Арадор був прадідом Короля. Його син Араторн домагався руки Ґілраен Прекрасної, доньки Дірхаваля, нащадка Аранарта. Дірхаель був проти цього шлюбу, бо Ґілраен була ще молода і не досягла того віку, коли жінки дунедайн зазвичай брали шлюб.

"Більше того", - сказав він, - "Араторн - суворий, дорослий чоловік і стане вождем швидше, аніж чекають, але серце моє підказує мені, що життя його буде коротким".

Але Іворвен, його дружина, яка теж могла передбачати майбутнє, відповіла на те: "Тим швидше треба поспішати! Темнішають дні перед бурею, і великі події мають статися. Якщо ці двоє поберуться зараз, надія для нашого народу може народитися. Але якщо вони загаються, не бути надії, доки триває ця епоха".

І сталося так, що, коли Араґорн та Ґілраен були одружені тільки рік, гірські тролі захопили Арадора у Колдфеллі, на північ від Рівенделу, і він загинув. Араторн став вождем дунедайн. Наступного року Ґілраен народила йому сина, і назвали його Араґорном. Але Араґорну було тільки два роки, коли Араторн разом із синами Елронда поїхав на прю з орками, і загинув від оркської стріли, що простромила йому око. Виявилося життя Араторна справді коротким з поміж його народу, і було йому лише шістдесят років, коли він загинув.

Тоді мати забрала Араґорна, що став тепер Нащадком Ісілдура, до дому Елронда. Елронд замінив йому батька і любив, як власного сина. Але називали його "Естель", "Надія", і за наказом Елронда від нього приховали справжнє ім'я та походження. Бо знали мудрі, що шукав ворог, а чи не залишилися ще на світі Нащадки Ісілдура.

Естель мав усього лише двадцять років, коли якось, після великих подвигів, він повернувся до Рівенделу разом із синами Елронда. І задивився на нього Елронд, і радісно йому стало, бо побачив, що був він гарним та шляхетним і рано змужнів, хоча мав ще досягти зрілості тіла і духу. Тому того дня Елронд назвав його справжнім ім'ям, розповів, хто він і хто був його батьком, і передав йому сімейний спадок.

"Ось перстень Барахіра", - сказав він, - "знак того, що ми далекі родичі. А ось уламки Нарсілу. Із цим ти здійсниш великі діяння, бо провіщаю я, що життя твоє буде довшим, аніж буває у людей, якщо тільки зло не спіткає тебе, а чи не витримаєш ти випробувань. А випробування будуть тяжкими та довгими. Скіпетр Аннумінасу буде в мене, бо ти ще маєш заслужити його". Наступного дня, коли сідало сонце, Араґорн блукав один у лісі, і на серці йому було радісно; і співав він, бо був сповнений надії, і світ здавався йому прекрасним. Але раптом, якраз коли співав, побачив він дівчину, що йшла по зеленій траві поміж білих стовбурів беріз. І завмер він, вражений і подумав, що поринув у сон або отримав дар ельфійських менестрелів, які могли робити так, що те, про що вони співали, з'являлося перед очима тих, хто їх слухав.

Бо пісня, що співав Араґорн, була з Ле Лутіен, що в ній розповідалося про зустріч Лутіен та Берена у лісі Нелдорет. І ось! Лутіен на його очах йшла по Рівенделу, вбрана у накидку, синю та срібну, прекрасна, немов сутінки в ельфійським краю. Її темне волосся розвіювалося на вітрі, що несподівано піднявся, а на її чолі, немов зірки, сяяло коштовне каміння.

Мить Араґорн мовчки дивився на неї, але побоюючись, що вона піде і він ніколи її більше не побачить, скрикнув до неї: "Тінувіель, Тінувіель!" - як колись, у Старі дні, Берен.

Тоді дівчина озирнулася до нього, посміхнулася та запитала: "Хто ти? І чому називаєш мене цим іменем"?

А він відповів: "Бо я подумав, що ти і є Лутіен Тінувіель, про яку я співав. Але якщо ти не вона, то дужа схожа на неї".

"Багато хто так вважає", - без усмішки відповіла вона. "Однак її ім'я - не моє. Хоча доля моя, можливо, буде схожа на її долю. Але хто ти?"

"Естель - так звали мене", - відповів він. "Але я - Араґорн, син Араторна, Нащадок Ісілдура, повелитель дунедайн". Але ще поки він говорив це, то відчув, що високе походження, якому раділо його серце, не має тепер значення і ніщо у порівнянні з її величчю та красою.

А вона весело розсміялася та сказала: "Тоді ми далекі родичі. Бо я - Арвен, донька Елронда, а ще звуть мене Ундоміель".

"Часто буває, - відповів Араґорн, що у скрутні часи люди ховають свій головний скарб. Але я дивуюся на Елронда та твоїх братів, бо, хоча я мешкаю в їхньому домі змалку, проте ніколи не чув про тебе. Як сталося, що ми не зустрічалися раніше? Звичайно, твій батько не замикав тебе у своїй скарбниці?"

"Ні", - сказала вона та подивилася на гори, що піднімалися на сході. "Якийсь час я жила у землі родичів моєї матері, у далекому Лотлоріені. Я лише нещодавно повернулася, щоби знову побачити батька. Багато часу минуло з тієї пори, як я блукала Імладрісом".

Тоді подивувався Араґорн, бо вона здавалася не старшою за нього, хто прожив не більше двадцяти років у Середзем'ї. Але Арвен подивилася йому у вічі і мовила: "Не дивуйся! Бо у дітей Елронда життя ельдар".

Тоді Араґорн збентежився, бо побачив ельфійске світло в її очах і мудрість довгих років. Але з цієї миті він покохав Арвен Ундоміель, доньку Елронда.

У наступні дні став Араґорн мовчазним, і його маті відчула, що дивне відбувається з її сином. І нарешті відповів він на її питання і розповів про зустріч у лісових сутінках.

"Сину мій", - сказала Ґілраен, - "високо ти мітиш, навіть як на нащадка багатьох королів. Бо дівчина ця - найшляхетніша та найпрекрасніша з тих, що ходять нині по землі. І не годиться смертному брати шлюб із ельфом".

"Але ми родичі якоюсь мірою", - відповів Араґорн, - "якщо те, що розповіли мені про моїх прабатьків, правда".

"Це правда", - сказала Ґілраен, - "але це було давно, в іншу добу, ще до того, як занепав наш народ. Тому я боюся, бо без підтримки володаря Елронда рід Нащадків Ісілдура скінчиться. Але не думаю, що ти матимеш його підтримку у такій справі".

"Тоді гіркими будуть дні мої, і буду я на самоті блукати у хащах", - відповів Араґорн.

"Така буде твоя доля", - сказала Ґілраен. І хоч могла вона, як її народ, передбачати майбутнє, нічого не сказала йому про свої передчуття і нікому не розповіла про те, що сказав їй син.

Але Елронд бачив багато і у багатьох серцях читав. Тому одного дня, до того, як скінчився рік, він покликав Араґорна у свої покої, і промовив: "Слухай мене, Араґорне, сину Араторна, провіднику дунедайн! Велика доля чекає на тебе - або піднятися вище за своїх предків з часів Еленділа, або впасти у темряву, разом із залишками свого народу. Перед тобою багато років випробувань. Ти ж не візьмеш собі дружину, ані зв'яжеш будь-яку жінку обіцянкою до того, як прийде твій час, і ти заслужиш на це".

Тоді Араґорн, стурбований, запитав: "Чи це моя мати говорила із тобою?"

"Ні", - відповів Елронд. "Твої власні очі зрадили тебе. Але я кажу не тільки про свою доньку. Ти не заручишся і з дівчиною роду людського. Але щодо Арвен Прекрасної, пані Імладрісу та Лоріену, Вечірньої Зірки її народу - рід її вищий за твій, і вона прожила в цьому світі так довго, що для неї ти - немов паросток поруч із молодою березою, що вже бачила доволі літ. Вона занадто високо над тобою. І так їй може здаватися. Але навіть якщо це не так, і її серце озветься до тебе, все одно мене засмутить призначена нам доля.

"Що за доля?", - запитав Араґорн.

"А така, що доки я живу тут, вона буде мати юність ельдар", - відповів Елронд, - "а коли я покину ці землі, вона піде за мною, якщо схоче".

"Я бачу", - сказав Араґорн, - "що задивився на скарб, не менш дорогоцінний, аніж скарб Тінгола, якого колись зажадав Берен. Така моя доля". Тоді раптово дар передбачення, дар його роду, зійшов на нього, і він сказав: "Слухай, володарю Елронде! Роки твого перебування тут збігатимуть швидко, і скоро падне на твоїх дітей вибір, чи податися із тобою, а чи залишитися в Середзем'ї."

"Саме так", - сказав Елронд. "Невдовзі за нашим часом, хоча мине багато років людей. Але перед моєю улюбленою Арвен вибір не постане, якщо тільки ти, Араґорне, син Араторна, не станеш поміж нами, і не зробиш так, що одного із нас, тебе або мене, не спіткає гірка розлука до кінця цього світу. Ти ще не знаєш, що жадаєш від мене". Він зітхнув, помовчав, і, подивившись із сумом на юнака, додав: "З роками прийде те, що має прийти. Більше не будемо говорити про це, доки не мине довгий час. Темнішають дні, і багато зла на нас чекає".

Тоді Араґорн з любов'ю попрощався з Елрондом, наступного дня сказав "прощавай" матері, тим, хто жив у будинку Елронда, та Арвен, і вирушив у глушину. Майже тридцять років боровся він проти Саурона; Араґорн став другом Ґендальфа Мудрого, від якого набрався багато мудрості. Разом вони здійснили чимало небезпечних подорожей, але з роками він все більше мандрував один. Тяжкими та довгими були його шляхи, і став він суворим з виду, якщо тільки на обличчі його не з'являлася усмішка. Однак, коли він не приховував свою справжню суть, то здавався людям гідним пошани, як король у вигнанні. Бо подорожував він під різними личинами, і прославився під багатьма іменами. Був він одним із комонників війська рохіррім і бився за володаря Ґондору на суші і на морі; а в годину перемоги зник, і не знали люди Заходу, куди він пішов. На самоті помандрував він далеко на схід і на південь, де вивчав серця людські, добрі й злі, та викривав підступні плани і наміри прислужників Саурона.

Так став він найстійкішим із усіх людей, вправним у ремеслах та досвідченим у знаннях, і водночас був вищим за них. Бо був він мудрим, як ельфи, і таке світло сяяло в його очах, що мало хто міг його витримати. Сумним та суворим зробила його обличчя доля, однак завжди жила в його серці надія, з якої часом піднімалася радість, немов струмок, що пробивався крізь скелю. Сталося так, що коли Араґорну було сорок та дев'ять років, він повернувся з темних, повних небезпеки кордонів Мордору, де знову тепер перебував Саурон і творив зло. Він стомився і хотів повернутися до Рівенделу та відпочити там, перш аніж вирушити у далекі краї. На своєму шляху прийшов він до кордонів Лоріену, і дозволили йому вступити на таємні землі Володарки Ґаладріель.

Але не знав він того, що Арвен Ундоміель також була там, знову навідавши родичів своєї матері. Мало змінилася вона, бо смертні роки проходили повз неї, однак обличчя її посмутнішало, і зрідка коли тепер і чули, як вона сміється. Але Араґорн досяг тепер повної зрілості тіла та духу, і Ґаладріель умовила його відкинути зношений одяг та вбрала його у срібне та біле, у сірий ельфійський плащ, а на чолі його засяяв яскравий самоцвіт. Тоді постав він вищим за будь-кого з роду людей, і більше був схожим на володарного ельфа з островів Заходу. І ось побачила його Арвен вперше після їхньої довгої розлуки; і як ішов він до неї під всипаними золотими квітами деревами Карас Ґаладону, вибір її було зроблено та долю визначено.

Тоді довго блукали вони галявинами Лотлоріену, доки не прийшов йому час піти. І надвечір свята Сонцестояння Араґорн, син Араторна, та Арвен, донька Елронда, піднялися на прекрасний пагорб Керін Амрот посеред тих земель, і гуляли там босі по вічно живій траві, всіяної квітами еланор та ніфреділь. І там, на пагорбі, подивилися вони на схід, де лежала Тінь, і на захід, у Сутінки, і заручилися, і раділи тому. І Арвен сказала: "Темна Тінь, але радіє моє серце, бо ти, Естель, будеш великим серед тих, чия мужність знищить її".

Але Араґорн відповів: "Леле! Не можу я передбачити це, і приховано від мене, як це має збутися. Однак сподіваєшся ти, і я сподіватимусь із тобою. А від Тіні відмовляюся я. Але, пані моя, і Сутінки не для мене, бо я смертний, і якщо будеш вірною ти зі мною, Вечірня Зірко, тоді і ти маєш зректися Сутінків.

Стояла вона там нерухомо, немов біле дерево, дивилася на захід і сказала нарешті: "Я буду вірною тобі, дунадане, й відмовлюся від Сутінків. Однак там лежать землі мого народу, і дім усіх моїх родичів, де здавна живуть вони". Дуже любила вона свого батька. Коли Елронд дізнався про вибір своєї доньки, то нічого не сказав, хоча краялося його серце, і відчув він, що тяжко буде винести долю, якої він чекав з острахом. Але коли Араґорн знову повернувся до Рівенделу, він покликав його до себе і сказав:

"Сину мій, приходять часи, коли надія зів'яне, і мало з того, що буде потім, відкрито мені. А тепер лежить поміж нами тінь. Можливо, так було призначено, що моєю втратою може відродитися королівство людей. Тому, хоча я люблю тебе, кажу тобі: задля меншого не відречеться Арвен Ундоміель від дарованої їй долі. Не стане вона нареченою нікого, окрім короля Ґондору та Арнору. Навіть наша перемога може принести людям лише смуток та розлуку, але тобі - надію на радість, хоча б на час. На час. Леле, мій сину! Боюся я, що важкою доля людей здасться Арвен, коли настане той кінець.

Так стало це потім між Елрондом та Араґорном, і не говорили вони більше про це, а Араґорн знову вирушив назустріч небезпекам та тяжким трудам. І поки темрява накривала світ, і страх спускався на Середзем'я, посилювалася влада Саурона, а Барад-дур зростав все вище і набирав міць, Арвен залишалася у Рівенделу, і поки Араґорн був далеко, спостерігала за ним у своїх думках. І, маючи в серці надію, створила для нього велике знамено, яке личило б королю і яке міг би підняти тільки той, хто проголосив би своє право на спадок Еленділа та владу над нуменорцями.

Через кілька років Ґілраен, з дозволу Елронда, повернулася до свого народу в Еріадор, і жила там на самоті. З того часу зрідка доводилося їй бачити свого сина, бо провів він багато років у далеких краях. Але коли прийшов час, і Араґорн повернувся на північ, прийшов він до неї, і до того, як йому піти, сказала вона:

"Бачимося ми востаннє, Естель, сину мій. Турботи зістарили мене, як людей меншого роду. І тепер, коли наближається темрява, що вкриває у наш час Середзем'я, не можу я вистояти перед нею. Скоро покину я землю.

Араґорн намагався заспокоїти її, кажучи: "Але поза темрявою може бути ще світло, і якщо так, ти побачиш його і зрадієш".

Але вона тільки відповіла ліннодом:

Онен і-Естель Едайн, у-хебін естель анім
Я віддала Надію дунедайн, а собі надії не залишила

А Араґорн пішов, і тяжко було йому на серці. Ґілраен померла ще до наступної весни.

Так наближалася Війна Персня, про яку більше розповідається в іншому місці - як відкрилося те, що не передбачили і за допомогою чого можна було перемогти Саурона, і як сповнилася надія поза надією. І як сталося так, що в годину поразки Араґорн прийшов із моря, і розвернув знамено Арвен у битві на полях Пеленнору, і цього дня його вперше вітали, як короля. І як нарешті, коли все було скінчено, він прийняв спадок своїх предків і отримав корону Ґондора та скіпетр Арнора. А на свято Сонцестояння в рік Падіння Саурона він взяв руку Арвен Ундоміель, і вони одружилися у місті королів.

Так скінчилася Третя доба перемогою і надією, однак гіркою з-посеред смутків тієї доба стала розлука Елронда та Арвен, бо розділили їх море та доля - до кінця світу. Коли Великий Перстень було знищено, і Три втратили свою силу, Елронд нарешті відчув втому і покинув Середзем'я, щоб ніколи не повернутися. Але Арвен стала смертною жінкою, і все ж не судилося їй піти з життя, доки не втратить все, що отримала.

Королевою ельфів та людей прожила вона з Араґорном шістдесят років у славі та щасті. Однак відчув він нарешті наближення старості і зрозумів, що дні його підходять до кінця, хоча і довгими були вони. Тоді Араґорн сказав Арвен:

"Пані моя Вечірня Зірко, найпрекрасніша в світі і кохана понад усе, прийшов час зів'янути моєму життю. І ось! Ми збирали, і ми витрачали, та от наближається час розплати."

Арвен добре знала його наміри і давно передбачила їх. А все ж таки охопило її горе. "Чи ж підеш ти, пане, ще до того, як настане твій час, і покинеш своїх людей, що живуть по твоєму слову?", - запитала вона.

"Не до того, як настане мій час", - відповів він. "Бо якщо я не піду зараз, тоді змушений буду зробити це незабаром. А син наш, Елдаріон, змужнів і може бути королем".

Тоді Араґорн пішов до Дому Королів на вулиці Мовчання та ліг на довге ложе, що було приготоване для нього. Потім він попрощався з Елдаріоном, і передав йому крилату корону Ґондору та скіпетр Арнору, а тоді всі, окрім Арвен, залишили його, і одна стояла вона поруч з його ложем. І ні мудрість її, ні високе походження не втримали її від того, щоб благати Араґорна залишитися хоч на деякий час. Ще не стомили її дні, і відчула вона гіркоту смертної долі, яку обрала.

"Пані моя Ундоміель", - сказав Араґорн, - "тяжка ця мить, але була вона визначена, як зустрілись ми під білими березами в садах Елронда, де нікого тепер немає. І на пагорбі Керін Амрот, де відмовилися ми від Тіні та Сутінків, прийняли ми цю долю. Порадься з собою, кохана, і запитайся, чи дійсно ти чекатимеш, доки сили залишать мене і впаду я зі свого високого трону, немічний та позбавлений розуму. Ні, пані моя, я останній з нуменорців і останній король Старих днів. І не тільки даровано мені життя втричі довше за життя людини в Середзем'ї, але і можливість піти з власної волі та повернути дар. Тому тепер я засну.

Я не заспокоюватиму тебе, бо не можна заспокоїти такий біль у кругах цього світу. Перед тобою останній вибір - пошкодувати про свій вибір, вирушити до Гаваней та взяти з собою на захід пам'ять про дні, прожиті нами разом, пам'ять, що завжди буде жива, але залишиться тільки пам'яттю. Або ж прийняти долю людей.

"Ні, любий пане", - сказала вона, "цей вибір давно позаду. Немає тепер корабля, що забрав би мене звідси, і мушу я, хочу того або ні, прийняти долю людей - втрату та мовчання. Але кажу я тобі, королю нуменорців, тільки тепер зрозуміла я історію твого народу та його падіння. Як порочних та дурних, зневажала їх я, а тепер сповнена жалю. Бо якщо це і є дар Єдиного людям, як кажуть ельдар, то гіркий він.

"Таким він здається", - відповів Араґорн. "Але най ми, що здавна відреклися від Тіні і Персня, встоїмо перед останнім випробуванням. У смутку ми маємо піти, але не в розпачі. Бо дивись! Не прив'язані ми до кругів цього світу, і поза ними є більше, аніж пам'ять. Прощавай!"

"Естель, Естель!", - скрикнула вона, а він взяв її руку, поцілував та поринув у сон. Тоді незвичайна краса відкрилася в ньому, і дивувалися ті, хто потім приходив подивитися на нього - краса юності, мужність зрілості, та мудрість і велич старості злилися в ньому разом. І довго лежав він там, утілення величі королів людей, у славі, що не згасне до кінця світу.

Але Арвен вийшла з Дому, і згасло світло її очей, і здалося людям, що стала вона холодною та сумною, немов зимові сутінки, коли не сяють зірки. Тоді вона попрощалася з Елдаріоном, зі своїми доньками, і з усіма, кого любила. І вона покинула Мінас Тіріт та відправилася до Лоріену, де жила на самоті, під деревами, що в'яли, доки не прийшла зима. Ґаладріель пішла звідти, і Келеборна вже не було там, і затих цей край.

І там, коли злетіло листя з меллорнів, але ще не прийшла весна, лягла вона відпочити на пагорбі Керін Амрот. І там її зелена могила, доки не зміниться світ, і не забудуть її люди, що прийдуть потім, і еланор та ніфреділь не цвітуть більше на схід від Моря.

Тут закінчується ця повість, якою дійшла вона до нас із південних земель. І як не стало Вечірньої Зірки, нічого більше не розповідається у цій книжці про дні, що давно минули.