Золотих  Липах  доведеться  ©м
вiддiляти правду вiд кривди...
   Цi╨© ночi, у колi святих  i  грiшних,  Данило  довго-довго  не  мiг  нi
заснути, нi знайти собi мiсця. Перед  очима  невiдступне  стояв  тато,  на
якого вiн так схожий з лиця. А чи ж буде схожий завзяттям,  душею?  Данило
вперше вiдчув на собi вагу рокiв i за одну нiч постаршав пiд нею.
   Пiсля третiх пiвнiв вiн вийшов на просторе шкiльне подвiр'я i  навманвя
побрiв у тишу серпнево© терпкаво© ночi, що  м'яко  сивiла  розкиданими  по
пагорбах i долинках хатами. Спочивало село, спочивали  люди,  спочивали  й
небеснi сiячi, що устигли обсiяти всю землю росами, а небо пшеницею. I  чи
болить кому, окрiм нього, серце за тим сiячем,  що  розсiявся  на  далекiй
Золотiй Липi та й прорiс травою чи казковим ╨вшан-зiллям,  щоб  ми  довiку
мали безмiр любовi до рiдно© землi.
   Поруч, без вiтру, просто вiд давнини чи дум зiтхнув посивiлий журавель,
до одного кiнця його навiки була ув'язана колода, на другому  -  у  свiжiй
баддi вода  перехоплювала  теплу  зоряну  обнiж.  А  в  долинцi  скрадливо
воркувала  рiчка,  розмиваючи  берег,  розмиваючи  нiч,  i  тихо  скрипiло
загальмоване колесо млина. Надивляйся на все це,  прислухайся,  як  збiга╨
вода, як збiга╨ час, i думай про свiй час i сво╨ ╨вшан-зiлля...
   Мов сновида, повернувся Данило до школи, погасив свiтло i лiг. До вiкна
одразу ж пiдступили зорi, зiтхнула  темрява  чи  хтось  iз  грiшникiв  або
святих, а вiн поволеньки, як  у  воду,  забрiв  у  сон.  Йому  не  снилися
фантасмагоричнi гегелiвськi образи -  до  нього  прийшла  невiдома  Золота
Липа, тiльки не рiчкою, а осiннiм деревом, що не зна╨,  куди  подiти  сво╨
журливе золото. I вросло це дерево бiля його стареньких ворiт, що  й  досi
кигикають чайкою. А потiм уже в хатi вiн бачив свого матiр.  Вона  вийняла
йому зi скринi смушкову шапку, зiтхнула:
   - Оце ж батькова. Примiряй прокинувся вiн уранцi пiд думними  поглядами
святих i потягнувся до одежi, поверх яко© лежала сива, ще парубоцька шапка
його тата. Оце i все, що лишилося од нього  на  бiлому  свiтi,  та  ще  на
далекiй чорнiй землi проросло трохи зiлля. У дверi хтось постукав.
   - Заходьте?
   Скрипливi дверi вiдчинив Максим Петрович i став на  порозi,  тепер  уже
втома зiйшда з його обличчя i гнiздилася тiльки в зморшках бiля очей.
   - О! - здивованим поглядом змiряв Данила. - Вя наче  постаршали  за  цю
нiч. '
   - Невже видно? - запитав, аби запитати, та й знов у думках ввернувся до
батька.
   - Таки видно. Як вам спалося серед святих i грiшних?
   - Ви ма╨те на увазi, що не тiльки увi  снi  чатують  на  пас  святi  та
грiшнi?
   Завiдуючий иримружився:
   - Чую лiтератора, але хочу бачити ще й хлiбороба, агронома, бо це  дуже
потрiбно тепер. Дуже!
   - Постараюсь бути вчителем i учнем.
   - Це серйозно? - недовiрливо покосував на Данила Максим Петрович.
   - Цiлком! Я ж дитя чорно© землi: ©© тривоги - мо© тривоги.
   - Тодi спасибi. Коли ви належите до оглашенних, як тут  прозвали  мене,
то й агрономом зможете стати. А нам так  треба  ворожити  над  тим  добрим
зiллям, що виведе нас iз безхлiб'я!
   Данило шанобливо глянув на Максима Петровича: у такий рiк, коли довкола
ходить стiльки смутку, так думати i так жити майбутнiм не кожен зумi╨.
   - Я й хотiв стати агрономом, та не вийшло.
   - У нас вийде, - впевнено сказав Максим Петрович, - Аби  тiльки  землю,
як душу, любили, ©й дуже потрiбна  наша  любов,  а  не  розбiй,  -  i  вiн
довiрливоупiвголоса додав: - На сво©х дiлянках я вже вирощую по  двiстi  з
лишком пудiв пшеницi. Але яка вона примхлива: посi╨ш на десять-п'ятнадцять
днiв пiзнiше, - i не добереш половини врожаю, та й iржа точить  ©©,  гiрше
нiж залiзо. Нових,  нових  сортiв  треба  людям,  щоб  двiстi  пудiв  було
середнiм урожаем!  I,  думаю,  'настав  час  чаклувати  над  низькорослими
сортами, бо в стеблистих соки землi йдуть не так у эеряо, як у солому.  Ще
за Хмельниччини Павло Алепський,  син  антiохiиського  патрiарха  Макарiя,
подорожуючи по Укра©нi, дуже радiв, що в  наших  житах  та  пшеницях  може
сховатися верхiвець. А от про  зерно  нiчого  не  писав  -  тут,  напевне,
радостi було менше. По©демо на поде чи в село кватирю шукати?
   - На поле. Що ви тепер робите?
   - Сi╨мо жито з пiдсiвом конюшини, копа╨мо картоплю,  шатку╨мо  капусту,
квасимо помiдори та огiрки - ми ж самi себе й харчу╨мо.
   На  зарослому  споришевому  подвiр'©  бiля   криницi   в   упряжi   не'
герпеливились добрi гостровухi конi, а бiля коней широко стояв на живiй  i
вербовiй нозi червоний козак Терентiй Шульга i ждав  очима  сонця.  Ось  i
встало воно, i  передосiннiй  туманець  чи  тiнi  почали  перебiгати  йому
дорогу.
   Дивним був цей ранок. Про©хали вони мимо придорожньо© верби, i Даниловi
здалося, що на не© якось  незвично  дивиться  'Терентiй  Iванович,  певне,
тому, що ма╨ ногу з верби, i це  немудре  дерево  стало  йому  рiдним,  як
завжди при болях ста╨ рiднiшою природа людинi. Тiльки краще б не було  цих
болей.



   VII

   Так думалось, так бачилось, i крiзь усi  думи,  крiзь  усi  видiння  до
Данила наближалася Золота Липа, з'являвся тато. Вiн  забув  його  обличчя,
голос, але вiдчував руку, що колись, напевне, перед походом, лягла йому на
дитячу голiвку...
   О руки наших батькiв! Чого  ви  одлiта╨те,  мов  голуби,  i  передчасно
ста╨те землею, травицею та росою?
   - Ви, напевне, далеко залетiли думками? - запитав Максим IIетрович.
   - У праосiнь злотаву i синю, - згадав чи©сь слова.
   - Щось таки ╨ в цьому образi! -  глянув  Максим  Петрович  у  засновану
бабиним ∙ лiтом далечiнь i з усмiхом чи насмiшкою перехопив мову Данила: -
Ось подивiться, як напатлались останнi днi  тепла,  як  ще  мiцно  серпень
трима╨ться за лiто, а снування i згуки вже ма╨ осiннi.
   - О, та ви поет! - навiть не помiтив мовного лукавства Данило.
   - Хворий на лiрику, але на все життя запрягся  в  буденнi  турботи  про
хлiб насущний, - тепер уже серйозно сказав Дiденко. -  Тут  не  спить  моя
думка, не спить i душа... Ви ж добре пам'ята╨те, як ми ще  недавно  ходили
бiля землi - зорали як-небудь, засiяли чим-небудь, помолилися на сонце, та
й роди, боже, на роботящого i ледащого. I  земля-годувальниця  родила,  що
могла: то зерно, то сукровицю свою. Чиновникам од землi й тепер байдуже до
копiтко© роботи бiля  не©,  ©м  би  скорiше  вичавити  соки  з  родючостi,
виконати план сьогоднi, не заглядаючи, що нас чека╨ завтра.
   Вони ви©хали на липовий шлях, вiн  згори  запалив  сво©  свiчi  смутком
згасання, а знизу, у дуплах, тримав чутке  вiдлуння  вiтрiв.  I  це  знову
нагадало  тривожну  Золоту  Липу  i  того  вершника,  що   крiзь   колючий
французький дрiт кинувся на ворожу  батарею,  i  той  ворожий  снаряд,  що
пiдняв коня i вершника в небо. Невже це був його тато?..
   Отак  i  почався  у  школi  перший  день  сiльського   вчителя   Данила
Бондаренка, простого, довiрливого  i  затятого  хлопця  з  пiдкучерявленим
житнiм чубом,  чутливого  до  людського  болю,  непримиренного  до  всього
ницого, лихого; отак ще довгi-довгi роки з одного боку шляху йому скрипiла
верба, а з другого - Золота Липа;
   не рiчка, а дерево, що зросло чи то над рiчкою, чи то бiля тi╨© хатини,
яка по-ча©ному прокигикала через усе його дитинство.
   А далi пiшли iншi днi,  зi  сво©ми  клопотами,  турбацiями,  зi  сво©ми
тiнями й просвiтками, зi святим словом  i  дрiбнотою  доносiв  несамовито©
Анiт на тому ж паперi, в який можна  вписати  незрiвнянний  образ  i  жало
гадюки. У такi днi вiн згадував свого тата на здибленому конi, згадував  i
коло святих i грiшних у старiй церковицi та й,  згнiтивши  сво©  болi,  ще
упертiше  осягав  мудрiсть  книг,  вивчав  закони  спадно©  i   пiдвищено©
родючостi землi, силу сортiв або йшов у  завiяну  дiброву  чи  в  маленьку
теплицю Максима Петровича, а  в  того  завжди  була  якась  новина,  якесь
захоплення, якась незвична думка, незвичне слово, хоча б  про  закоханiсть
соняшникiв у сонце або про сон листя. В теплицi  стояло  лiто,  надворi  ж
покректував мороз або  хугувала  хвижа,  i  тепер  звичайнiсiнький  житнiй
колос, що думав про цвiт, нахилявся до тебе казкою чи святом.
   - З колосочка буде жмiнька, а з снопика мiрка? - згадував колядку.
   - Дочека╨мось i такого часу, коли будемо не ©дцями, а творцями. Скiльки
люди в печалi нестаткiв посилали Всевишньому  молитов,  щоб  дав  ©м  хлiб
насущний! А як мало ми прислуха╨мось до мови  колоса  i  полiв.  Зустрiчаю
якось свого друга  молодостi,  теж  агронома,  чоломка╨мось,  тиснемо,  як
парубiйки, один одного ручищами, згаду╨мо зеленi роки, далi ж питаю:
   - Як тобi сi╨ться жито-пшениця? I посмутнiв мiй друг:
   - Хоч вiр не вiр, а я вже забув, як шелестить житнiй i пшеничний колос,
вiн, коли й знаходить мене, то тiльки в снах.
   - Це ж з якого лиха?!
   - Бо пiдшиваю та розшиваю  папери,  складаю  та  розсилаю  циркуляри  i
сiю... обiжники. За всi останнi роки лише раз був у житах:  коли  заболiли
нирки, порадили менi лiкувати ©х житнiм цвiтом. Як злодiй, крадькома  рвав
його, та не встерiгся i заробив од розгнiвано© селянки "паразита". I досi,
як згадаю про це, печуть ©© слова.
   - Так чому ж ти не кинеш сво╨ мертве дiло канцеляриста?
   - Маю за нього живу копiйку.
   - От i подумайте пiсля цього, як мiзерна копiйка з агронома,  з  творця
робить ©дця. Хiба iiс страшно, коли селянська  дитина  вже  не  думав  про
достаток хлiба для людей, коли  вона  забула,  як  шелестять  чи  стiкають
сльозою жита. Це я сумно© завiв. А от послухайте, про яке  чудо  довiдався
вiд ленiнградського вченого! - зацвiтали бездоннi очi, промiнилось сухе, з
пiвмiсяцями зморщок обличчя Максима Петровича.
   - IIевже чуди? - робив вигляд, що сумнiва╨ться.
   - Справжнiсiньке! - запалювався Дiденко. - Ми, живучи  зерном,  ще  так
по-варварськи мало зна╨мо iсторiю, життя i прямо-таки вибухову силу зерна.
Тiльки подумайте, що може зробити лише  передпосiвна  обробка  насiння!  В
журналi санкт-петербурзько© Академi© наук "Собрание новостей" за  листопад
1775 року повiдомлялось,  як  один  селянин  обробляв  посiвне  насiння  у
вапняковому й живильному розчинах. Наслiдки були разючi!  Уявля╨те,  кожне
зерно жита .й ячменю виганяло по тридцять-сорок могутнiх колоскiв, а кожен
колосок мав понад сто зернин. З однi╨© зернини виходило майже чверть фунта
врожаю. При такiй сiвбi вiн витрачав  на  гектар  насiння  в  чотири  рази
менше, нiж витрача╨мо ми.  Так  це  ж  на  одному  посiвi,  коли  взяти  в
державному масштабi, можна зекономити мiльярд пудiв! Що ви на це скажете?
   - Коли б це так було! I чому ж ми не знали про це чудо?
   - Сон рокiв чи  байдужiсть  приспали  його!  -  розгнiвався  на  когось
Дiденко. - Яка  страшна  ця  хвороба  -  байдужiсть!  Вона  вбива╨  апарат
мислення, сердечний апарат, залиша╨ тiльки механiчний.
   - Ви вже ворожите, як вiдновити в себе цей посiв?
   - Авжеж! Тiльки подумайте, яку полегкiсть можуть мати люди й держава!..
А ви чогось засумували?
   - Тепер уже нi - ви розвiяли мiй смуток.
   - Чим? - щиросердно дивувався Максим Петрович.
   - Сво╨ю самопосвятою землi.
   - He говорiть таких високих слiв, - спохмурнiв Дiденко. - Я  не  вартий
©х.
   - А хто ж тодi вартий?
   - ╙ такi люди, що заглядають у  непiзнаний  свiт,  -  опустив  на  руки
заважку голову Дiденко.
   - Про що ви, Максиме Петровичу?
   - Та про одного знайомого свого, схожого на Сократа.
   - Теж фiлософа?
   - Нi, лiкаря, дуже  талановитого  лiкаря,  якого  не  заслiпила  оманна
гонитва за славою. А мiг би вже бути i професором. Та, на жаль,  залишився
вiн у тiнi, в неславi. Познайомився я з ним у свiй трагедiйний час:  тяжко
захворiла моя любов - моя вiрна дружина. Поклали ©© пiд нiж, потiм зашили,
i вже менi по секрету  передали,  щоб  я  чекав  найгiршого,  бо  поки  що
медицина безсила. В безнадi© кинувся тодi по всiх усюдах, i недоля чи доля
привели мене в  селище  недалеко  вiд  Днiпра,  де  над  травами  чаклував
молодий, але вже сивоголовий  лiкар  Величко.  Оглянув  вiн  мою  дружину,
перечитав усi ©© медичнi папiрцi й гарно, гарно посмiхнувся:
   - Коли у вас, жiнко добра, знайдеться дитина,  то  неодмiнно  запросiть
мене кумом. Дуже люблю кумувати.
   Що ж говорити далi? Вилiкував вiн сво©м зiллям мою дружину, вилiкував i
десятки приречених людей, а заздрiсники весь час обтинають йому  крила,  i
досi ходить вiн у шарлатанах вiд медицини, у  знахарях,  ворожбитах,  хоча
все його життя - це трави ∙ хворi, хворi й трави. I, головне,  не  нарiка╨
вiн на долю, тiльки iиколи скаже, що жаль буде, коли його досвiд  i  трави
скосить коса байдужостi... О,  чу╨те  голос  чечiтки?  Че-чет!  Пi-ю-пi...
Чи-чи-чи...
   Напровеснi Данило почув, що Магазаник по шкуродерних цiнах прода╨ хлiб,
одразу ж скипiв неиавистго до гендляра  й  вирiшив  знайти  його  кри©вку.
Пiсля урокiв вiн кружляв по  тих  лiсах,  де  ча©вся  зi  сво©ми  скарбами
лiсник. Одначе не так легко було його присочити. Зерно  й  хлiб  Магазаник
продавав обережно и вроздрiб, то спасаючись сто двадцять сьомо© статтi  за
спекуляцiю, то потерпаючи, що продешевить. Сподiвався: цiна пiднiметься на
найвищий гребiнь, i тодi вiн збуде пшеницю тим купцям, яких знав  не  один
рiк. Поспiшив тiльки з картоплею, побоюючись,  що  вона  пiде  в  паростя,
побабчиться i зменшиться у вазi.
   Шiстсот пудiв вiн продав  оптом  вiнницьким  зашкiрним  спекулянтам  за
шiстдесят тисяч карбованцiв, упакував ©х у залiзну скриньку та й удосвiта,
коли Стьопочка ще вiдлежував у постелi боки, скрадаючись, пiшов до лiсово©
улоговини, де здавна оселилися борсуки. Тут ©х нiхто не тривожив, нiхто не
бив на  жир,  то  вони  спокiйно  й  розмножились  собi,  -  он  якi  нори
насвердлили, а бiля них понасипали чималенькi купи землi.
   Магазаник довго прислухався й придивлявся до лiсу, що  прорiс  негустим
туманом, потiм скинув  обшиту  ременем  свиту,  обгорйув  нею  скриньку  й
обережно-обережно почав копати яму. Далi знов позирнув довкола. Хтось наче
скрада╨ться помiж деревами? Копач застиг на мiсцi й не швидко збагнув,  що
то на злежаний торiшнiй лист скапував отой нетерплячий березовий сiк, який
сам розрива╨ кору дерев.
   За столiтнiми дубами позiхнуло сонце. А ось  i  перша  бджола,  шукаючи
поживи, золотим жолудцем упала на мачушник, забринiла йому ранкову пiсню i
почала набирати пилок у сво© кошики. Жаль, що ©х тiльки дво╨ у не©, а  мав
шестеро нiг... Лiзе ж таке в голову.
   Лiсник вавинув iз свитки скриньку, тремтячими пальцями опустив у яму i,
зата©вши подих, почав ©© засипати. Купку землi над  ямою  вiн  опорядкував
точнiсiнько так, як опорядковували борсуки. Враз попереду  почувся  шерех.
Страх охопив з  пiг  до  голови,  ©жаком  заворушився  у  чубi.  Магазанак
скособочив наполоханi очi туди, звiдки чулося шарудiння, - i здивувався, i
полегшено зiтхнув: то побiля крайньо© нори вовтузилася з дитям  борсучиха.
Щой©ю витягнувши з пiдземелля бiлястого  нащадка,  вона  дбайливо  поклала
його на осонпя, поторсала головою та й знову полiзла в нору.
   I негадано лiсника вкусила непотрiбна думка: навiть борсук  iз  темряви
виносить на сонце сво╨ дитя, а ти i себе, i сво╨ чадо вштовхнув у темряву.
Тьху, найшов годину на покаяття...
   Чортихнувшись, вiн згинцем пiщов до сво╨© оселi, що глухла вiд весняних
шумiв.  Коли  крутнув  закрутку  хвiртки,  з  тольцево©   клунi   виглянув
Стьопочка, на його ваду ще бурмосився сон,  а  жовтi  вi©,  як  i  завжди,
трiпотiли млинками, пiд ними проглядали очi рiдкувато©  синьки.  Побачивши
батька, Стьопочка пiдозрiло скривив губи.
   - Куди це ви, татуню, так зарання повiялися?
   - Служба, Стьопочко, служба: державний лiс  стережу.  Державний!  -  ще
згадав борсучиху з дитям на осоннi. У Стьопотки недовiра стерла з  обличчя
рештки сну.
   - Чого ж ви стережете державаий лiс не з шомполiвкою, а з лопатою? Га?
   - Усе будеш знати - швидко постарi╨ш,  а  тобi  ще  женитися  треба,  -
вiдповiв, посмiхаючись устами й лютуючи в душi:  вже  й  воно,  недомiрок,
вахлак, пантру╨ за батьком; маю обмiнчука, а не сина. - Перестань  клiпати
очимга. Краще послухай, що  святий  апостол  Павло  писав  римлянам:  "Нiч
минула, а день наблизився, тож вiдкиньмо вчинки темряви  i  зодягнемось  у
зброю свiтла". Воiстину нiч минула й треба думати про новий день.
   Стьопочка трохи розпогодився, i навiть млинки його вiй притишили працю.
   - А я вже подумав, що ви десь потайки проклятеннi закопували.
   - Якi проклятеннi?! Що це тобi приверзлося?! I коли вже розвидниться  у
тво©й головi? - люто глипнув на сина, та не злякав його.
   - Ви, тагуню, не печiть мене qkom, бо  не  дуже  угнiвив  вас.  Хiба  я
нiчого не бачу, нiчого не здаю? А коли треба закопати, то й мене берiть iз
собою, бо все може трапитись i пiде мiй спадок хробакам на споживу.
   Магазаник мовчки жбурнув лопату на дровiтню.
   - Чого ви все злу╨те, коли заговориш про копiйку? -  знову  прокинулась
пiдозра у Стьопочки, що батько, скнаруючи, хова╨ в лiсах грошву.
   - Нe злую, дурню, а думаю: звiдки ти вискiпкався такий?
   - З вапюго достатку та з  вашого  скупердяйства,  татуню,  -  не  полiз
Стьопочка в кишеню за словом i негадано розвеселив ним батька.
   - Е, та на тво╨му язицi бiльше розуму, нiж у головi: бач, яке вихляпав!
- засмiявся Магазаник, потiм зирнув па лiси, що бавилися з вiтром. - Як ти
гада╨ш, сину, чи lie пора нам розкрити льох пiд скитком?
   Стьопочка скривився, ледарювато пограв м'язами на руках:
   - Це ж знову я, мов проклятий, буду одну нiч вигрiбати землю,  другу  -
вантажити та розвантажувати мiшки, а ви менi за це тицьнете в  зуби  якусь
паршиву тридцятку, та й годi. То що менi по цьому i по тому?
   Магазаник повчально вiдповiв сину:
   - Сергiй Радонезький  ще  немовлям  вiдмовився  в  пiснi  днi  смоктати
материне молоко, а ти, чадо недостойне, i в пiснi, i в скоромнi днi  хочеш
тягнути й тринькати батьковi грошi. Пам'ятай: хто  не  дорожить  копiйкою,
сам гроша не варт, так що менше помишляй про мо© грошi.
   - Про що ж лиша╨ться думати Стьопочцi?
   - Увiйшов ти в лiта, увiходь i в розум. Подумай про  iнший  прожиток  -
про службу в мiстi, про якесь видвиженi╨, бо тепер епоха!
   - Так пристройте мене в якiйсь конторi чи до яко©сь кумерцi©. Я  й  сам
не хочу в лiсi трубити з вовками та гризтися з рiдним батьком.
   - I пристрою. Все буде чин чином, бо маю руку в районi. Може, хоч там з
тебе щось виклепа╨ться. А зерно iз скитка все одно ма╨мо вивезти...
   Старий облуплений скиток. У ньому ще до двадцять другого року проживало
кiлька пустельникiв, даючи притулок то бандитам,  то  дезертирам.  Не  раз
одвiдував скиток i отаман Якiв Гальчевський,  що  найменував  себе  Орлом,
переховувалась тут i його дружипа Марiя.  А  потiм  цi  "орли",  як  сови,
дременули до папсько© Польщi,  щоб  уже  не  обрiзом,  а  отруйним  словом
стрiляти в молоду державу.
   Згодом скитники покинули лiси, тут на якийсь час залишився був один, та
й той перегодя подався в село кравцювати. Негода  ж  зiрвала  покриття  iз
скитка, обваленi  стiни  його  несподiвано  зсередини  поросли  горобиною.
Врослi в камiнь деревця весною цвiли пухнастим цвiтом, а восени  червонiли
гронами ягiд.
   Пам'ять людська забула i ченцiв, i Гальчевського, i скиток, i тiльки  в
тридцять другому роцi про нього згадав Семен Магазаник: адже  иiд  скитком
був льох, де ченцi тримали збiжжя i харчi,
   То для чого йому копати в лiсах яму, коли  можна  i  в  льоху  заховати
зерпо, - i вшахровапс, i зiбране на лiсових галявинах у та  зрубах?  Рiвно
сто мiшкiв жита, пшеницi й проса вневолив Магазаник у чернецький  льох,  а
дверцята до нього засипав землею й тинком. Якщо навiть  оптом  продати  це
зерно спекулянтам, матиме сто тисяч, а можна ж i по пудику,  по  пiвпудика
збути людям, тодi ще набiжить кiлька тисяч. Треба  хапати  ©х,  бо  бiльше
такого року вже не буде. Може, пiсля нього по©хати собi  на  Кавказ  чи  в
Крим, купити будинок i спокiйно, в теплi  та  добрi,  доживати  вiку  бiля
синього, моря? Правда, там не буде тако© розкошi, як в  оцих  лiсах,  зате
матиме спокiй для серця. Бо хiба далеко Вiнниця од Полтави? Може, хтось  i
вижив iз тих смертникiв, що колись потрапили  до  державно©  варти.  Може,
хтось iз друзiв Човняра приб'╨ться  до  нього  купувати,  хлiб,  а  забере
життя?
   Доля не говорить людинi про сво© дороги. Чогось  вiн  зараз  полохливим
став. Чи це вже старiсть всiда╨ться на плечi, чи голод  тривожить  великим
та непевним карбованцем i непевним покупцем? Нi,  таки  треба  збути  хлiб
оптовикам та й добиватись до синього моря. Там вiн загубиться  в  людськiй
веремi©, як голка в сiнi. Та враз йому защемiло всерединi, i крiзь поля, i
крiзь  лiси  прибився  блакитнавий  полиск  Оксашгаих  очей.   Надовго   ж
укоренилася ти в серцi, як ота горобина на каменi сюитка.
   "Не ти носиш корiння, а корiння тебе", - знову прийшло на пам'ять святе
письмо. А може, ще раз сходити до не©. Зрештою, повинен же голод  якщо  не
зломити, то надломити жiнку, надломити ©© честь. Зчавить голод тiло, то  й
нечисть у душу забреде. Ось тодi й дiзна╨шся, чого вона  варта  i  чи  все
купу╨ться-прода╨ться.
   З такими думками вiн зайшов до оселi, поклав у кишеню  свiжу  пампушку,
зняв з кiлочка рушницю, перевiрив, чи заряджена, та й рушив  у  дорогу  за
сво╨ю любов'ю чи, може, за ганьбою.
   - Куди ви, тату? - зупинив його  Стьопочка.  I  тепер  в  його  поглядi
прокльовувалась пiдозра.
   - У присiлок маю пiти.
   - А хто ж два печива хлiба продасть?
   -  Продавай,  Стьопочко,  ти,  а  грошi  собi  на  гульки  забереш,   -
розщедрився батько, в душi задобрюючи перед дорогою долю.
   - Усi?! - зрадiло чадо i випустило пiдозру з очей.
   - Усi.
   - От спасибi, тату! - В Стьопочки вiд подиву навiть зiпсувалися  млинки
вiй; це ж зразу якихось чотириста карбованцiв покладе у гаман.  I  радiсно
ошкiрився, притискаючи до зубiв губи i посмiшку.
   "Навiть посмiхнутись по-розумному не вмi╨".
   Магазаник сумно подивився на сво╨ пронозувате, падке на  копiйку  чадо,
похитав головою; пема в нього справжнього нащадка, а  е  пiвголовок.  Коли
корiнь грiховний, то й гiлки грiховнi. На службу, тiльки на  службу  треба
його, шябеного, опредiлити, бо як наткнеться на захованi грошi, то й скарб
забере, i вiк твiй укоротить. Ох, Оксано, Оксано...
   Чорноголова, вихудла за зиму синичка,  повертаючись  то  хвостиком,  то
головою до нього, неголосно, одноманiтно затвердила одно:
   - Чо-о-ло-вiк, чо-о-ло-вiк, чо-о-ло-вiк.
   Чи не помилилась ти, пташко? Нема тут чоловiка, а е купцiпродавцi.  Оце
так розтривожив нежданий погляд Оксани. У не© вiн  хоче  знайти  для  себе
душевний затишок, та навряд чи його душа десь знайде спокiй.
   У татарському бродi вiн побачив на човнi Оксаниного Володимира. Хлопчак
чи тiнь його пригаслими очима дивився на поплавок i мерзлякувато кутався в
катанку, що стала завеликою на його кiстки. I на цих, i на других  кiстках
швидко б наросло м'ясо, якби Оксана розумнiшою була... А човен той  самий!
Чого ж вiн i досi страха╨ться його,  як  страха╨ться  громовицi?  Час  уже
рвати забобонну пуповину. Час!
   - Гей, хлвпче, подай перевозу!
   Володимир пiдвiв заважку тепер для  його  ши©  голову,  потiм  повiльно
змотав вудочку, вдарив веслом по зеленiй хвилi.  Вiн  мовчки  добрався  до
берега, мовчки вiдштовхнувся вiд нього, тiльки  весло  сумовито  говорило:
хов-хов, хов-хов, неначе збиралось ховати когось.
   - Мама ж дома?
   - Дома.
   - Що вона робить?
   - Слабу╨.
   - I вiд чого?
   Дитя з докором поглянуло на нього, а потiм кинуло гiльки одне слово:
   - Сiдайте.
   Човен, зашипiвши, вткнувся  в  берег,  що  аж  висяював  щирим  срiблом
котикiв. Магазаник пiдвiвся, вийняв з кишенi пампушку, подав хлопчаковi:
   - Ось, ма╨ш за перевiз.
   Володимир спочатку розгубився, потiм обома ручатами вхопив бiле  тiльце
хлiба.
   - Спасибi вам, дядьку. - А далi гукнув: - Миколко, Микояко!
   Недалеко вiд берега з луговини  пiдвiвся  Миколка.  Брат  покавав  йому
пампушку, й мале, немов пiдбите пташеня, заспiшило до хлiба. Вони тут  же,
на березi, розломили пампушку, вiдразу з'©ли ©©, а потiм згадали матiр.
   - Я ©м щавлику нарву, - виправдуючись, сказав Миколка i  знов  пiдбитим
пташенятком погуцикав на луг, а Володимир сiв на човен,  закинув  вудочку,
сподiваючись на рибальське щастя.
   Магазапик дiйшов до Оксаниного двору, побачив  за  типом  почорнiлi,  з
вiдкрученими головами соняшники, побачив  папiвi©iдчиненi  сiнешнi  дверi,
блакитнавi,  як  Оксанинi  очi,  вiкна,  кущ  калини  бiля  них  i  чогось
по-дурному завагався, не змiг навiть зайти на  подвiр'я,  а  сперся  обома
руками на ворота. Вони заскрипiли пiд його вагою  i  насторожили  цибатого
лелеку на хатi, що мав принести,  та  не  принiс  щастя  в  оселю.  Лелека
змахнув крилами i злетiв у вологi, мiнливi шовки неба, яке  не  знало,  що
йому робити: чи посiяти дрiбний  без  грому  дощ,  чи  пошукати  заблукало
сонце.
   Небо ма╨ сво© клопоти, а людина сво©. От, як i мрiялось,  вiн  у  лiсах
дожив до багатства, хай до пота╨много, але ж до багатства: до  золота,  до
срiбла, до дiамантiв, цiну яких пiзнав що в громадянську  вiйну.  Знову  ж
таки бiсiв Безбородько навчив його цiнувати i видирати цi камiннi  сльози,
- згадав свого страшного зверхника по державнiй вартi. Багатство!  Скiльки
воно манило, i манить, i слiпить  людей.  Вище  за  нього  не  пiдiймалася
тривожна думка срiблолюбця...
   Але чого ж вiн, багач, наче старець, сто©ть  бiля  благеньких,  крихких
ворiтець, якi вiдчиняють i зачиняють жiночi руки?.. Може, й  нема  любовi,
але щось таки ╨, що  бентежить  душу  i  трохи  очища╨  ©©  од  житейсько©
скверни. I хоч скiльки гiркоти принесла йому Оксана, та вiн зна╨ одно:  не
буде таких  вiрних  Оксан,  то  здрiбнi╨  життя  людське,  наблизиться  до
скотського.
   Iз сiней тихо вийшла Оксана, зняла з тину дитячу бiлизну i,  тулячи  ©©
до грудей, наче спросоння,  пiшла  до  хати.  Йому  стало  жаль  ©©,  жаль
дочасних зморщок, якi поснував не час, а безхлiб'я, i воднораз прокинулась
надiя: зараз, може, жiнку легше буде укоськати чи прихилити до себе, а  що
буде далi - знову ж таки покаже час.
   - Оксано, - покликав одним уболiванням. Навiть не знав, що воно в нього
може бути таким щирим.
   Вона  зупинилась,   журно   поглянула   на   ворота,   похитнулась   од
несподiванки, гордо випросталась, а вiн помiтив пiд ©© очима  синi  смуги.
От його достатки через тиждень-другий i змиють ©х.
   - Чого вам, невiдчепний?.. Як ви посмiли?
   - Знову гнiва╨шся. I нащо, i для чого це? Сама бачиш, яка ти  сьогоднi:
легка, немов обмолочений снiп, - зовсiм  звутлiла,  аж  дивитися  жалко...
Приходь до мене. Як хочеш приходь: чи жiнкою, чи куховаркою, чи  так...  у
гостi.
   - Хай до вас у гостi лихо  з  бiдою  приходять!  -  I  пiшла  до  хати,
хапаючись руками за дитячу одежу чи за сво╨ серце,  а  на  хату  опустився
лелека. Чи принесе вiн щастя комусь iз цi╨© оселi?
   Як старець, прийшов i, як старець, поплентався Семен Магазапик  у  сво©
лiси. Не судилося  йому  принести  до  сво╨©  оселi  красу,  не  судилося.
Напевне, доведеться передчасно самому, без Оксани, без Стьопочки ©хати  до
синього моря, до весело© музики, що мас берег вiдпочинку, де бiльшi  торги
та бiльш доступнi жiнки. А сьогоднi вiн пiде до Василини,  вп'╨ться  сво╨ю
горiлкою i хмiльним чаром  та  й  засне  па  ©©  персах,  з  яких,  певне,
змивалась не одна скороминуща любов. Коли не ма╨ш  справжньо©  любовi,  то
знаходь хоч поденщицю, бо, як писав протопоп Авакум, вода в  усiх  жiночих
криницях однакова; теж, певно, досадило йому вiдьомське зiлля.
   Лихий на себе, на все жiноче кодло i на Василину, з якою  ма╨  перебути
нiч, вiн навiть не помiча╨ дня, що десь загубив сонце.
   Лiси зустрiли його тривожним шумом, а вiн, як забобонна людина, черпнув
тривогу ще з Оксаниного подвiр'я,  i  вона  бродила  по  його  тiлi  лихим
передчуттям. Скрадаючись, добрiв до борсучих нiр, обколесував ©х,  знайшов
першi пiсля зимово© сплячки слiди звiрiв, знайшов уже просохлу купку землi
на сво╨му скарбi, трохи поправив ©© хворостиною i попрямував до оселi,  бо
любов - любов'ю, а обiд - обiдом. Та й Василинi треба щось приготувати.  в
в свiтi свята краса, але е й грiшна спокуса,  то  хоч  нею  перебуде  сво©
невдачi.
   Вже доходячи до лiсництва, вiн нагло зупинився на стежцi: чомусь згадав
зустрiч з Данилом Бондаренком, який не перший день милувався  його  лiсом.
Знайшов дивовижу! Щось дуже iдейний вiн, таким i Ярослав Хоролець був. Нi,
тривога не дасть спокiйно й ложку борщу з'©сти. От  уже  й  думай  не  про
Василину, а про Данила. Що йому треба тут?
   Лiсник узяв лiворуч i пiшов до того мiсця, де стояв  скиток,  вибиваючи
зi сво╨©, колись мальовано© утроби перекошенi  деревця  горобини.  Скорiше
треба з тамтого пiдземелля вихопити зерно. Легко сказати,  п'ятсот  пудiв!
Село можна зараз зарятувати ними! Сама тiльки думка про це  злякала  його.
Одна справа -  подаруйати  потрiбнiй  людинi  вiдеркову  липiвку  меду  чи
запечатаний щiльник, а зерно тепер он який скарб! Це ж пристановище його -
син╨, як Океании погляд, море. Та не зiйшовся свiт  клином  на  ©©  чарах,
знайдуться й iншi, а поки що хай передпi╨ день i настане вечiр.
   Ось уже й скиток засiрiв мiж деревами, ось уже зi стiн його  проглянула
горобина, що пробилася з голiв i  плечей  святого  малювання.  А  непогано
придумав: сховати святе зерно в святому  мiсцi,  продавати  ж  можна  й  у
грiшному. Магазаник обходить скиток, щоб хоч здалеку глянути  на  засипанi
землею i тинком  дверi.  I  раптом  його  ноги,  все  його  тiло  на  мить
кам'янiють, а стара будова з молодою горобиною розповза╨ться в очах: чи це
диявольське павождепiе, чи й справдi бiля стiн  вiн  бачить  свiжi  купини
землi?
   Магазаник, вiрячи й не вiрячи собi, притулився до старо© берези, на очi
йому наповза╨ потривожена перекопана земля, а  вухо  чу╨,  як  на  iржавих
завiсах поскрипують кованi дверi пiдземелля. Хто ж  так  нагло  пограбував
його серед бiлого дня? I що тепер робити йому?  Напевне,  найкраще  кинути
сво╨ добро та й тихцем зашитися до оселi. Хай хтось давиться його  зерном,
його скарбом, щоб не вiдхопити сто двадцять сьомо© статтi... А  може,  там
Стьопочка потайки стара╨ться, поки батько шука╨ любощiв? Нi,  в  Стьопочки
на це не  вистарчить  смiливостi.  Скорiше,  скорiше  назад  од  заклятого
скарбу! Але ноги не слухають його, i не переляк,  сама  жадоба  веде  його
далi! От i накликала Оксана сво©м словом напасть.
   Знову скрипнули iржавi завiси. Аж  серце  дiрчавi╨  вiд  цього  скрипу.
Магазаник зупинився. Iти чи не йти? Iти чи не йти? Зараз  уся  земля  йому
стала хиткою кладкою, а вiн старцем сто©ть на нiй перед сво╨ю недолею.  Не
гнiви ©©, не гнiви. Тихенько iди по пiдснiжниках додому, гризи там  пальцi
або запивай свою гризоту казенною горiлкою  та  бий  лихом  об  землю,  бо
iнакше ось зараз лице в лице стрiнешся з бiдою. Та нема сили  вiдвернутись
од багатства, хоч на ньому його лихо сидить. То в громадянську  вiйну  вiн
одного разу кинув у пельку сво╨му лиху одноокому калитку  з  червiнцями  i
дорогими камiнцями. I на це треба було завзяття, а тепер його нема...  Iти
чи не йти?..
   А тим часом з пiдземелля пiднiма╨ться його лиходiй. Як i думав - це був
вiн, - Данило Бондаренко. Iдейний! Поки не бачить, може, подалi вiд грiха?
Одначе враз усе збунтувалося  проти  тако©  ганебно©  втечi,  а  кров  так
шугонула в голову, що аж загудiла вона.  Магазаник  люте  зривав  з  плеча
рушницю, пiдводить мушку пiд серце Данила i -  пан  чи  пропав  -  хрипить
якимсь незнайомим, розтрiсканим голосом:
   - Стiй! Стрiляти буду!
   Данило здригнувся, потiм здивовано пiдвiв  голову,  зустрiвся  очима  з
лiсником i не злякався шомполiвки, а щиро зареготав:
   - Це ви, дядьку Семене, жарту╨те з перепою чи й  справдi  бабахнете  зi
сво╨© гакiвницi? Ото буде i менi, i вам печалi.
   - Стiй! - уже почув свiй голос, i звiдкись долинули  похороннi  дзвони.
Це минуле озвалося дзвонами, коли  вiн  отак  колись  тримав  у  руках  не
шомполiвку, а трьохлiнiйку. - Стрiлятиму.
   Данило паче злякано пригнувся, ще смiхотливо зирпув  на  Магазапиiга  й
весело гукнув у дверi пiдземелля:
   - Хлопцi, ховайтеся по всiх закутках, бо Магазаник  збира╨ться  воювати
пае! - I знов безтурботно засмiявся, а пiдземелля щось загугпiло йому.
   "Виходить, привiв, пекельник, цiлу бригаду. Ще вранцi  пiдземелля  було
скарбом, а тепер ста╨ судом". I  чого  вiн  не  вiдiйшов  од  свого  лиха?
Тремтячими руками лiсник спуска╨ рушницю,  потiм  сяк-так  закида╨  ©©  на
плече й поволеньки пiдходить до Данила.
   - Що ви тут робите? - пита╨ якомога спокiйнiше.
   - А ви, дядьку, не зна╨те? -  аж  пiдскакують  бiсики  в  сiроблакитних
очах. - Ну й перелякали ж ви  мене  -  серце  i  досi,  як  заячий  хвiст,
б'╨ться.
   - Тодi звиняй. То чого ви тут порпа╨тесь?  Старовину  якусь  чи  скарби
шука╨те в скитку? Було тут колись усяко© всячини, навiть образ вiд Богдана
Хмельницького. Не за ним пантру╨те?
   - Ох, дядьку, дядьку, чи не хитрим лисом ви пiдшитi?  -  похиту╨  чубом
Данило i пегадапо, махнувши  руками,  як  птах,  зрива╨  з  плеча  лiсника
рушницю.
   - А це що?! - обурено скрику╨ Магазаник, не тямлячи, що воно й до чого.
   - Смерть забираю  од  вас,  дядьку,  бо  нащо  вам  такий  спiльник?  -
насмiха╨ться Бондаренко.
   I тiльки тепер лiсник збагнув,  що  його  пiддурив  оцей  жовтодзюб:  у
пiдземеллi ж, окрiм луни, нiкого нема.  Нiкогiсiнько!  Вiн  чу╨,  як  лють
пасманисто вибива╨ться на щоках, i щосили б'╨  Данила  ногою  в  пах.  Але
хлопець вчасно вiдскочив, потiм, наче довбнею, ударив  кулаком  лiсника  в
груди, i той навзнак упав на землю, набухаючи  шумом  кровi  й  лiсу.  Вiд
образи, вiд безсило© лютi  хотiлося  заплакати,  заголосити.  Як  же  його
пiдманули! I хто? А вiн, дурень, стояв бiля скитка, наче  пiдмiнений.  Хоч
голову зарятовуй тепер, i, куцьорблячись,  охоплю╨  ©©  обома  руками.  Та
хлопець не б'╨ його, а добива╨ словом:
   - Як воно, дядьку? Прогрiвся грунт пiд вами? "Щоб тебе  чорти  у  пеклi
прогрiвали".
   - Даниле, що ти зробиш зi мною? - спитав, встаючи з волого©  землi,  де
пiдводились i не пiдводились притолоченi ним пiдснiжники.
   - Поки що нiчого, але зараз пiд цi╨ю цяцькою,  -  гойднув  рушницею,  -
поведу когось у село. Там ви трохи прохолонете, а ми тим часом заберемо  з
пiдземелля, що треба забрати.
   - В село ти мене пе поведеш, бо не пiду, а стрiляти ж не будеш. I  нащо
тобi мо╨ безчестя? - сказав сумовито. - . Краще пiдемо на  мирову.  Так  i
менi з Стьопочкою, i тобi буде лiпше.
   Данило зрозумiв, що Магазаник таки нiкуди не зрушить з лiсу. I  рушниця
не настрахав його. Що ж робити тепер? Пiдеш сам у село, так, дивись,  поки
повернешся, вiд зерна i слiд прохолоне. От незадача...  Вiн  покосував  на
лiсника:
   - Як же ви хочете миритися? Хитруванням  та  мудруванням?  '  Магазаник
оглянувся:
   - Вважай, по-королiвськи, ©й-богу. - I знову  озирнувсь.  -  Пiдемо  до
мо╨© оселi, i я тобi з руки в руку покладу аж десять тисяч  карбованцiв  -
стiльки, скiльки ти не заробиш i за п'ять рокiв свого  вчителювання.  Воно
iде© iдеями, а ©сти щось треба.,То по руках?
   Данило не то зморщився, не то посмiхнувся, покрутив головою:
   -  Малувате,  дядьку,  малувато.  За  iде©  бiльше  платять.  Магазаник
здивувався, насупився:
   - Це ж дурнi тобi грошi пливуть, а ти кажеш  малувато.  -  I  докiрливо
глипнув на хлопця: - Але торг ╨ торгом. Давай свою долоню.
   - А ви вiдхопите ©© з плечем - я ж знаю вас, -  прода╨  зуби  Данило  i
нiчутiньки по журиться. Що воно за людина?
   Лiсник кинув очi на землю, на знiвеченi ним  пiдснiжники  i  впiвголоса
пробурмотiв:
   - Тодi бери, парубоче, п'ятнадцять тисяч i  не  морочи  бiльше  голови.
Чого ще тобi треба? Це ж десять рокiв тво╨© працi!
   - I все життя безчестя! - нагло обрiзав Данило, i золотавi колоски його
брiв  шарпнулись  навсебiч.   -   Невже   ви   дума╨те,   що   й   совiсть
купу╨ться-прода╨ться?
   - Так чого ж тодi ти торгу╨шся зi мною?! - обурю╨ться Магазаник.
   - Хотiв побачити, який ви  в  торгу.  Може,  це  i  менi  згодиться,  -
насочу╨ться ©ддю кожне слово.
   - А коли я тобi двадцять тисяч дам?
   - Навiть мiльйони, дядьку, не пособлять нi вашi, нi чи©сь. Отаке-то...
   I Магазаник збагнув, що вiн  нiчим  не  спокусить  цього  дивака,  який
тiльки й статкiв ма╨, що  черевики  на  ногах  та  виношене  пальтечко  на
хребтi. От цi iдейнi! Не було через вас життя в революцiю, нема  й  тепер.
Переляк кам'янить його нутро, i вiн, похнюпившись, ледве вичавив слово:
   - Що ж ти хочеш робити зi мною? Зерно, як пофортунить, може, й вивезеш.
Може! А мене до суду?
   - Мабуть, так воно й буде.
   - А ти подумай - i не дуже старайся, - вже  не  прохання,  а  прихована
погроза озвалася в голосi лiсника.
   - Це ж чому?
   - Бо мало буде радостi в усiх судах i тобi, i менi. Ти, скажiмо, почнеш
топити мене, а я впрусь на сво╨му: не мо╨ просо, не мо© й горобцi. Свiдкiв
же в тебе нема, а за мене хтось може й заступитись, ще й  тiнь  на  когось
кинути.
   - Яку тiнь? - i диву╨ться, i хмарнi╨ Данило.
   - Хоча б, к примiру, таку: чого ти, а не хтось iнший знайшов це  зерно?
Може, ти з кимсь у спiлцi в цьому дiлi? Воно ж  так  у  свiтi:  над  одним
гримить, а другого блискавка б'в. Хтось мудро  вигадав:  обережно  iди  по
землi, бо завалишся.
   Данило тiльки головою похитав i торкнувся пальцем чола.
   - Скiльки ж хитрих ходiв у вашому кротовищi. Так-от: судитись я не буду
- вiзьму грiх па душу, якщо ви допоможете завезти збiжжя в село  на  ваших
конях. Не подумайте, що пiдступностi побоявся, - про зерно думаю.
   - Спасибi й на цьому, - похмуро подякував лiсник.
   - Пiшли по конi.
   - Ходiм, - витиснув iз себе Магазаник i  поплентався  поперед  учителя.
Бiля стайнi, де чогось непоко©лись конi, зупинився, втупив очi в  учителя:
- Iще раз долею сво╨© дитини питаю: не будеш топити мене?
   - Я вже усе сказав. Виводьте худобу. Не сво©ми ногами  пiдiйшов  лiсник
до дверей стайнi i на якусь хвилю притулився до них, а в  болючостi  його,
вiд яко© спухала голова,  вже  починав  прокльовуватись  завтрашнiй  день,
завтрашн╨ слiдство. Пiдозру  воно  таки  буде  мати  на  нього.  А  як  ©©
пiдкинути комусь? Було ж ранiше зерно i в  дзвiницi,  i  в  скитку.  Ченцi
розбрелися по свiту, а старi  запаси  залишились...  Старi  запаси!  Та  й
прокурор Ступач не повинен дуже насiдати, бо ж нiколи без меду не ви©жджа╨
од нього... Здурiти можна вiд цього жовтодзюба, - кинув ненависний  погляд
на свого ворога, який зараз бавився його шомполiвкою...
   Цього ж дня Данило Бондаренко, голова колгоспу й голова сiльради склали
списки родин, яким доконче потрiбна була допомога, й до ночi роздали людям
зерно, лише два мiшки залишили про всякий випадок.
   А другого дня до школи на бричцi примчав прокурор  Прокiп  Ступач,  вiн
постукав у дверi класу, де вiв урок Данило, i в широкому  напiввiйськовому
одязi став на дверях, красивий, лихий,  непримиренний,  на  його  виду  аж
вибивалися печатi погорди i самонадi©. й^Тiльки яка ця самовпевненiсть: чи
та, що виросла на перебiльшенi  сво╨©  значимостi,  чи  та,  що  прикрива╨
вiдсутнiсть значимостi?"
   -  Ви  Данило  Бондаренко?!  -   пiдвiв   припухлi   повiки,   обраменi
темно-фiалковими вiями, що  згодилися  б  i  гарячоокiй  красунi.  Так.  Я
прокурор вашого району.
   - Дуже при╨мно, - вiдповiв банально i вiдчув, як  на  вустах  iдморзала
тривожна посмiшка. Чого б?..
   - Прошу за мною!
   - Але тiльки-по продзвонив дзвопик...
   - Що?! - вiд несподiванки i подиву брови Ступача йоржами  хжлетiлiг  на
чоло, а вуста скособочило презирство. - Дума╨те, шкiльний  дзвоник  бiльше
важить прокурорського? - Вiн повернувся i круто почав втискати  в  пiдлогу
скрип новеньких хромових чобiт, на  яких  пiдстрибували  здрiбнiлi  хрести
вiкон.
   В учительськiй Ступач кинув на  стiл  опухлий  портфель  i,  округдюючи
характернi очi кольору перестиглого бузку, одразу  гнiвом  i  ©ддю  вдарив
Данила:
   - Ви за сво©ми переконаннями анархiст?
   - Нi, комунiст, - коротко вiдповiв Данило i теж набичився, бо  хiба  ще
хвилину тому вiн мiг сподiватися на таке безглузде питання? Це ж для  чого
одразу напускати на тебе пiдозру чи переляк?
   - Комунiст?! - чи то здивувався,  чи  то  задихнувся  вiд  несподiванки
Ступач, а потiм на скрижанiлих устах з кутка в куток перекотив недовiру. -
Чим ви доведете це? Чим?
   Таке питання озлобило Данила.
   - Невже сво© переконання треба доводити свiдками чи довiдками?
   - Неодмiнно© - вигукнув Ступач. - Який ваш перший свiдок?
   - Зараз мiй перший свiдок - бiль серця! - з гiркотою вiдповiв Данило.
   - Що, що?! - здивувався, не зрозумiв Ступач,  i  в  подивi  окреслились
його квасолистi нiздрi. - Ви нiби захища╨тесь медициною, терапi╨ю?
   -  Нi,  я  захищаюся  звичайнiсiнькою   людянiстю.   Як   комунiст,   я
переконаний, що в кожно© порядно© людини повинно болiти  серце  за  людей.
Ступач знову ©ддю i непримиреннiстю вдарив Данила:
   - Це демагогiя на даному етапi?
   - Це переконання на все життя.
   - Ви людянiстю хочете прикрити розбазарювання зерна  i  врятувати  свою
шкуру? Хто вам дав право розтринькувати хлiб?
   - Час.
   - Який час? - не зрозумiв Ступач.
   - Нелегкий.
   - Ви менi облиште цi штучки - теорiю нелегкого часуi Я вам з  нелегкого
часу викрою тiсний час! Чули про нього? Данило вже ледве стримував  вибухи
гнiву:
   - Чув? Я теж цiкавився фiлософi╨ю, думаючи, що це наука гуманiтарна!
   - Це натяк на мою професiю? - Ступач уже  розсiкав  його  скособоченими
очима, де шаленiв колiр бузкового одцвiту.
   - Нi, це натяк на ваш характер та на вашi покрики.
   - Як ви говорите, хлопчисько?! Чи розумi╨те, перед  ким  сто©те?!  -  I
Ступач ударив кулаком по столi. Тепер Данило якомога спокiйнiше сказав:
   - Не бийте кулаком нi мертву, нi живу матерiю, навчiться шанувати ©©.
   Ступач задихнувся вiд обурення:
   - Я сподiвався, хлопчисько, що ви пока╨тесь, визна╨те сво© помилки,  що
розбазарили хлiб.
   - А я сподiвався, що ви поцiкавитесь, хто заховував хлiб.
   - Не вчи ученого. Тепер ми з вами побалака╨мо в iншому мiсцi, хоча менi
й жаль вашо© гордо© молодостi. Гордих час швидко скручу╨ в баранячий  рiг!
- Вiн вискочив iз-за столу, схопив нортЙ"едь, грюкнув  дверима  i  подався
шкiльним подвiр'ям на вулицю, де стояла його бричка.
   I тепер противний холод ударив  Данила  пiд  серце,  усiвся  на  плечi,
пригнув ©х сво╨ю вагою. Хлопець трiпнув ними, сквдаючх  цю  вагу,  приклав
руку до серця. Чого ти злякався? Не бiйся, но дрiбнiй. Чу╨ш?
   Трохи заспоко©вшись, вiн  знову  повернувся  до  класу,  до  принишклих
дiтей, спромiгся для них на посмiшку, спокiй i таки аакiнчив урок, а потiм
пiшов блукати в луги, якi вже на сво©х  долонях  тримали  зелень  i  першi
кетяги первоцвiття. Кому воно, розкривши вi©, завтра дивитиметься в очi? I
знову холоднеча хвилями перекочувалася по плечах i в мiжплiччi. Та хай, що
буде, те й буде, а вiв, не кидаючи'на важницю обережнiсть,  якось  допомiг
людям. Але ╨ й iнша мудрiсть:  обережно  iти  но  землi.  Таке  ходiння  i
плазуванням може стати...
   Бiля райкому Ступач  пружно  скочив  в  брички,  додбало  махнув  рукою
вiзнику  i,  покосувавши  на  свiй  вiйськовий  одяг,  швидко   пiшов   до
приймальнi. З порога вiн коротко запитав секретарку:
   - Я? - I кинув сво╨ характерне око на дверi.
   - Будь ласка, будь ласка,  Прокопе  Iвановичу,  -  враз  заквапилася  i
почервонiла дiвчина, яка хоч невiдомо чого побоювалась  професi©  Ступача,
та не страхалась його вiзантiйських очей. Секретарка багато читала  i  все
нерозгадане чи пота╨мне називала вiзантiйщиною.
   Ступач гарно подивився на дiвчину, зовсiм збивши ©© з пантелику, i зник
за дверима.
   - А  начадили  -  хоч  шаблю  вiшай!  -  театрально  зупинився  посеред
просторого кабiнету. - В приказцi вiн сокиру замiнив шаблею, бо перед  ним
сидiли колишнi червонi  козаки  -  секретар  райкому  Вiктор  Мусульбас  i
вiйськовий комiсар Зiновiй Сагайдак.
   -  Таки  начадили,  -  погодився  Мусульбас  i   поклав   люльку   бiля
чорнильницi. На горбоносiм виду його пiсля хвороби тлiли рiвнi рум'янцi.
   "Наче материки  на  нiмiй  картi",  -  прикинув  собi  Ступач,  який  i
недолюблював, i побоювався секретаря, бо той i досi не  може  забути  його
лiвих заскокiв. Минулися ж вони, минулися! Та й хiба ж тепер на роботi  не
вилузуюсь зi шкiри?
   - Сiдайте, розказуйте,  коли  ╨  що  розказувати,  -  трусонув  чорними
кучерями темнолиций Сагайдак.
   - Я й постою, бо в ногах,  кажуть,  нема  правди,  -  знову  вдався  до
народно© творчостi Ступач. - Що ж його вам? Був я  i  в  Магазаника,  i  в
скитку, i в Бондаренка. Зерно, на мою думку, залишилося ще вiд ченцiв, якi
вмiли таки господарювати - в ©хньому пiдземеллi i досi  сухо,  хоч  перець
тримай. А от Бондаренка треба покарати!
   - Так уже й покарати? - сумнiв i наче  невдоволення  тiнями  пройшли  в
горiхово-карих очах Мусульбаса.
   - Неодмiнно! Щоб свiй свого боявся! - I Ступач так рубонув рукою,  наче
й вiн був у червоному козацтвi. - Дума╨те, Бондаренко покаявся? Коли б  не
так! Я йому одне, а вiн менi друге, я йому друге, а вiн менi трет╨...
   - Ви йому трет╨, а вiн вам четверте, - насмiшкувато продовжив Сагайдак.
- У вас до сотого не дiйшло? Ступач образився:
   - Поговорiть ще ви з ним, то й до сотого дiйдете.
   - Та поговоримо, - загадково пообiцяв Сагайдак.
   - От вiн i покаже свiй норов, як менi показав!
   - А як ви з ним говорили? - пильно-пильно подивився Мусульбас. -  Часом
не страхали?
   - Не обiйшлося без цього.
   - А для чого це вам?
   - Як для чого? - I Ступач навiть посмiхнувся. - Треба ж мати зi  страху
зиск.
   - Що, що?! - аж пiдвiвся Мусульбас, i пiдвелись його материки.
   Вiн переглянувся з Сагайдаком i, не сiдаючи, запитав Ступача:
   - Ви не догаду╨тесь, якi з цього зиску можуть бути втрати?
   - Менi?
   - На жаль, нам! Ступач стенув плечима:
   - Хiба ж вам невiдомо, що в нашiй професi© через страх можна  добратись
i до корiння, i до насiння.
   - Не доберiться ним до нещастя, - зiтхнув Мусульбас. - Ви не думали, що
страх з людини робить  уже  не  людину,  а  знаряддя?  Коли  не  думали  -
подумайте, коли не погоджу╨тесь з цим, мiняйте  скорiше  професiю.  Ще  не
пiзно.
   - Але i по рано, - похмуро вiдповiв Ступач...
   Уже дрiмало надвечiр'я, коли Данило побачив у лугах Терентiя Iвановича.
Вгрузаючи вербовою ногою в луговину, чоловiк  пiдiйшов  до  нього,  чогось
просвiтлений i наче помолодiлий. З якого б це дива?
   - Посутенiло, - глянув на небо.
   - I надворi, i в душi, - буркнув Данило.
   - Чи не рано - в душi? - засумнiвався Терентiй Iванович.
   - Ступач казав - не рано.
   - Так час iде не за годинником Ступача. А за вами знову струс.
   - Тi самi гостi в ту саму хату? - одразу накостричився. - Тодi не пiду!
   - Не вгадали - секретар райкому i вiйськовий комiсар при©хали.
   - Ого! - мимоволi вигукнув Данило, i  в  куточках  уст  вибилась  гiрка
посмiшка. - Яко© честi доскочив...
   - А може, й честi, - розважливо сказав Шульга, висмикнув дерев'яну ногу
з луговини, i витиснутий нею слiд почав затiкати водою. Отак  iде  чоловiк
по землi i залиша╨ за собою джерельця. - Ти ж не дуже переживай, бо  серце
ма╨ш одне, i таке, що й комусь знадобиться, - i  добра  посмiшка  вiд  уст
перекинулась на його пiдкучерявленi вуса.
   - Ступачевi вже знадобилось.
   - Що Ступач? То одноденка. Правда,  не  одному  ця  одноденка  поранить
душу, але й це треба пережити.
   - А хто ж тi, що при©хали зараз? Що вони за люди?
   - Коли були в червоних козаках, тодi хороша слава  ходила  за  ними,  а
тепер не знаю, бо нещодавно з'явилися  в  нас.  Прiзвище  ж  секретар  ма╨
чудернацьке - Мусульбас, а в комiсара запорозьке - Сагайдак, хлопцi  звали
його Сагайдачним. I от, повiриш, Мусульбас пiзнав мене, хоча й бачились ми
в громадянську лише разiв зо три. Подивився на мене, на мою вербичку, знов
на мене, обiйняв i заплакав. То й подумалось тодi: як буде в нас ось  така
справжня душевнiсть, то все нам буде по силi...
   В учительськiй Данило застав Дiденка, бiлявого  бритоголового,  що  мав
журнi очi, секретаря райкому i статурного, з циганською  вродою  комiсара.
Торопiючи, збираючись у вузлик, зупинився бiля порога.
   - Ви Бондаренко? - без прелюдi© запитав секретар, пiдвiвся,  ступив  до
Данила i подав руку, на якiй бiлiло рубцювате перехрестя шрамiв.
   - Бондаренко.
   - Славне  прiзвище!  Iсторi╨ю  пахне,  -  пильно  вдивля╨ться  в  нього
Мусульбас. - Бондарювати ж умi╨те чи розгубили батькiвський спадок?
   - Трохи вмiю.
   - А коли зробите бочку на  огiрки,  розсiл  буде  витiкати  чи  аi?  дг
негадане запитав стрiлчастобровий Сагайдак,
   Данила здивувало таке запитання: насмiшка, чи що? I  вiй  теж  вiдповiв
по-селянськи:
   - Якщо бочку робитиму для добро© людини, то розсiл  не  витече,  а  для
погано© - то й огiрки не вдержаться.
   - Данило Максимович у  нас  молодець!  -  втрутився  в  розмову  Максим
Петрович i поглядом пiдбадьорив свого вчителя. - Прошу вибачення, бо  менi
треба ще на вечiрнiй урок, - i вийшов з учительсько©.
   - Шапка батькова? - глянув секретар на смушеву шапку, яку Данило тримав
у руках.
   - Батькова.
   - I вдача така ж запальна, як у батька була? - примружився Сагайдак.
   - Не знаю.
   - Зна╨ш! Так роздав, хлоаче, хлiб? - перейшов на "ти" Мусульбас.
   - Роздав, - щось крижиною тенькнуло всерединi, вiн зiбрав на  перенiссi
упертi  зкоршки  i  зовсiм  недоречно  згадав  улюблену  приказку  Богдана
Хмельницького: "Що буде, то буде, а буде -  як  бог  дасть".  Що  буде,  а
стоятиму на сво╨му.
   - I не ка╨шся?
   -  Роздавати  добро  -  не  грiх,  ховатися  з  ним  -  грiх.  Сагайдак
посмiхнувся, переглянувся з Мусульбасом.
   - Ступача злякався? - запитав той.
   - Не дуже, але радостi вiд його крику й погроз не  мав,  бо,  зда╨ться,
вiн належить до спадко╨мцiв князя Iзяслава, який ще  в  дванадцятому  вiцi
глаголив: "Аби дав бог здоров'я, а месть буде". Не дай бог такому  крикуну
доскочити велико© влади.
   Мусульбас довго, вивчаючи, дивився на Данила, потiм правицею  полiз  до
голови, з яко© тиф громадянсько© зняв кучерi.
   - Далеко ти заглянув. I, на жаль, щось  iстотне  пiдмiтив  у  характерi
деяких нетерплячих. Напевне, натерпимося ми ще з ними. А тепер  про  тебе:
вiрно зробив, що роздав хлiб, бо насамперед треба рятувати людей.
   - Спасибi, - ожив Данило.
   - Зажди дякувати. Послухай старшого роками. Роздати зерно - не така вже
й велика мудрiсть, аби воно тiльки буде, - i посмутнiв чоловiк, бо  й  вiн
не мав його. - Мудрiше - виростити хлiб. Ти вмi╨ш ходити бiля землi?
   - Наче вмiю.
   - А ти менi без "наче". Зна╨ш хоча б те, що робить ваша школа?
   - Цей курс науки, зда╨ться, вивчив.
   - А це правда, що хотiв бути агрономом? - запитав Сагайдак.
   - Правда. Та за розкладкою губкомiтету незаможних селян мене послали на
робiтфак при педiнститутi.
   - Це добре, що тебе послало село, виходить, вiрило тобi. А  за  людську
вiру треба вiдробляти, - вже повчально сказав Мусульбас.
   - Постараюсь, аякже, - не знайшов чогось кращого вiдповiсти.
   - Так-от, Даниле, я не буду тебе страхати,  як  Ступач.  Страхайся  сам
собi. Ми сьогоднi пiсля Ступачевого наскоку говорили про тебе,  згадали  й
твого батька, а тут я дещо розпитав у  Максима  Петровича.  I  думка  наша
така: пошлемо тебе в сво╨ село головою колгоспу.
   - Мене?! - оторопiв Данило. - "Вiд суду до посади..."
   - Тебе!.. Злякався?
   - Та вже ж не зрадiв.
   - Одним тебе втiшати можу: не святi горшки лiплять. Скiльки  разiв  чув
цю приказку Данило, але, зда╨ться, тiльки  тепер  вiн  збагнув  ©©  вимiр.
Борсаючись у круговертi думок, запитав:
   - А школа ж як?..
   - От земля i люди будуть тобi новою школою... Допоможи людям дочекатися
нового хлiба, - пiдвiв  на  Данила  сум  i  бiль  горiхово-карих  очей.  -
Розумi╨ш, хлопче, який тягар кладемо на тво© ще незатвердiлi плечi?
   - Розумiю, - нiмотне дякував несподiваним гостям за довiру  i  водночас
потерпав перед сво©м завтрашнiм днем.
   - Серце в тебе добре, хай труднощi  не  пiдiрвуть  його,  хай  недалекi
людцi не озлоблять його. То по руках? Данило зiтхнув:
   - Що тiльки тепер буде i головi, i рукам?
   - Спiймав на словi, - покрутив лисою головою Мусульбас  i  прихопив  на
не© вiдблиски лампи. - Ось тепер i суши  голову  над  усiм  та  думай,  як
спiва╨ться на весiллi: "Ой думай, думай, чи перепливеш Дунай". Тепер  тво╨
село - твiй Дунай. Вибивайся, хлопче, бо нам зараз дуже сутужно. Дуже!
   - На якiсь фонди можна надiятись?
   - Нема╨ цих фондiв, - зiтхнув Мусульбас.  -  Однi  гiркоти  в.  З  них,
зловтiшаючись, скористаються нашi вороги. Та з ними нам дiтей не хрестити.
Нам за всяку цiну треба рятувати людей. Отож, повторюю: вибивайся!
   - А ви хоч одне око приплющите, коли якось буду вибиватись?
   - Не  маю  права  приплющувати  очi,  але  й  за  чуба  тебе  зразу  не
хапатимемо. Що тебе ще муля╨?
   - Надраннiй сiв. Заборонiть його. Це ж дурiсть. Мусульбас зiтхнув:
   - I дурiсть не завжди заборониш...  Сiй,  коли  треба  сiяти,  i  рятуй
людей. А зараз ми тебе пiдкинемо в тво╨ село.
   - Поночi? - здивувався Данило.
   - Що для нас нiч, коли ма╨ зiйти козацьке сонце? - заграв стрiлами брiи
Сагайдак.
   - А як переберетесь тепер до мене i до себе через броди?
   - Коли проскочимо козацький, то проскочимо й  татарський,  броди  -  не
журба! - ∙ I щось сво╨ згадав Сагайдак. - А  от  ╨  iншi  в  людини  броди
блакитний, як досвiт, - .дитидсз-ва, потiм,  наче  Сон,  -  хмiльний  брiд
кохання, далi - безмiрно© роботи. i турботи, а зрештою - рукi i  прощання.
Жiй дiд, бувало, казав: чотирма бродами стiкають води життя,  а  назад  не
повертаються...
   - То й по конях, - обiрвав  Сагайдака  Мусульбас.  I  вони  при  мiсяцi
проскакували хмiльнi води, кiлька разiв полоуали на лугах сонних качок,  а
коли зупинилися перед будинком Правлiння, Мусульбас вийняв з кишенi не  то
торбинку, не то кисет i подав Даниловi.
   - Ось тобi влада в руки - печатка, тiльки бiльше орудуй годовою,  а  не
печаткою. - Вiн простягнув Даниловi руку. - То й бувай.
   - Куди ж ви? Може, в мене переночу╨те?
   - Вважай, мина╨ться нiчка, треба ранок зустрiчати, - вiдповiв Сагайдак.
А коли Мусульбас пiшов до коней, тихо запитав  Данила:  -  Ти  чув,  як  у
ставках Цукротресту скидалася риба?
   - Чув.
   - I що подумав собi?
   - Уночi забрести в ставок, а вранцi хоч дiтям наварити юшки.
   - Догадливий ти, - примружився Сагайдак... - На тво╨му мiсцi i я зробив
би це. То не вiдкладай таке дiло.
   "I що воно за людина?  Пiдсмiю╨ться,  насмiха╨ться  чи  насправдi  хоче
якось допомогти?"
   Сагайдак, певне, зрозумiв, що дума╨ Данило, i шепнув йому:
   - А хочеш, я тобi пособлю.
   - Це ж як? - оторопiв ще необраний голова.
   - Завтра пiсля зборiв ми з тобою вкрадемся на  найбiльший  став,  де  й
пiвпудовi коропи вигулюються. Там господарю╨ мiй  добрий  знайомий,  то  й
пiдкотимось до нього з возом i мiшками. А пiслязавтра вари юшку i дiтям, i
орачам.
   - Збива╨ш хлопця з пуття? - негадано обiзвався од брички Мусульбас.
   На це Сагайдак невинно вiдповiв:
   - Та нi. Це ми, як рибалки, про королiвську юшку говорили.
   - Королiвську чи циганську? - запитав без огуди...
   Отак негадаио i розгорнулась  нова  нелегка  сторiнка  iiиго  життя.  I
перше, з чого вiн почав, головування, - обiйшов усi хати села, заглянув  у
очi i старих i малих, набрався в них журби та й пiшов на сепаратний пункт,
де господарював його друг Василь Гарматюк, веселий чорнявий красень,  який
нещодавно  повернувся  додому  з  далеко©  прикордонно©   застави.   Друзi
обнялися, мiцнiший Василь легко пiдняв Данила вгору.
   - Василю, не вiдривай мене вiд землi. На це iншi знайдуться.
   - Бiдний ти, Данило, ох, i  бiдний,  -  засумували  сизi,  незвичцi  на
темному виду очi.
   - Будеш i ти зi мною бiдним, - пообiцяв Данило.
   - Це ж як?
   - Сiдай, послухай. Нам треба подумати, насамперед, про дiтей. Завтра  ж
для них вiдкрива╨мо дитсадок. А що ма╨мо для цього? Тiльки два мiшки зерна
та ложку молока з колгоспу. От i допоможи нам.
   - Чим же я можу допомогти? - насторожився Гарматюк.
   - Отим молоком, що приносять тобi на пункт. Звiту╨ш ти раз на мiсяць?
   - Раз.
   - То, поки тво╨ начальство розбереться, що й до чого, ти вiддавай  менi
невелику частку масла. За нього я вторгую все потрiбне дiтям. А з вiдвiйок
будемо робити пiсний сир. Його вийде, як я пiдрахував, по триста грамiв на
людину. А це вже щось важить.
   - Швидко, по-злодiйськи  ти  пiдрахував,  -  огудливо  похитав  головою
Гарматюк.
   - Не я - сама бiда пiдрахувала. Завтра ж рибалок спроваджую на рiчку, i
з улову будемо варити на полi юшку для всiх. Це щастя, що  ма╨мо  рiчку  й
лiс.
   Темний вид Гарматюка взявся темною блiднiстю:
   - Даниле, це ж через мiсяць суд нам...
   У Данила затремтiли вуста, вiн обняв друга:
   - Не треба, Василю, тако© сумно©. Не всякий злочин ╨  злочином.  Повiр,
люди зрозумiють нас.
   - Коли? - похнюпився Василь.
   - Якщо не тепер, то в четвер...
   Як це недавно i як це давно було. Що ж, i вiн наробив помилок, та  було
й виправдання у нього: для людей вiн не жалiв  нi  свого  часу,  нi  свого
серця...
   - Крийок-крок, крийок-крок, -  вже  ближче,  як  доля  його,  обiзвався
молодий  погонич,  i  Данило  поурмлепою  травою   почав   спускатися   до
татарського броду.
   Гей, броде татарський, явори й калина бережками  та  човни  бiля  самих
зiрок, а щастя так мало...



   VIII

   З  розлогому  полумиску  до  лини,  що  по  самi  вiнця  затiк  сонцем,
колобродиться, виру╨ ярмарок. Над  картатою  людською  збiрнотою  вiдлуню╨
розтiч голосiв, ревище худоби, дзвiн кiс, гучання гончарних виробiв, сумнi
переливи сопiлки, дрiмотне квилiння лiри  й  ще  десятки  згукiв,  що  ма╨
ярмарковий коловертень. А над усiм цим, угорi,  обабiч  спадисто©  дороги,
стоять два вiтряки i хрестами крид перелопачують блакитнi шовки неба.
   Семен Магазаник любив i торжища, i гульбища пiсля них, хоча  й  не  раз
доводилося везти з ярмарку додому вже не голову', а дупло з осами.  I  пiд
яким би вiн хмелем не ©хав, завжди,  про©жджаючи  бiля  скитка,  норовисто
обертав од нього голову - i досi не мiг забути нi зерна в ньому,  пi  тi╨©
колотнечi, що була вiд нього. А сниток, хоч i руйнувався, все одно  тримав
на стiнах горобину, що i в лютi зими червонiла гронами ягiд i  скликала  в
гостi лiсове птаство.
   Сьогоднi  лiсник  при©хав  не  так  щось  купити,  як  прицiнитися   та
домовитися з цибульниками й садiвниками, що вiн може мати вiд них на ранню
осiнь, бо хiба далеко до не©? Зап'╨ш косарщину, зап'╨ш зажинщини  -  та  й
думай про кожуха i дорогу на Сибiр. Вiд однi╨©  згадки  про  це  Магазаник
вiдчував холод у мiжплiччi й свiжий карбованець бiля серця.
   Журавлистий, неквапний, мов добра година, Лаврiн Гримич,  який  на  всю
округу славився як найкращий скиртоправ, одразу т ошелешив лiсника:
   - Тобi, Семене, я зможу дати цибулi або часнику тiльки на закуску, -  й
пiдвiв гаряче золото вiй на такi часничини, яких i на виставцi не побачиш.
За цс добро в Сибiру одразу вiдхопиш торбу грошей i ходи кумом королю.
   - Це ж  чого  тiльки  на  закуску?  -  стурбувалося  жорнувате  обличчя
Магазаника, скривилися перестоянi вiхтики вусiв. "Бач, рудий, мов шершень,
а комизиться".
   Та Лаврiновi навiть вiдповiсти лiньки, вiн одверта╨ться од  Магазаника,
кидав погляд на ярмаркове юрмовисько й веаворушно дума╨ про сво╨.  От  уже
характер ма╨! Двi вiйни вибивали з його тiла кров, виносили й життя, однак
не в силi були винести  доброго  степового  спокою  i  добро©  усмiшки  чи
пересмiху.  Чого  не  трапля╨ться  у  житт╨вiй  веремi©,  як,  бувало,  не
колотиться, його Олена, а чоловiковi i громи  пе  громи  -  тiльки  бубпи.
Дивиться,  дивиться  собi,  як  якась  недогода  лихоманить  його  жiнкою,
неквапливо поведе золотим вусом, пiд  яким  ча©ться  лагiдна  насмiшка,  й
скаже:
   - Олено, ще й завтра день буде - угомонись на сьогоднi. Думала молодиця
хоч раз на вiку посваритися з чоловiком,  однак  нiчого  не  вийшло  з  ©©
заходу, то й ма╨ собi жiночу зверхнiсть над ним, а вiн спокiй у  свiтi.  А
вже в роботi Лаврiн - вогонь: спробуй - дожени його, неквапного, чи в лузi
з косарями, чи в полi з женцями. I недарма про нього кажуть у селi:  це  з
тих, що робить хлiб. Правда, ма╨  чоловiк  i  сво╨  багаторiчне  дивацтво:
шукати скарби в прадавнiх степових могилах.
   - Лаврiне, може, в тебе не вродило? - не вiдчеплю╨ться лiсник.
   - У мене завжди родить, - навiть не дивиться на нього.
   - То який тебе гедзь  укусив,  що  робиш  менi  безторжя?  -  насупився
Магазаник, маючи сьогоднi вiд Лаврiна  не  шанобу,  а  поневагу.  -  Хочеш
могорич? Зараз же поставлю скаженiвку! Хочеш дармового  палива?  При©жджай
до мене тихцем увечерi! Хочеш меду? Зашпунтую лип'яночку або двi.
   - Гарний мед у цьому роцi? - На вогнистих Лаврiнових щоках  пожвавiшали
кетяги ластовиння.
   - Не мед - саме здоров'я!  А  захочеш  -  навiть  джмелиного  вiд  очей
привезу.
   - У мене поки що очi не болять.
   - Так можуть заболiти вiд цибулi й часнику, - пiдсмiю╨ться лiсник.
   На це вiн схоплю╨ спокiйну вiдповiдь:
   - Чи не пiшов би ти до рудого дiдька?
   - Бiля одного вже стою.
   Тепер i Лаврiн почина╨ посмiшкою шеретувати  сво╨  добро  на  щоках,  а
вродило ж його, вродило! Та нi вiн, нi його  огрядна  гарячоока  жiнка  не
журяться зайвиною рудого кольору й. ластовиння.
   - То чого ти, Лаврiне, затявся з цибулею i часником? Чи не збiднi╨ твоя
кишеня?
   - Краще мати бiдну кишеню, анiж бiдну  голову,  -  мружиться  Лаврiн  i
склеплю╨ сво╨ гаряче золото пiй. -  Впоряди  так,  щоб  я  тебе  не  бачив
ниньки. - I спогордо одходить  вiд  розгубленого  лiсника  туди,  де  бiля
пагорбiв глечикiв, горшкiв, мисок i макiтер гра╨  рум'янцями  i  стрiчками
чорнобриве дiвчисько, а бiля не© увива╨ться ставний закоханець, що  ма╨  в
очах любов та молодече безжур'я.
   - Ось геть, Петре, - нiби сердиться дiвчина i поправля╨ в косi квiточку
ясмину. - Дай менi хоч ринку вибрати.
   - Нащо тибi ©© вмиираш? Давай закупимо гегь усi та й  по©демо  до  мо╨©
хати.
   - О, вже й по©демо! Який нетерплячий! - нiяковi╨ дiвчина и обома руками
вiдпиха╨ настирливого залицяльника, та згодом власкавлю╨ться: - А що ж  ми
тодi з усiма ринками будемо робити?
   - Розставимо в два ряди вiд ворiт до дверей, щоб нiхто не  заблудив  до
нас, - недовго думаючи, пасталака╨ закоханець, i обо╨ починають смiятися.
   Пуска╨ посмiшку в вуса i Лаврiн, не зводячи погляду з молодика.
   - А в тебе ж вистачить грошей на всi ринки? - жартома пита╨ться дiвчина
Петра.
   - Мабуть, нi, - не журиться  молодик.  I  тодi  в  розмову  втруча╨ться
Лаврiн:
   - Ти ж, хлопче, на ярмарок пiшки прийшов чи хурою при©хав?
   - Абощо? - диву╨ться парубок.
   - Не "абощай", а кажи, коли старшi питають.
   - Хурою, - перезира╨ться хлопець з дiвчиною i знизу╨ плечима.
   - То пiджени сюди воза, я вам на нове господарство вкладу  i  ринок,  i
горият, i глечикiв, i макiтер. Лови,  горшкограю,  завдаток.  -  I  Лаврiн
кида╨ гончаревi калитку.
   - Оце дива! - розгублю╨ться парубок. - Хто ж ви, дядьку, такий?
   - Старий друзяка  твого  батька.  Вiн  тобi  часом  не  розповiдав  про
кулеметника Лаврiна?
   - Так це ви Лаврiн Гримич, що мого батька в громадянську врятували?!  -
скрикнув хлопець.
   - Сво╨ю парсуною, -  пiдсмiю╨ться  Лаврiн,  а  парубок  кида╨ться  його
обiймати.
   - Ой дядьку Лаврiне, чого ви так довго у нас не були?
   - А ти ж хiба тепер бува╨ш дома вечорами? - смi╨ться Лаврiн i зирить на
дiвчину, що паленi╨ калиною. I де воно в свiтi ця краса береться?
   А тим часом, оминувши щетинникiв, Магазаник зупиня╨ться перед Оленою  i
хтивим поглядом ловить ©© темно-вишневi  пiдкасканi  губи,  якi,  напевне,
добре знають смак поцiлункiв. Ма╨  ж  бiсiв  Лаврiн  розкошування.  Жiнка,
певне, вгаду╨ Магазаниковi думки, але не сердиться, а  насмiшкувато  цiну╨
його вид.
   - Олено, чого це твiй золотавий отак приндиться та комизиться, наче сам
срiбло-злото виробля╨? Чи вiн з тобою ще до ярмаркування погарикався, чи в
нього грошi дармують?
   Молодиця мiря╨ лiсника гарячим оксамитом iжливо вiдмаху╨ться  од  нього
гарною, отороченою вишиттям рукою:
   - Нащо вам усе знати?
   Та Магазаник не вiдчеплю╨ться й пуска╨ ©дь:
   - А може, Лаврiн знайшов у розкоiiищах скарб?
   - Вгадали: таки нарештi викопав, - несiюдiиани нiдиовiдае Олена.
   - Це ж де? - одразу тетерi╨, хоч вiрить i не вiрить Магазаник.
   - У степу бiля козацького броду.
   - Бiля козацького броду? - перепиту╨, непокоячись, Магазаник. - I що  ж
там було: глиняне череп'я? Чи й золото блиснуло?
   - Були й золотi цяцьки, - лукаво гра╨ бровами i вiями жiнка.
   - Ти бачиш! I що ви з ними зробили? - переходить на пiвшепiт лiсник.
   Олена так глянула на Магазаника, начеб вiн з мiсяця звалився.
   - Що ж нам робити з ними? Полюбувалися з усiх бокiв, я  навiть  до  ши©
примiряла ©х, а потiм загорнула в пiлочку i... заховала в скриню.
   Магазанику аж дух перехопило. Вiн сюди-туди кинув злодiйськпм  поглядом
i знову пiвшепотом запитав:
   - Олено, а ви поцiнно не продасте менi того золота?  Жiнка  хотiла  теж
перейти на шепiт, але не витримала гри, засмiялась.
   - Ти чого? - незрозумiле глипнув на не© Магазаник. - Га?
   - Та нема цього золота в нас, - вiдгетькуеться  рукою  вiд  лiсника.  -
Однесли  його  в  музей.  Що  вже  там  радостi  було!  А  вам  би   зразу
купувати-крамарювати, - й на пiдкасканих губах молодицi, якi так i  надили
до себе крутивусiв, з'являються глузи.
   - Виходить, у музей накопали добра?.. - розгубився лiсник:
   бач, як осмiяно його? I ким? Перегодя вiн уже спокiйно пита╨: - А ти не
зна╨ш, чого це Лаврiн передi мною дибки та гопки ста╨? Чи вiн не мав  мо╨©
пiдмоги з лiсу? Чи мо© бджоли зледащiли i гiрший взяток  дають?  Може,  ти
вкоська╨ш його?
   - I не подумаю.
   - Чого ж?
   - Лаврiн не трутиться до мо©х курей, а я до його часнику й тютюну.  Хай
робить, як сам хоче. Вiн у мене в усьому голова.
   Магазаник здивовано глянув па жiнку, на свiжу блакить вишиття, пiд яким
споко╨м лiта, споко╨м материнства дихали високi перса.
   - Потура╨ш ти йому, потура╨ш. За ним назирцi треба ходити, бо  на  iншу
накине оком.
   - A нього око не лихе:  хай  i  накцце  ыа  когось,  -  апiчутiнi:у  не
печалиться Олена.
   - Дiжки i дiжницi - купляйте, молодицi, - подав голос старий бондар,  в
якого чуприна, вуса й борода заглушили все обличчя.
   - Баби коханi, продавайте  онучi  дранi!  -  заторохтiв  дженджуристий,
вертлявий ганчiрник, що мав скором i в очах, i в примовках...
   - Це без мороки збули б усю вашу цибулю та часник, -  не  вiдчеплю╨ться
Магазаник.
   - I ви повезли б на Сибiр? - перебила жiнка.
   - А що ж у тому? Треба ж пособляти людям?
   - Пособляти, але не обдирати. Iдiть уже собi до iнших, - виправля╨  вiд
себе лiсника й зводить очi на вiтряки.
   Так що ти скажеш на  таке?  Вже  й  у  Лаврiново©  жiнки  засiялось  на
iдейнiсть! Магазанику, схопивши облизня, треба було б  набурмилитися,  але
вiн уда╨, що й не помiтив ©дi, й навiть вичерплю╨ губами посмiшку:
   - Видно, Лаврiн немало накопав у могилах скарбiв,  що  такими  багатими
стали. Потрусити вас треба, потрусити. -  Розштовхуючи  плечима  ярмарчан,
швидко вiдходить од жiнки, а навколо нього вирують ярмарковi хвилi.
   - Та купляйте, хай не плiснявiють вашi грошi...
   - У вас торгу на копiйку, крику на рубель...
   - Увечерi ж бiля верби! Чого ж ти мовчиш?..
   - Люди он чують.
   - А хiба вони не стояли бiля сво©х верб?
   Невже  й  вiн  стояв  колись  бiля  сво╨©  верби,  бiля  сво╨©  любовi,
нашiптував ©й билицi, небилицi та рiзнi дурницi?..  Хоч  би  не  вмовились
цибульникн проти нього, як Лаврiнова пара.
   - Шевче-шкiродравче, скiльки за шкаповi просиш?
   - Усi грошi...
   - А за хромовi?
   - Половину.
   - То мiня╨мось, мiняйле?
   - Хто мiня╨, той сорочки не ма╨.
   - А що я кажу: су╨тний свiт, су╨тнi люди.
   - I зiлляв бог чашу свого гнiву на пас...
   - Позолоти ручку, вродливий, - кидаю на карти життя.
   - Бублички з маком, самi в ротi тануть!..
   Невдалiк од бублейниць i  паляничниць  заскиглила  лiра,  i  глухуватий
голос лiрника чомусь тривогою озвався в нутрi Магазаника:
   Ой коли кiнець свiта iскончавться,
   Ой тодi страшний суд наближа╨ться...
   Прямо на землi сидiв горболобий старець, що маз на  широких  плечах  не
голову, а оберемок залежано© вовни, з яко©  витикався  хрящуватий  носяра,
бiля  старця  лежали  великi  заяложенi  торби  й  глиняна  мисочка,  куди
вряди-годи накрапало дрiбне срiбло й мiдяки. Магазаника  не  так  здивував
сумний кант i патли лiрника, як його сила,  що  вчувалася  пiд  обтрiпаним
брудним одягом. Це дужень, а не старець. Ось срiбна  монетка  впала  не  в
мисочку, а на землю, i  волохань  потягнувся  до  не©  iржавою  лопатистою
рукою, потiм глянув на сво©х  слухачiв  i  неждано  зупинив  жовтi,  як  у
змi╨©да, очi на лiсниковi. I  знову  якесь  лихе  передчуття  замлостилося
внутрi Магазаника. Зда╨ться, нiколи й не бачив цього волоханя, а  середина
аж колотиться. Вiн вийняв калитку,  необачно  витрусив  з  не©  десятинний
червiнець з  головою  царя,  поквапливо  сховав  його,  а  старцевi  кинув
гривеника.
   Якийсь захмелiлий вусань пiднiс лiрнику чумацьку рогову чарку:
   - Випий, чоловiче божий, за грiшнi душi нашi.
   -  Спаси,  господи,  люди  твоя,  -  лiрник   лiвицею   охопив   чарку,
перехрестив, i вона загубилась у хащах його розкуйовдженого волосся.
   - Тату, а ви  чого  тут  прикипiли?  -  здивовано  притерся  до  батька
Стьопочка. - Ви ж ранiше на всiх старцiв i лiрникiв собак напускали.
   - Лiта, Стьопочко, лiта, - невиразно вiдповiв i пiшов помiж возами,  ще
чуючи на собi важкий погляд лiрника. Чого вiн прив'язав сво© очi до нього?
Прямо, якесь диявольське навожденi╨.
   - Як у вас, тату, з цибульниками? - чогось радiсно гра╨ вiями й синькою
очей Стьопочка.
   - Поганувато. А ти ж чого, вулишнику, розвеселився? Трохи десь хильнув?
   - Вгадали! Але нiколи не вгада╨те, з ким, - засмiялося чадо.
   - Говори вже.
   - З будищанським батюшкою.
   - З будищанським попом?! - не повiрив лiсник. - Та що ти верзеш? Чи вже
в головi як у млинi?
   - Iстинну правду кажу, - аж пiдроста╨ Стьопочка. -  Тиняючись  собi  па
ярмарку, прицiнююсь до того, до сього, та й бачу  перед  собою  свiженький
пiдрясник отця Венiмiана. I вiдразу ж згадав будищанське гробовище.  Ви  ж
зна╨те, що воно геть усе засаджене яблунями, i не якимись там саблуками, а
найбiльше зимовими ранетами. От  привiтався  з  батюшкою  та  й  гарненько
питаю, чи зародили на кладовищi яблунi?
   - Уже гiлля вгина╨ться, - каже батюшка. - А нащо це тобi, чадо?
   - Та пракшiув собi, чи ци молша у вас тишком-ппшком узяти  кладовище  в
оренду.
   I не повiрите: батюшка мало не пiдскочив на радощах. Уже  за  чаркою  я
стямкував, що в нього катма грошей на  ремонт  церкви.  З  усього  видать,
збiднiли будищанськi паравiяни, то недорого панотець i  за  кладовищанськi
яблука заправить.
   - О, ти, Стьопочко, прозорливцем ста╨ш! - розчулився батько. -  А  я  й
досi не змiтпв орендувати гробовнща. Це  ж  цвинтарне  яблуко,  либонь,  у
пiвцiни обiйдеться.
   - Та, звiсно, в пiвцiни, а ви кажете, що в мене капустяна голова.
   - Чого не скажеш у гнiвi, - потис мiцнувате плече  сина.  -  Спасибi  -
догодив.
   Неждано-негадано Магазаник побачив перед  собою  великооку  тонкостанну
дiвчину,  що  мала  на  плечах  цiлий  снiп  свiжого  пшеничного  волосся.
Стьопочка, подивившись на незнайому,  розгублено  заграв  млинками  вiй  i
загубив язика в ротi, та й сам лiсник здивувався: з якого ж  поля  взялося
таке диво на ярмарковiй колотнечi?
   - Пробачте, ви не товариш Магазаник? - пильно, немов чита╨  його  роки,
вдивля╨ться  фiалковими  очима,  де  вмiстились  i  довiра,  i  сполох,  i
вечоровий чар.
   - Ти вгадала, - Магазаник уважно цiну╨  дiвоче  личко,  нiжно  обведене
пiдборiддя, довгi вi©, тiльки не може вгадати, що  кри╨ться  в  пересвiтах
пiд ними - недоторканiсть чи та принада, що  топить  чоловiкiв:  отак,  не
питаючи броду, шубовсть у воду. - Тобi щось треба вiд мене? Може, лiсу  на
нову хату? - й значуще покосував на Стьопочку.
   - Ой нi, - збентежилась дiвчина, i втемнiла глибiнь ©© очей. Хто збагне
©© i хто втопиться в нiй? - Менi треба ©хати в Тарноруди на роботу.
   - Ага, на роботу, - закивав головою  Магазаник,  i  сяк  i  так  пасучи
дiвочий обрис з голови до нiг. - Ми тебе довезем до свого лiсництва, а там
уже рукою подати до ©арнорудiв. Учителювати ©деш?
   - Нi, агрономом, - з  прихованою  гордiстю  i  навiть  подивом  оказала
дiвчина. I ©й ще новиною гучало це слово.
   - Агрономом?! - витрiщився на не© зеленню  i  пiщаником  лiсник.  -  Ти
закiнчила технiкум?
   - Нi, iнститут.
   - Аж iнститут!.. - спочатку не повiрив, а потiм навiть зiтхнув i глянув
на Стьоночку, який стояв, наче слуп. - Це так гарно з  одного  боку,  а  з
другого - нiяк не завидую тобi.
   - Чого ж? - здивувалася дiвчина, гойднулась, i гойднулася на плечах  ©©
свiжа пшениця.
   - Про це й говорити не хочеться, -  i  на  обличчi  Магазапика  почина╨
тiнявитись удаване спiвчуття.
   - Говорiть! - тихо наказала дiвчина, i навiть  у  цьому  ╨диному  словi
вгадувався характер.
   Лiсник оглянувся, прихилив голову до дiвчини:
   - Тодi скажу по секрету: у нас не голова  колгоспу,  а  якийсь  гаспид.
Вiн, пекельник, не те що людей - сам себе зароганнв роботою. От накладе на
дiвочi плечi волячу ношу, та й звiтрi╨ твоя краса.
   На довiрливе обличчя дiвчини  вiдразу  лiг  сутiнок,  а  в  очi  зайшов
смуток.
   - Але ви не крепко журiться, - нарештi знайшов свого язика Стьопочка. -
Хоча голова в нас iз товкучих, та люди не зобидять вас, i вообче. - I  так
гiйглянув на батька, що той зрозумiв сво╨ чадо.
   - Що правда, то правда,  -  погодився  Магазаник.  -  Та  й  село  наше
поволеньки вибива╨ться в люди, за хлiбом i до  хлiба  не  ©дуть  тепер  на
базар. А як тебе звати-величати?
   - Мирославото Григорiвною Сердюк.
   - Так-от, Мирославе Григорiвно, довгi думки залиш  на  осiннi  ночi,  а
зараз бери сво© речi, та й по©демо. Може, i наш хлiб незгiрше вашого.
   Мирослава притихла, гойднула станом, потiм рiшуче сказала:
   - А може, козак не без долi, а дiвка не без щастя? Я зараз  же  прийду.
Де ви будете?
   - Он бачиш жовтим лубом укритий вiз i кадубець на ньому? Це наш.
   Дiвчина глянула на вiз, на конi  й  метнулася  од  Магазаникiв,  на  ©©
плечах зашелестiв оберемок волосся.
   - Хоч серпом жни, як пшеницю, - сказав лiсник  i  лукаво  повiв  однi╨ю
бровою: - Агрономша - це не вчителька! Як вона тобi?
   - Славна. Ви ж менi дайте трохи грошей, - i покосував па батька: що цей
шкрабун нашкребе йому.
   - Грошi, гарна жiнка та добрячi конi - то смерть,  -  у  задумi  сказав
Магазаник, полiз рукою до кишенi й глянув на вiтряки,  якi  аж  навшпиньки
спиналися, пориваючись до неба. I в цей час  вiн  плечима  почув  на  собi
чийсь погляд. Оглянувшись, побачив вервелу - лiрника,  котрий  виносив  iз
ярмаркового шарварку сво© кудли й заяложенi, навхрест почепленi  торби,  в
яких  неволився  святий  хлiб.  За  облисiлими  повiками  старця   таврами
викруглились настороженi вирла.
   "Чого тобi, хребетосилий? Що ти пасеш сво©ми буркалами:
   чиюсь копiйку чи душу?" - повернувся спиною до лiрника.
   А ось з-помiж ярмарчан i дiвчатко вивива╨ться зi сво╨ю ношею. I на яких
дощах, i на яких зорях воно виростало, i кому вiн повезе па своему возi що
синьооку судьбу? Ех, лiта, лiта. Чому ви пе по-. верта╨тесь назад?..  Коли
б у макотертi Стьопочки було трохи бiльше лою, то мiг би закрутити  голову
агрономшi, та, зда╨ться, в нього на розум недорiд. Правда, ╨  в  хлопця  i
сила, i хитрувата спритнiсть, але зараз всюди бiльше  розуму  питають,  бо
епоха.
   - Ти ж тiльки не дуже патякай перед нею, бiльше очима та вiями пряди  -
ця робота всiм дiвчатам подоба╨ться, -  тихенько  шепнув  синовi,  що  вже
подзвонював бiля воза упряжжю.
   Стьопочка щось буркнув i втупив погляд у Мирославу.
   - Ось i я, - довiрливо посмiхнулась дiвчина.
   - Сiдай назад, та не зломи насад, - пожартував лiсник i хотiв  пособити
©й вибратися на воза.
   - Я сама, - вiйнула легким платтячком i вмить опинилась на возi,  ще  й
ноженята спустила з полудрабка - що то селянська дитина.
   З ярмарково© колотнечi  повз  вiтряки  ви©хали  в  рожевий  надвечiрнiй
сонцеграй, що м'яко тремтiв  над  обважнiлими  нивами,  вони  пiдiймали  й
пiдiймали з пагорба на пагорб пiвсон житнiх i пшеничних  корогов.  Навколо
стояла така тиша, що чути було золотий дзвiн переджнивностi.
   Аж тут, у  стелу,  вiд  Магазаника  вiдв'язались  чужi  очi,  й  вiн  з
полегкiстю сказав собi:
   - Поле ж - як тихе море! - I подобрiшав пiщаник в  його  очах,  що  теж
розумiли не тiльки силу, але й красу ниви.
   Та ось позаду почувся тупiт коней. Батько  й  син  одночасно  повернули
голови.
   - Зда╨ться, сам товариш Стуиач трюхика╨? - I Магазаник притримав конi.
   - Таки вiн, - ствердив Стьопочка, на його i на батьковому виду одразу ж
заграли спочатку хитруватi, а даяi догiдливi посмiшки.
   Це насторожило Мирославу: перед ким вони мають душевне колiнкування?
   Бричка  порiвнялася  з  возом.  Магазаники  запобiгливо  пiдняли  вгору
картузи.
   -  Доброго  здоров'я,   Прокопе   Iвановичу!   Доброго   здоров'я!   На
еамовпевиеаому обличчi Ступача ворухнулась доброзичлива насмiшка:
   - Ще, купцi а Бару - нi грошей, нi товару?
   - От i де вгадали.  Прокопе  Iвановичу!  -  Лiсиик  весело  глипнув  на
Мирославу. - Бачите, який красний товар веземо  з  торгу?!  Одна  брова  -
варта вада, а другiй - i пiяи вемаi Аж агрономом буде в нас. А ви ж,  коли
ие секрет, куди? В Тарнорудя?
   - Тарноруди.
   Магаааник спiвчутливо зiтхнув:
   - Ох i не солодко вам iз пашим правителем, iз Бондаренком, значить.
   Ступач одразу посутенiв, а лiсник м'яко-м'яко пустив голос:
   - Може, Прокопе Iвановичу, по дорозi завернете й до  нашо©  хати?  Вона
вже вас iз весни очiку╨.
   - А що там у вас?
   - Та чимось знайдемо пришанувати дорогого гостя:  голодним  i  тверезим
вiд нас не по©дете. У печi стоять душеники i чумацька а  пiдвишениками  та
м'ятою каша.
   - Каша з грибами i м'ятою? - здивувався Ступач. - Про таку заправду  не
чув.
   - А в нас i покушту╨те. Та  й  до  кашi  щось  знайдеться,  натуральне,
лiсове, якого в ресторацiях i за щире золото не роздобудеш.
   - Спокуша╨те ви мене.
   - Не спокуша╨мо, Прокопе Iвановичу, а поважа╨мо, як невтомного дiяча  i
людину. Ощасливте нашу оселю. Може, й ми розумнiшими станемо.
   - Ох, i лестун ви, Семене, прямо лис-корсак! - подобрiшав Ступач.
   Магазаник не образився, а пустив облесливу посмiшку по вусах:
   - А коли таке говорите аж ви, то я мовчу, бо  вам  виднiше.  То  ви  на
бричцi - попереду, попереду, а ми возом - за вами,  та  за  вами,  та  пiд
вашим керiвництвом. Правда, дiвонько? - повiв бровою на Мирославу, i в то©
згасла настороженiсть до солодкомовного лиса: жарту╨ ж чоловiк.
   А чоловiк,  ще  не  приховавши  усмiху,  вже  прикида╨,  чим  вiн  буде
заставляти стiл, якого ©жака пiдкотить за столом супроти Бондаренка та  що
покладе в бричку, щоб цього це бачив, але таки побачив Ступач, бо життя  -
це та драбина, по якiй можна i вгору до ворiт раю видряпатись, та можна  й
помiж щаблями гепнути в  чортi-що.  От  сколупне  Ступач  Данила,  тодi  й
побачимо, хто з лiсу вигулькне на голову! Як його руцi, що  зараз  батогом
пiдпалю╨ конi, потрiбна печатка! Правда, вiн i тепер живе, як  у  бога  за
пазухою, але з печаткою була б iнша кумерцiя.
   На якусь хвилину Магазаник пiрнув у марево  сподiвань,  та  неждано  на
нього глянули вирли ярмаркового старця,  i  пiд  серце  пiдступно  вдарила
холоднеча. Що ж воно?.. Ага, то з небуття проклюнулась, мов рана,  тривога
минулих рокiв. Де взялась вона i на якi ярмарки податися з нею?..
   Лiсник мимоволi зiтхнув, чим немало здивував Стьопочку, що i так i  сяк
грав млинками вiй до дiвчини, а  вона  лише  придивдялась  до  надвечiрнiх
iiпв, що з пагорба па пагорб пiдiймали пiссои житнiх i пшеничних  корогов.
Ох, не пiд цими корогвами спаскудив вiн свою молодiсть. Тепер  тихцем  ©дь
iз ярмарку i не важ на тi часи, що не для тебе  йдуть.  Iз  них  можеш  ти
вирвати червiнця, та навряд чи вирвеш щось бiльше.
   Над дальнiм полем зiйшла вечорова зоря.
   "Як золота печатка", - сумовито подумав Магазаник i  випустив  зiрку  з
очей, а натомiсть знов побачив лиховiснi тавра лiрника. I чомусь  страшним
став йому цей вечiр, i вiн сам собi здався похилим привидом, що  сутiнками
поверта╨ться з ярмарку.
   Тьху! Чого, з якого лиха, як ворон, наклика╨ на себе  бiду?  Ось  до©де
додому i зразу ж притопить тривогу у чарцi, а далi вiзьме лопату й пiде на
ту могилу, де Лаврiн вiдкопав золотi цяцьки. Не  тiльки  ж  гробаря  году╨
могила.  Йому  вже  не  терпiлося  вирушити  на  пошуки   золота,   навiть
пожалкував, що запросив Ступача на кашу з грибами.
   Згадка про гриби несподiвано аж струсонула мiзками: чогось нагло  сплив
дурний пiвгрiх, що не став грiхом. Рокiв  з  десять  тому,  коли  паперовi
грошi iшли нарiвнi з золотими, його безсовiсно обшахрував  продавець  Влас
Кундрик. I тодi Магазаник приготував йому червоного  павутинника  -  отого
пота╨много осiннього гриба,  який  вбива╨  людину  не  зразу,  а  десь  на
десятий-дванадцятий день. Вже й на столi стояла пекельна смаженина,  та  в
осганню хвилину передумав лiсник тру©ти продавця. Коли це було, а й  зараз
моторошно стало. Ох це осiнн╨ гайвороння згадок! Видко,  з  ярмарку  пiшло
життя, коли все частiше пiд серцем тенька╨ i дзумить острах...



   IX

   Вечiр уиав на сiлок, i в мiсячному снi притихли  збезлюдненi  сiножатi,
ниви й бiлi хмари за нивами. А Оксана, сновидою, все снувала  то  городом,
то подвiр'ям. Чогось ©й непоко©лось нинi, чогось скiмлив смуток в душi,  а
думки все пiдмивали i пiдмивали ©©. Ось iзнову, не знати  чого,  бреде  на
город,  зупиня╨ться  перед  латкою  оброшеного  ячменю,   що   палахкотить
вогниками червоного маку. Це ж з того ячменю, який  у  давню  страшну  нiч
принiс зi сво╨ю кров'ю Стах. Вона потягнулася рукою до пелюсткiв маку, але
злякано вiдсахнулась: чогось ©й приверзлося - це не мак, а  Стахова  кров,
що стала маком. Дурна ж вона, дурна.
   А де тепер Стах, що так любив ©©? I мав за цю любов спiвчуття i печаль,
бо в такий час прийшов до не©. I де тi лiси, i де тi дороги, з яких прийде
чоловiк? I хоч би коли прийшов, i хоч би яким прийшов, вона чекатиме його,
вона сiятиме його ячмiнь, у ньому бачитиме Стаха, у соняшниках - Ярослава.
Ось така жiноча доля. Ще дiвчиною, а  потiм  молодицею  гадалось,  що  все
життя, як одну годину, проживе зi сво©м судженим, ©й страшно  було  навiть
подумати про тих вихилясниць, якi дво©ли себе, якi  накидали  оком  ще  па
когось,  крiм  мужа,  якi  розтринькували  любов  на  рiзнi   принади   чи
жировиська. Вона й за жiнок ©х не мала, обходила десятою дорогою,  щоб  не
забруднитись нечестивiстю.
   У татарському бродi несподiвано бухикнуло весло, потiм озвався щасливий
дiвочий смiх: напевно, молодята в любощах стрiчають свою нiчку, як i  вона
колись iз Ярославом стрiчала. I що тi любощi? Сон, чи пiвсон, чи  снивода?
I минаються вони швидко, як весняна вода.
   Над бродом тихепько-тихсiiько стрепенулася пiсня:

   Ой чи цвiт, чи не цвiт
   Калинопьку ломить,
   Ой чи сон чи посон
   Головоньку клонить.

   I вона колись у снi чи пе в снi клонила голову судженому  на  груди,  а
Стаховi вже клонила з жалю до нього, та вiн, мабуть, i не догадувався  про
це. А як до нього потяглися дiти! От тiльки жаль" що пе повiв ©х  до  тi╨©
черешнi, яка родить кетяги ягiд. Миколка й досi згаду╨ про не©.
   Знову бухикнуло весло, а лслсчнха  на  хатi  схлипнула  крiзь  сон,  як
схлипу╨ немовля. Схлипування подруги, певно,  розбудило  й  лелича,  який,
вкладаючись спати, завжди хова╨ голову пiд крило.
   - Це вiн бо©ться нежитi, - пiдсмiювався Володимир.
   Ось лелич  потягнувся,  заклекотiв  -  щось  занепоко©ло  його.  Оксана
стежкою пiдiйшла до ворiтець, якi вели з городу в садочок. Цi  ворiтця  не
зачинятимуться до само© осенi, бо  на  них  поплелося  огудиння  гарбузiв,
позав'язувало над землею в'язь, то не треба тривожити ©©.
   Лелич знов заклекотiв i стрiпонув крилами. Кого ж вiн  побачив?  Раптом
тихеиько-тихенько скрапнули вiд  вулицi  ворота  й  хтось  увiйшов  на  ©©
подвiр'я. Лиха людина? Та що ж у не© красти? Хiба що одну душу? Так  i  ©©
встигли обiкрасти. А  невiдомий  увiйшов  у  тiнь,  потiм  з'явився  перед
дверима, пiдвiв руку, щоб  постукати,  але  не  постукав,  понад  призьбою
дiйшов до причiлкового вiкна, сiв на призьбу й провiв долонею по чолу,  як
проводять люди пiсля важко© працi. Щось скорботне було i в цьому русi, i в
усiй постатi невiдомого.
   "Та це ж вiн! Biн! - скрикнула душою, стерила  й  почула  в  собi  таку
слабiсть, що мусила вхопитися за ворiтця, за огудиння, щоб  не  впасти.  -
Чого ж вiн так тяжко сидить на призьбi? Чом не йде до хати? А може,  це  й
не  Стах?"  -  Так  само,  тримаючись  за  ворiтця  й  шорстку   прохолоду
батоасиння, вона чи то запитала, чи покликала:
   - Сташе?!
   Чоловiк стрепенувся од несподiвання, пiдвiвся,  пiшов,  а  далi  побiг,
вiдкидагочи вiд обличчя шелест вишень i  мiсячну  дрiмоту  на  них.  От  i
наближа╨ться вiн iз синьо© ночi, з мiсячно© дрiмоти, чи з метелицi,  чи  з
рокiв, наближа╨ться його подив, його сум, його радiсть.
   - Оксано... Оксаночко!
   - Сташе... Прийшов?
   - Прийшов, - i через ворiтця охопив ©© руками.
   - Оксано!
   I вона вперше побачила його  сльози,  ©х  не  вичавив  з  нього  навiть
присуд, а вичавило кохання до  не©.  Тепер  Оксана  почула,  що  i  в  нiй
стрепенулася не тiльки жiноча жалiсть.
   - Прийшов? Милий... - вперше сказала йому це слово.
   -  Спасибi,  Оксаночко,  -  у  Стаха  затiпались  уста.  Виходить,  вiн
догадався, що зараз робиться з нею, виходить, вiн-знав, що ранiше в не© не
було до нього любовi. - А я думав: ти вже забула мене.
   - Що ти, Сташе! - I вода, як могла,  через  ворiтця,  обвилась  навколо
нього.
   Стах легко пiдняв Оксану над ворiтцями, притулив до  себе,  вицiловуючи
брови,уста, лице.
   - Сташе, хiба так можна? - заборсалась на його дужих руках.
   - Чому ж не можна?
   - Ще хтось побачить.
   - I хай бачить.
   - А  як  зурочить?  -  уже  лукавить  од  радостi  й  диву╨ться  сво╨му
лукавству: хiба до нього було ще якусь хвилю тому? Стах бережно опустив ©©
на землю.
   - Як же ти, Оксаночко? Як дiти?
   - Усi ми дуже скучили за тобою. Усi! А Миколка й  сьогоднi  згадував  i
тебе, i твою черешню.
   - Завтра пiдемо до не©.
   - I ти, Сташе, назовсiм? - прокинулась тривога.
   - Назовсiм, - заспокiйливо поклав ©й великi  руки  на  плечi.  -  Ти  ж
зна╨ш, я семижильний. Робив у тих лiсах за трьох. Та й провина  ж  моя  не
така, як Ступач розписав. Переглянули справу - i вiдпустили  до  тебе,  до
дiтей. От i знову ми стрiнемось iз Ступачем, - злоба погасила  радiсть  на
виду чоловiка.
   - Сташе, не думай про нього!
   - А чому я маю не думати про тих, що виплоджують нам горе?
   - Кинь про нього! - притулилась до чоловiка.
   - Кидаю, - Стах полiз правицею до внутрiшньо©  кишенi  пiджака.  -  Ось
тобi коралi, не дуже дорогi, та й не дешевi, -  обвив  шию  подарунком.  -
Думав, якщо забула мене, кину ©х у татарський брiд.
   - Ой дурний ти, Сташе, - засмiялась i  притихла,  чуючи  на  собi  його
подарунок, його руки, його чекання, любов.
   Потiм, вбираючи одежею пахощi купальського  городу,  вони  пiдiйшли  до
латки ячменю, що присвiчувався тендiтними вогниками маку.
   - Оце ж тут щоднини згадувала тебе.
   - Невже щодня? - не повiрив Стах, а очi аж засяяли.
   - Згадувала й кликала.
   - От я й повернувся на твiй голос,  -  втопив  руки  в  ячмiнь,  а  той
солодко зашерехтiв по них достиглим вусом. - Говори ж, Оксанко,говори.
   - Що ж тобi говорити?
   - Що хочеш, аби голос твiй чути, - i прихилився до ©© плеча. -  Скучила
хоч трохи?
   - Ох i нерозумний ти, - вплела руку в його чуба, що взявся памороззю.
   - Який уже ╨. Говори щось, Оксанко, - торка╨  руками  ©©  косу,  плечi,
стан.
   - Здорожився? ╞сти хочеш?
   - I не питай.
   - Я зараз нашпортаю картоплi, ти  ж  вирви  кiлька  свiжих  огiркiв,  а
квашо©ii дома ╨. Тiльки  огудиння  не  потолочи.  Стах  гласно  засмiявся,
поцiлував ©©:
   - Господинько моя...
   Оксана  пригнулась  i  прямо  пальцями  почала  пiдкопувати  для  нього
картоплю. Стах зверху дивився на жiнку, на ©© пальцi,  що  почали  чорнiти
вiд волого© землi, на картоплю, що й при мiсяцi червонiла, i  мав  радiсну
бентежнiсть на серцi - воно вивiльнялось i вивiльнялось од рiзно© каламутi
й кiптяви. Коли ма╨ чоловiк вiрну дружину, то це вже он яке щастя.  Оксана
зiбрала картоплю в подiл спiдницi,  i  тепер  босi  ноги  жiнки  до  колiн
оброшувала роса.
   - Якi в тебе гарнi ноженята.
   - Он краще вирви огiркiв.
   Стах навпомацки знайшов огiрок, вiдщипнув од огудиння, понюхав  його  й
потягнувся очима до Оксани, до латки ячменю за ©© спиною, до  матiрки,  до
соняшникiв i до вибiлених мiсяцем хмар, що притулилися до землi.
   - Гарно ж у нас. I тiльки такий дурень, як Ступач, мiг подумати,  що  я
люблю оцю землю менше за нього.
   - Вiн i людей i землю судить та все шука╨ комусь  лиха,  поки  собi  не
знайдо, - зiтхнула Оксана. - Ходiмо ж до оселi.
   У хатинцi, де влiтку було холоднiше, на лiсовому сiнi спали дiти.  Стах
схилився над ними, поторгав великою рукою.
   - Як виросли вони. А Миколка в  кучерi  оберемок  сонця  захопив.  -  I
притулився устами до меншого, а потiм до старшого. А Оксана i всмiхнулась,
i зiтхнула.
   - Чи ж слухають тебе?
   - Слухають, помагають... Ходiмо. Треба мужу вечерю готувати.
   У хатi Стах обняр дружину, торкнувся ©© западинки, вiд яко© розходились
перса.
   - Аж пе вiриться, що я з тобою! - прихилився до персiв, до ©хнього  сну
i чекання.
   - Зi мною, чоловiче, - пiдвела вi© на нього,  з  яких  скапував  пiзнiй
мiсяць.
   I тiльки тепер чоловiк повiрив, що  вiн  удома...  що  його  чекали.  В
нiмотнiй  вдячностi  вiн  поклав  голову  на  плече  дружини   i   завмер,
прислухаючись до якогось дива,  прислухаючись  до  не©  i  до  свiту,  що,
погойдуючись, кудись плив з двома сво©ми дiтьми.
   Другого дня Стах iз Миколкою  i  Володимиром  пiшов  у  лiс,  там  вони
знайшли оту черешню, де ягоди  чорними  кетягами  обсiли  гiлля,  пiдсадив
дiтей, а сам горiлиць лiг на землю, головою п шапку чебрецю. Цiлюще  зiлля
пощипувало  йому  потилицю,  обдавало  густими  духмяними  хвплями.  Бiлою
хмарою, сонячним променем i переливом iволги  стiкав  тут  час,  i  добрий
спокiй входив у кожну кровинку чоловiка. Але  другого  дня  вiн  розхлюпав
його.
   Затемна, коли ще Оксана вiдпочивала, вiн вийшов у двiр,  пiшов  городом
до сво©х червоних макiв у ячменi, а далi зiбрався на  риболовлю.  Недалеко
вiд берега сполохав чубатеньку чайку, вона злетiла з  купини  i  захурчала
крилами.  Це  характерне  хурчання  озвалося  в  серцi  чоловiка   далеким
дитинством. Bin довго-довго стежив за нерiвним, хвилястим  летом  пташини,
прислухався до хурчання ©© крил та сумовитого квилiння: чи© ви? Чи© ви?
   "Сво╨© матерi дiти", - вiдповiв у думцi, а коли чайка  упала  в  траву,
витягнув з берега човен, знайшов сво╨ старе мiсце  на  водi,  що  проросло
зеленими серцями латаття, заякорився та й прикипiв до двох поплавкiв,  але
не так бачив ©х, як Оксану. Неждано через якийсь час вiн почув  ненависний
голос:
   - Добрий ранок, Сташе, - на березi з рушницею за  плечима  стояв  Семен
Магазаник i щиросердно посмiхався.
   - Добрий ранок, - тихо вiдповiв Стах.
   - Клю╨?
   - Потроху клю╨.
   - I що спiймав?
   - З пiвдесятка линкiв.
   - Линкiв? Оце риба! Може, продасиш?
   - А чого ж, можу й продати, - не пiдводив очей од води,  на  яку  лягла
тiнь лiсника. - Пiд'©жджайте.
   Магазаник знайшов неприв'язаного човна, поклав у нього рушницю й руками
почав гребти до Стаха. Ось i торкнувся човен човна.
   - А  ти  не  перемiнився,  Сташе,  -  привiтно,  привiтно  посмiха╨ться
Магазаник, i все його обличчя сочиться радiстю: аякже, це так при╨мно,  що
чоловiк повернувся з далеких дорiг. - Де ж тво© линки?
   - Линки? Зараз покажу, - Стах пiдвiв свою  обплетену  м'язами  руку  та
простяг ©© не до торби з рибою, а до грудей Магазаника.
   - Що ти робиш?! - зойкнув лiсник. Стах зчавив його сорочку  на  грудях,
шарпнув до себе лiсника i з силою опустив у воду,  а  потiм  пiдтягнув  до
себе.
   - Втопиш, iроде! - несамовито закричав Магазаник.
   - Не втоплю, - заспоко©в його Стах. -  То  ти  мене  топив,  а  я  тебе
купаю...



   X

   Споночiло. Заснула хвиля у бродi, заснув i присiлок над  бродом.  А  до
нього нiяк не дотягне сво╨  снування  отой  волохатий,  що  так  дитинство
нагаду╨, сон: перед жнивами вiн завжди тiльки скрада╨ться  за  Данилом,  а
коли й прихопить його, то лише на якусь часину. Переджнив'я!
   Це та пора, коли в серцi селянина сходяться радощi й тривоги  хлiба,  а
мiж ними снуються  й  снуються  древнi,  певно,  ще  з  язичницького  вiку
прихопленi хлiборобськi жалi. Жаль  було  сивого  й  золотого  колоса,  що
нагойдався, нашелестiвся, наспiвався за  лiтечко  в  полi  i  вже  завтра,
зiтхаючи, впаде на землю, по©де до добрих людей,  ляже  теплим  хлiбом  на
столi.
   До колоса, до цар-колоса Данило мав незмiнний трепет душi, чекав iз ним
зустрiчi ще тодi, коли вiн лише вгадувався в зеленому весняному  сповитку,
милувався, як на його по-дiвочому нiжних вiях тихо бринiли  цвiт  i  роса,
радiв, коли вiн набирався сили, й у тиховiйнiй задумi схиляв голову. I хоч
скiльки Давило дивився на це чудо, що з року в рiк нiби  повторювалось,  -
надивитись не мiг, i навiть синi волошки, здавалося йому, виростали  тому,
що стiльки очей милувалося колосом.
   А тепер у цю сяйливу нiч вiн прощався iз ним, бо iнакше не мiг,  i  мав
смуток, i мав радiсть од того прощання. От i перегорнув час iще один  рiк.
Як прожито його помiж людьми i з людьми?  Нелегко,  в  розумних  i  дурних
клопотах, у невсипущiй працi, в шуканнях, у надiях та в гризотi з деякими,
що навчилися примiтивiзмом витолочувати i хлiб, i людську гiднiсть.
   Спасибi журналiстам, що захистили i  врожай,  i  його.  Та  ней  захист
породив i заздрiсть.
   - Щось багато про тебе в газетi почади писати, - в'©в його Ступач.
   - Не так про мене, як  про  землю,  про  врожай,  який  викохали  люди,
всупереч отому графiку, що судомив нас. Ступач тодi одразу скипiв:
   - Побув би ти на мо╨му мiсцi - i тебе засудомило б!
   - Тодi краще ви побудьте на мо╨му, спокiйнiшому,  мiсцi.  Але  на  його
мiсце Ступач нiколи не позаздрить: вiн сво╨ честолюбство  не  нахилить  до
землi, а пронесе через усi службовi щаблi, щоб пiднятися чи злетiти вгору.
Ступач розумi╨, що Данило розкусив  його,  й  тому  ще  бiльше  по  злюбив
норовистого голову. Та Даниловi байдуже до його любовi, тiльки пе  байдуже
до його канцелярсько© запопадливостi й самовпевнеиостi: в ж  такi  щасливi
люди, що нiколи не сумнiваються в сибi. Так, це щасливi люди для себе, але
це нещастя для iнших...
   Данило тихо входить у  накупаний  i  нагойданий  мiсяцем  присiлок,  що
вийшов чи то iз синього сну, чи з малювання, чи з  татарського  броду.  То
град-Кiтеж увiйшов у воду, а наш присiлок вийшов з води та й купа╨  у  нiй
тiнi хат i лелек, i не  дзвони  дзвонять  над  ним,  а  мiсяць  пригорщами
розсiва╨ сво╨ зерно... Як добре, що й ми тепер будемо з хлiбом: уродило  ж
цього року. Уродило! А нарiк ще краще ма╨ вродити, бо люди  вже  не  слiпо
вiрять у силу зерна, пiднiмають його не тiльки турботою душi, а й  розумом
науки. Незабаром мають i агронома прислати ©м. Аби ж  вiн  був  схожий  па
Максима Дiденка - отого вчителя й невтомного практика, котрий мрi╨ вивести
таку пшеницю, що не боятиметься нi морозу, нi вилягання, нi хвороб.
   Давно  вiн,  Данило,  не  бачив  нi  Максима  Петровича,  нi   Терентiя
Iвановича, нi його верби, повз яку нiколи спокiйно не пройдеш. Пiсля  жшiв
неодмiнно по©де до пих.
   На Оксанинiй хатi його ходу почув лелич, витягнувся  i  клацнув  сво©ми
кастань╨тами. Це найчутливiший i дуже товариський лелич  у  присiлку,  вiн
дружить з Оксаниними